Пілот FPV з позивним IIID висловився: "У ворога дрони, як правило, стандартні: підключив і в путь. Це робить їхнє життя легшим."

Сцени, репетиції та виступи стали невід’ємною частиною життя Дмитра Третяка, харківського актора та музиканта, який завжди прагнув до творчості та планував своє майбутнє. Але коли у 2014 році Росія розпочала військові дії на Донбасі, він не зміг залишитися осторонь — активно підтримував фронт і виступав для військових. Після повномасштабного вторгнення він знову повернувся до волонтерства, однак згодом усвідомив, що настав час діяти самостійно.

Обрав напрям БПЛА, адже бачив, як тут все швидко розвивається та вдосконалюється. Тепер він - пілот FPV-дронів 13-ї бригади НГУ "Хартія" із позивним IIID, який водночас є його музичним псевдонімом. Працює на Харківщині, захищаючи й своє рідне місто. Тут, на Слобожанському напрямку, зараз точаться важкі бої.

- Лінія фронту дуже динамічна, тож зміни відбуваються постійно, - розповідає Дмитро телефоном після повернення з позиції. - Під@ри лізуть, напирають піхотними групами. Я, напевно, не перший, хто це говорить. Уже багато хто з військових озвучував, що ворог працює тактикою малих груп: просочуються між позиціями, шукають лазівки, активно використовуючи дрони. Буває, залазять у будинки, звідки їх доводиться вибивати або спалювати там. Це ускладнює роботу нашій піхоті. А ми намагаємося усіма силами допомагати своїм.

- Ви сказали, що росіяни активно використовують дрони. Які найчастіше на вашій ділянці фронту?

Наскільки мені відомо, у цьому регіоні працюють екіпажі з центру "Рубікон". В їхньому арсеналі є "Мавіки", FPV-дрони, дрони на основі оптоволокна, "Молнії" та розвідувальні "крила". Вони активно використовують цю техніку. Наприклад, на деяких ділянках доріг можуть одночасно "засідати" кілька дронів, що працюють на оптоволоконному зв'язку.

- Ці так звані дрони-"ждуни"?

- Так, вони. Їх реально багато. Зрозуміло, що ворог не стоїть на місці й технологічно розвивається. Це постійний рух. Під час війн завжди так було: винаходиться меч, проти нього придумують щит, потім новий меч та черговий щит - і так по колу. Йде така гра - хто придумає хитріше. Ось зараз, наприклад, вони вже на "крилах", як на "матці", носять FPV-шки і скидають їх. А оптоволоконні дрони залітають все на більші відстані. Знаєте, я нещодавно дратувався через те, що у нас в Харкові перероблюють набережну, а ти тут на фронті розумієш, що такі дрони скоро можуть літати по місту, і тому краще б подумати, що робити з обороною в цьому плані. Бо ця так звана "кілзона" розширюється саме завдяки тому, що БПЛА можуть літати все далі. І наскільки вона може збільшитися - це обмежується тільки людською фантазією.

Дійсно, зона бойових дій розширюється, а противник постійно вдосконалює свої технології. Наприклад, КАБи вже досягають Одеси та Миколаєва. Модернізовані "Шахеди" тепер мають вищу швидкість і більш небезпечні складові. У таких обставинах доцільність оновлення набережних у містах, які близькі до фронту, викликає серйозні сумніви...

Цю набережну можна легко знищити за допомогою одного КАБ. Нещодавно я навіть ділився своїми думками щодо цього на Facebook — варто задуматися про встановлення колючого дроту, який обертається. В інтернеті є відео, які демонструють, як зробити кілька шарів такого дроту, що переривають оптоволокно, щоб унеможливити польоти дронів у місто. Краще зосередитися на вирішенні таких проблем, ніж на створенні нових клумб. Всі ми знаємо, що відбувається в Покровську, а рік тому там також займалися озелененням. І як це зараз допомагає?

Ви згадали про набережну, а я хотів би звернути увагу на висловлювання мера Харкова Ігоря Терехова, який після обстрілу дитячого садка зазначив, що необхідно створювати підземні навчальні заклади. Це вимагатиме значних фінансових витрат. Вважаю, що саме таку інфраструктуру нам варто розвивати у майбутньому.

