Дисидент та поет Ігор Калинець: спогади доньки про зустрічі з батьками під час їхнього заслання в Сибіру.

Творчість шістдесятника, що зазнав переслідувань через свої вірші, була номінована на Нобелівську премію з літератури.

Минув рік відтоді, як завершився земний шлях дисидента, в'язня московсько-радянської системи, поета, дослідника й перекладача Ігоря Калинця. Народився він у місті Ходорові неподалік Львова 9 липня 1939 року. Найвідомішою для сучасників поетичною фразою шістдесятника, напевно, є: "Калина - моя батьківщина, а я її калинець". Цими словами друг Василя Стуса й чоловік дисидентки Ірини Стасів-Калинець, яку за антирадянську діяльність засудили за пів року до його арешту, сформував свою чітку й безкомпромісну проукраїнську позицію, яку обстоював впродовж усього життя.

Випускник філологічного факультету Львівського університету, працівник обласного архіву потрапив у немилість до спецслужб радянської тоталітарної системи в 1960-х за вірш зі словами "бандери дністрових лодій". Для кагебістів, які пильнували за ефективністю насаджування радянсько-московської ідеології в Україні, Ігор Калинець мав відмовку, що "бандери" - то інтернаціональна назва прапорів на щоглах кораблів, а ще в ті часи стала популярною італійська комуністична пісня "Bandiera rossa", тобто "Червоний прапор". Проте для шістдесятника насправді було принципово написати слово, яке би нагадувало про рух українців до незалежності.

Укрінформ розповідає про творчість Ігоря Калинця (1939-2025), який жодним рядком не прославляв радянсько-московської влади та її діячів, та про повернення завдяки йому в українську історію на десятиліття забороненого прізвища поета і прозаїка Богдана Ігоря Антонича (1909-1937). У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, грошову винагороду отриманої Премії імені Митрополита Андрея Шептицького пан Ігор передав на закупівлю дронів для українських захисників.

Звенислава Мамчур, донька дисидентів та завідувачка кафедри екології у Львівському національному університеті імені Івана Франка, анонсувала створення віртуального музею пам'яті Ігоря та Ірини Калинець. Цей проект став особливо близьким для неї, адже її батько, поет, написав для неї книгу під назвою "Дивосвіт, або Книжечка для Дзвінки". На початку 1970-х років радянські "правоохоронці" планували відправити маленьку другокласницю в інтернат, щоб "перевиховати" її в дусі радянської ідеології після того, як дівчинка принесла мамі квіти на судове засідання.

НА ДВОХ ІЗ ДРУЖИНОЮ ПО ШІСТЬ РОКІВ УВ'ЯЗНЕННЯ В ТАБОРАХ СУРОВОГО РЕЖИМУ І ПО ТРИ РОКИ ЗАСЛАННЯ

Ігор Калинець, ще під час навчання в університеті, почав створювати вірші та проявляти інтерес до українських діячів, чиї твори були офіційно заборонені. 70 років тому він став студентом першого курсу філологічного факультету Львівського університету. Разом із товаришами вони в таємниці здобували заборонену літературу, зокрема роботи Дмитра Донцова, Олега Ольжича, Олени Теліги, а також історичну епопею Богдана Лепкого "Мазепа". За цю діяльність деяких студентів відрахували з університету.

Поезія та інтерес до української історії звели разом Ігоря Калинця та Ірину Стасів. Випускний рік університету став для них моментом укладення шлюбу. Вони опинилися серед тих, хто, перебуваючи в умовах радянської України, активно сприяв пробудженню національної свідомості та відновленню українських історичних традицій. Ігоря Калинця, який працював у Львівському обласному архіві, неодноразово викликали до обкому партії через його антирадянські висловлювання. Завдяки підтримці директорки Галини Сизоненко, йому вдавалося кілька років уникати серйозних покарань.

Коли у Львові було засновано клуб творчої молоді "Пролісок", до його лав приєдналися Ігор Калинець та його друзі. З часом їхнє коло знайомств розширилося, включивши людей, яких сьогодні ми знаємо як дисидентів і шістдесятників. У Києві вони зустрілися з такими особистостями, як Євген Сверстюк, Алла Горська та інші активісти правозахисту. Варто зазначити, що в ті часи Іван Світличний записував авторські читання віршів Ігоря Калинця на магнітофон. Пізніше він напише есе про творчість цього талановитого поета, яке отримає назву "На калині клином світ зійшовся".

Ігоря й Ірину Калинців змусили бути свідками у справі В'ячеслава Чорновола, яка завершилася вироком народного суду Ленінського району міста Львова від 8 липня 1966 року. Обвинуваченого засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20 % заробітку на користь держави. Таке мінімальне покарання стало наслідком того, зокрема, що жодних обмовлянь не зробили Калинці. Однак цього КГБ подружжю не пробачив.