- Звісно ж! Пам'ятаю на початку повномасштабної війни жінка зі Львова передала саджанці для Харкова. Це була така історія про єднання та демонстрація того, що ми створюємо життя попри те, що ворог навколо себе сіє смерть. Але наразі на четвертому році повномасштабного вторгнення влаштовувати людям "теплу ванну", мені здається, не зовсім доречно. Харків'янам варто дуже чітко усвідомлювати, наскільки фронт близько від їхнього міста, бо дехто про це досі не замислюється. Але ж ми бачимо, як він може швидко рухатися. Тільки завдяки титанічній праці підрозділів Сил оборони на тому ж Слобожанському напрямку противника вдається стримувати та знищувати. Тим не менше, із Харкова до Куп'янська - година їзди машиною, а до Липців - півгодини. Коли проїжджаєш цей маршрут, це дуже тверезить. І ти розумієш: те, що ти зараз у Харкові спокійно ходиш до кав'ярні - це результат неймовірної щосекундної роботи військових. Адже для цивільних війна може відбуватися "від новини до новини", а для військових і для цивільних, які живуть у гарячих точках або поруч з ними, безперервно - 24/7. Бо десь летить куля, міна, снаряд чи дрон. Тобто вона геть не зупиняється.

- За Куп'янськ, як і за Покровськ, йдуть дуже важкі бої (ми записуємо інтерв'ю 31 жовтня. - О.М.). У інформаційній площині також. Нещодавно путіну доповіли, що російські війська оточили ЗСУ в цих містах. Наш президент спростував цю інформацію. Після чого путін заявив, що там на кілька годин можна припинити бойові дії, щоб зайшли українські та іноземні журналісти, і показали реальну картину. Це для вас про що?

На мою думку, журналістам навряд чи вдасться потрапити туди без труднощів, оскільки російські військові без вагань вбивають цивільних. Сьогодні навіть за допомогою дронів можна спостерігати тіла мирних жителів, що лежать прямо на вулицях міст.

А такі його заяви - це частина внутрішньої і зовнішньої політики. Бо на нас же дивиться весь світ. Ми зі свого боку намагаємось переконати, що перемагаємо, а росія - що вона. Наприклад, як тільки група з чотирьох контужених росіян залізе в якийсь підвал і передасть по рації, що вони в центрі Куп'янська, то, звісно, російська сторона одразу заявлятиме: "Ми вже там все захопили!". Крім того, таким чином чиниться моральний тиск і на наше суспільство. Мовляв, дивіться, ми йдемо, нас неможливо зупинити, і ми так можемо безкінечно.

Чи має це вплив на українців?

Для одних це спрацьовує, для інших — ні. Люди мають різні погляди. Дехто вірить у російську пропаганду. Ось така реальність.

Які відгуки місцевих у вашому регіоні? Чи трапляються там "ждуни"? За словами військових, на Донбасі їх можна зустріти, і деякі з них навіть відкрито демонструють свої погляди.

- Я бачив лише одного чоловіка, який був відверто незадоволений Україною. Він просто був дуже похмурий і при кожній нагоді повторював: "Та в этой стране ничего невозможно" і всяке таке. Натомість є чимало приємних прикладів, коли люди здають військовим житло взагалі без орендної плати, а коли у відповідь пропонують гроші - ображаються. Багато привітних людей. Звісно, на територіях, де тривають бої, і де присутня постійна безпосередня загроза, радісних місцевих я не помічав. І це зрозуміло.

Проте існує ще одне питання, яке виникло на самому початку повномасштабної війни, стосовно осіб, які покидають зону бойових дій або залишаються, ставлячи під загрозу своє життя. Іноді у "сірій зоні" можна помітити цивільний автомобіль, який просто їде у своїх справах. В цих районах навіть військові пересуваються лише на броньованій техніці.

Щодо емоційного фону, я знову хочу підкреслити, що в основному спостерігаю позитивні настрої. Звісно, я усвідомлюю, що трапляються й неприємні ситуації, про які розповідають військові. Проте, незважаючи на це, хочу відзначити, що є чимало щирих, доброзичливих і підтримуючих осіб, які щиро переживають за свою країну та її армію.

Що думають про евакуацію? Чому люди не вживають заходів для виїзду?

Переважно це викликано небажанням залишати рідний дім і те, що було створено протягом багатьох років. Існує страх, що допомоги не дочекаєшся, що всі відвернуться і зникнуть з пам’яті.