Першою у 1970 році звільнили з роботи Ірину, яка викладала українську мову й літературу на підготовчому курсі Львівського політехнічного інституту. Після чого змогла влаштуватися лише ткалею та викладала на замінах у школі. Попри це, жінка, часто разом зі своїм чоловіком, продовжувала доводити незаконність арешту історика Валентина Мороза (1936-2019), який пізніше в ув'язненні написав "Репортаж із заповідника імені Берії". Писали офіційним особам петиції і клопотання. Наступного року почали активно відстоювати права одеської дисидентки Ніни Строкатої-Караванської (1926-1998).

Не вдалося підтвердити зв'язок Ірини Стасів-Калинець із групою В'ячеслава Чорновола, а також її участь у випуску нелегального журналу "Український вісник". Проте через кілька місяців правозахисницю засудили до шести років ув'язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. А вже через півроку, 11 серпня, було заарештовано й Ігоря Калинця. Йому винесли таке ж покарання.

КВІТИ ДЛЯ МАМИ, ПОЇЗДКИ ДО БАТЬКІВ У СИБІР ТА ЇХНІ ЛИСТИ ДО ЗВЕНИСЛАВИ У ЛЬВІВ

"Я ніколи не висловлювала невдоволення щодо вибору моїх батьків, - ділиться Звенислава Мамчур-Калинець, донька дисидентів. - Наша родина завжди була патріотично налаштована і глибоко віруюча. У нас не було таємниць: дорослі завжди говорили відверто, тому я ніколи не сумнівалася, що щось могло бути зроблено неправильно. Єдине, про що мене просили, це: "Лише не розповідай про все в школі". Це сталося після того, як, будучи в другому класі, мені загрожували примусово забрати в інтернат."

Випробування для маленької Дзвінки почалися всього через кілька днів після Різдва, коли о шостій ранку в їхню квартиру постукали, нібито щоб вручити телеграму. Ірина Калинець у своїх спогадах згадувала, що відразу після веселого Вертепу з однодумцями у Львові, де був присутній Василь Стус, у неї з'явилися тривожні передчуття, і вона навіть попросила маму залишитися на ніч із ними.

Ігоря Калинця в день цього зимового обшуку не було вдома: поїхав на подію за місто - у Брюховичі. Не приховував щастя щодо зустрічі із сім'єю, коли заходив у квартиру, бо не знав про жахливу новину: обшук до вечора тривав вдома і паралельно нишпорили в помешканні його батьків у Ходорові, дружину забрали.

Пані Звенислава чітко пам'ятає той момент, коли її бабуся Ганна, мама її матері, закликала доньку словами: "Сама сядь, але нікого не зрадь". Звенислава Ігорівна згадує: "Я відчувала страх, коли побачила, що в хаті розкидані книги, а на них розлита зеленка. Перевернули буквально все, навіть перевіряли каструлі. Але найбільше мене лякали наступні три дні, коли ми з батьком безуспішно сподівалися, що маму відпустять, адже не було жодних підстав для її арешту".

Одного дня Дзвінка прийшла на судове засідання з букетом квітів для своєї мами, сподіваючись передати їх, коли найулюбленіша людина вийде з "воронки". "Хлопець із комсомольським значком вирвав у мене ці квіти і кинув їх на землю, - згадує жінка, поринаючи у спогади дитинства. - Після цього настало дуже важке час, коли мене хотіли забрати до дитячого будинку, бо вважали, що я вихована агресивно. Моя родина почала писати скарги, і зрештою львівським бабусі та дідусю вдалося оформити опікунство".

Ув'язнені дисиденти підтримували зв'язок із родичами через листування. Деякі з цих листів пізніше стали частиною книги Ігоря Калинця "Листи до Звенислави з ув'язнення".

Дзвінка була єдиною в колі дітей політв'язнів, хто з другого класу ріс без батьків. Навіть відвідати їх було дуже непросто: зважаючи на великі відстані зі Львова у Мордовію та Урал, різні місця перебування тата і мами та криміногенну атмосферу в близьких до місць позбавлення волі поселеннях. Тільки вже коли батьки перебували на засланні, то були разом.

Подолавши тисячі кілометрів, нічні пересадки в сибірських снігах, дитині з бабусею кілька разів випадало бути на побаченні лише одну годину чи трохи більше. Довге побачення - до трьох діб - можна було заслужити доброю поведінкою. "За всі роки один раз під наглядом три доби були з мамою та один раз - із татом", - уточнює пані Дзвінка.

Після того, як Ірина та Ігор Калинці повернулися до Львова на початку 1980-х років, їх чекали труднощі з реєстрацією та різноманітні перешкоди. Однак, незважаючи на це, подружжя швидко включилося в активну роботу над відновленням незалежності України, відродженням Української Греко-Католицької Церкви, розвитком культури та збереженням культурної спадщини. Вони об'єднали навколо себе однодумців і почали видавати альманах під назвою "Євшан-зілля".