Я чув подібні історії ще у вересні 2022 року, коли Куп'янськ було звільнено. Тоді я працював волонтером у штабі допомоги. На третій день після деокупації ми виїжджали, щоб евакуювати людей, які бажали залишити місто. В ті часи панували різні настрої. Наприклад, ми допомогли одній родині. Батько цієї сім'ї пережив перебування у підвалі у російських військових лише через те, що його син служив у армії - у них знайшли його фотографію в формі. Вони були повністю в ізоляції, живучи в російському інформаційному полі, де їм говорили, що Україна вже впала, усе захоплено, а над КМДА майорить триколор. Я намагався їм пояснити: "Подивіться, Харків живе! Метро працює, кав'ярні відкриті". Вони були вражені цими новинами.

На сьогодні, безсумнівно, на контрольованих нами територіях інформаційний вакуум вже не існує. Проте страх все ще залишається, особливо серед літніх людей. Для них ідея залишити звичний побут стає справжнім викликом, адже вони усвідомлюють, що не мають тієї молодечої енергії, щоб просто так переїхати в інше місто, знайти нову роботу і адаптуватися. Багато бабусь і дідусів навіть не бажають виїжджати до родичів у безпечні місця. Я спостерігав це ще на початку активної фази конфлікту, коли ми доставляли гуманітарну допомогу в Слатине та Прудянку, які зазнавали мінометних обстрілів. Тоді дронів ще не було в такій кількості, але люди залишалися. Бабусі виходили до нас і запитували: "Скільки продуктів потрібно на скільки людей?". Вони відповідали: "Учора було 14 дворів, сьогодні - 13, бо сусідку вбило міною". Але, незважаючи на це, вони не покидали свої домівки. У них не було ані газу, ані світла, ані води, проте вони якось виживали, напевно, відчуваючи глибоке зв'язування зі своїм місцем. Я також замислювався над цим: я виріс у Харкові і люблю його всім серцем, але якби в місті почалися бойові дії, можливо, я б вирішив виїхати подалі. Так, краще потім повернутися, але спочатку, аби зберегти своє життя і бути корисним, доцільніше було б виїхати, а вже потім думати, як підтримати своє місто.

- Але все ж ви пішли до війська. Як прийняли це рішення?

- Тут, насправді, все доволі просто: я - чоловік призовного віку, і захищати свою країну від агресії російської федерації - це мій обов'язок, як громадянина. Коли я йшов до війська, деякі люди запитували: "Нащо ти це робиш?", що у мене викликало абсолютний подив. Я не міг зрозуміти, чому маю пояснювати рішення, коли все настільки очевидно й чорно-біло. Знаєте, у мене є знайомий фотограф, який нещодавно на Донеччині отримав важке поранення. З ним був іноземний журналіст-фотограф, який загинув. По ним влучила FPV-шка. Мій знайомий, на жаль, втратив ногу, але живий, зараз реабілітується та протезується. Так от він казав, що для цього іноземного журналіста, який був у багатьох гарячих точках по світу, війна в Україні була найбільш чорно-білою, де все зрозуміло: хто жертва, хто агресор, і на чиєму боці правда. Так і для мене було очевидно: я жив у Харкові, займався творчістю, я за спеціальністю - актор, у мене був музичний гурт. Я був абсолютним пацифістом та ніколи не думав, що пов'яжу своє життя з армією. Це здавалося абсурдом. Але коли у 2014 році в Україні почалася війна, я, як учасник Революції Гідності, разом із друзями хотів доєднатися до війська. Проте у нас ще було навчання, то ми спочатку стали волонтерити. Але оця думка, що мав би воювати ще під час АТО, мене не полишала.

Мені здається, всі люди так чи інакше розуміють, де правда. Навіть ті, хто в інтернеті в коментарях пише: "Що ця країна мені дала? За що тут воювати?". Думаю, на підсвідомому рівні вони знають, що і як. Істерично намагаються знайти виправдання своїм страхам, іноді підживлюючи російські тези та підіграючи ворогу, аби просто не зізнаватися собі: "Мені реально дуже страшно!". Натомість вони виправдовуються: "Там погані, а за кого і для чого воювати?" тощо. Тут підходить той крилатий вираз: при бажанні знаходиться тисяча можливостей, при небажанні - тисяча причин.