Після втрати дружини в 2012 році Ігор Калинець зайнявся впорядкуванням її архівів, створивши 10 томів, об'єднаних у 12 книжок. "Без Ірини я б не став тим, ким є сьогодні", - відзначав Ігор. У їхньому житті віра завжди втілювалася в дії, а слова набували значення відповідальності.

У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, Ігор Калинець отримав Премію імені Митрополита Андрея Шептицького. Її грошову винагороду - 160 тисяч гривень передав на закупівлю дронів для українських захисників.

АЛЛА ГОРСЬКА І ГАЛЬШКА ОСТРОЗЬКА У АНТОЛОГІЇ "ВИНО ДЛЯ КНЯЖНИ" ТА НОМІНАЦІЯ ПОЕТЕСИ НА НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ

Ігор Калинець детально поділився своїм життєвим шляхом, відзначаючи півстолітній ювілей та два десятки років своєї літературної кар'єри. У квітні 1989 року, в переповненій залі львівського кінотеатру "Маяк", цей вражаючий політв'язень, вдягнений у костюм та краватку, розповідав свою історію та декламував свої вірші. Ярослав Кендзьор зафіксував цю подію на відео, тривалість якого становить майже півтора години, і тепер його може переглянути кожен бажаючий.

У сорокарічному віці Ігор Калинець вирішив завершити свою поетичну діяльність. Його творчий спадок включає сімнадцять збірок віршів, а також поезію та прозу для дітей. Серед його творів можна знайти повість "Молімось зорям дальнім" та життєпис "Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана Ігоря Антонича", яка кілька разів перевидавалася в період відновлення незалежності. Раніше в Україні була опублікована лише одна збірка - "Вогонь Купала" (1966).

У радянські часи в Україні його поезії поширювалися через самвидав та видавалися за кордоном. Після арешту Ігор Калинець надсилав свої вірші в листах, а згодом його родина збирала їх у збірки. Твори були перекладені на англійську, німецьку, французьку, португальську, чеську та польську мови. Ще в 1977 році поета, що був під вартою, нагородили Премією імені Івана Франка в Чикаго.

"Я написав чимало книжок, адже щопівроку виходила нова збірка. Деколи робота над ними займала всього два-три тижні. Хоча вони невеликі, але їх можна читати без зупинки, на одному диханні..." - поділився своїми думками поет.

"...Калина // моя батьківщина // а я її калинець", - це зі збірки "Верлібровий вирок". Якщо ці слова кому видаються пафосом - той не читав усього вірша. Бо в ньому є ще такі метафоричні образи: "цвіте калинова бутафорія // по театральних закамарках"; "а нам не до суму // за гонорарну суму"; "приходжу пригадати // що останнього вінка // останній із сосюр // зодяг у домовину".

Дисидент Ігор Калинець з гіркою іронією зауважив після відбуття покарання, що його творчість обернулася роками тюремного ув'язнення замість грошової винагороди.

Інша антологія - "Коронування опудала". У текстах відчувається вплив європейської поезії того часу: форма є вільною, вірш може римуватися або ж бути абсолютно без рими, інколи це може бути фрагмент прозового тексту або ж просто потік думок. Наразі домінує верлібр, вільний вірш. Ця книжка не містить політичних мотивів. Вона має екзистенціалістський характер, відображає почуття смутку, відчуженості та зневіри, - зазначав автор, який самотність порівнює з опудалом. - (...) І, зрештою, ситуація на моїй батьківщині не була такою радісною, щоб можна було сподіватися на більш оптимістичний настрій у поезії.

Особлива книжка - "Віно для княжни". Йдеться про Гальшку Острозьку славного роду острозьких князів, які були меценатами в українській культурі. В одній із елегій циклу - з назвою "Прощання" - поет згадав Аллу Горську.

Об'єднання українців у Польщі та видавництво Канадського інституту українських студій 1991 року видали повні два томи поезій Ігоря Калинця - "Пробуджена муза" із віршами, написаними до ув'язнення, та "Невольнича муза". Наступного року поета удостоїли двічі: Премії імені Василя Стуса та Шевченківської премії (за збірку поезій "Тринадцять алогій"). А 2015-го висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Збірки поезій Ігоря Калинця вийшли в Україні у 2004 році та 2014-му. Ще за кілька років - переклад із польської мови вибраної поезії Юрія (Єжи) Герасимовича "Руський ліхтар, або Небо лемків: 1957-1999 роки".

"В даний момент ми на волонтерських засадах активно працюємо над оцифруванням усіх документів та розробкою проєктів для створення віртуального музею Калинців," – ділиться Звенислава Мамчур.

Валентина Самченко, місто Київ.

Фото з родинного архіву надала Звенислава Мамчур.

На головному фото - Ігор Калинець (у центрі) та дочка Звенислава (праворуч) 1 січня 1972 р.