Отже, деякий час я намагався знайти виправдання своїм діям. Пам'ятаю, як під час АТО ми виступали в військовому шпиталі на Луганщині. Один із солдатів, досить зрілий, колоритний чоловік зі сивим козачим чубом і бородою, підійшов до нас і промовив: "Хлопці, велике спасибі, концерт був чудовий! Працюйте над українською сучасною музикою, бо ця старомодна шароварщина вже набридла, а ми тут воюємо". Я чув подібні слова від військових не раз. Це стало для мене певним виправданням: мовляв, я не просто живу своїм життям і працюю на іноземців, а роблю щось важливе для своєї країни в культурній сфері. Я працюю в театрі, який виконує не лише розважальну, а й соціальну роль. Крім того, на початку повномасштабної війни військкомати були переповнені, і охочих було навіть забагато, тому багато людей не призивали. Але минув рік, потім другий, а війна триває. У соцмережах і інтерв'ю військові почали висловлювати думки про те, що їм потрібні нові сили, черги в військкоматах вже немає, і їх ресурси вичерпуються. Я подивився на себе і зрозумів, що я – 30-річний молодий чоловік, здоровий і розумний. Це мій обов'язок захищати свою країну, тож чому я цього не роблю?! Якщо я люблю свою країну, то було б несправедливо шукати чергові виправдання і просто чекати, поки все закінчиться. Це ж історичний момент, хоча й неймовірно важкий та болючий...

В інтерв'ю колишній народний депутат та тепер військовий Юрій Сиротюк охарактеризував цю війну як священну. Він зазначив, що участь у бойових діях робить кожного учасника героєм, рівним козакам та бійцям УПА.

Не так давно я пережив схоже відчуття перед виїздом на позиції. Спочатку мене охопила тривога та страх – що, якщо трапиться щось погане? Але потім я усвідомив: почекай, ти ж вільна людина, не під окупацією, не раб і не в'язень. У тебе є зброя, щоб захистити свою свободу та близьких, ти оточений побратимами й посестрами, які також прагнуть до спільної мети, і це справжнє щастя! На жаль, воно затоплене в темряві втрат, які ми зазнаємо, і людей, яких більше не буде – це невиправна ціна.

Знаєте, в той час, коли я працював у театрі "Нафта", ми мали можливість виступити в Австрії з п'єсою під назвою "Nobody Died Today" на початку повномасштабного вторгнення. Ця вистава була створена для європейської аудиторії, щоб пояснити, чому ми не можемо просто скласти зброю та миритися, і чому нам так важлива підтримка. Після вистави ми провели обговорення з глядачами. Один з них запитав: "Війна – це жахливо, але тепер про Україну говорить увесь світ, і ви стали помітними. Це ж позитивний момент?". Я відповів: "Так, це може виглядати позитивно, але я б все ж таки віддав перевагу жити в Україні, про яку світ знає через Чорнобиль, Кличків і Шевченка, але щоб життя людей, яких ми зараз втрачаємо, продовжувалося. Я впевнений, що з часом про нас дізналися б і без війни, адже ми – країна з величезним потенціалом та унікальними людьми".

Поділіться, будь ласка, причинами, які спонукали вас стати пілотом. Що змусило вас обрати шлях авіації?

Мене це захоплювало. Якщо не помиляюся, одним із перших підрозділів, які почали використовувати FPV-дрони на фронті, був "Signum". З'явилися неймовірні відеоролики, які продемонстрували, як ці технології змінили хід бою і викликали паніку серед російських військ. Це викликало мою цікавість. Оскільки я фанат комп'ютерних ігор, я вирішив спробувати сам. Завантажив симулятор FPV-дрона, придбав простенький пульт і почав тренуватися. Дивився навчальні відео та спілкувався з друзями з Сил оборони, які вже мали досвід у керуванні дронами. Вони ділилися своїми враженнями та порадами. Я швидко освоївся і вирішив, що моя мета – завдавати шкоди ворогу з повітря та ускладнювати процес окупації нашої країни.

Яким був ваш перший бойовий вильот? Деякі пілоти розповідають, що відчували сильне хвилювання, і їхні руки тремтіли. Інші ж зізнаються, що були повністю зосереджені і зібрані, а справжнє усвідомлення того, що відбулося, прийшло пізніше, коли адреналін трохи вщухнув. А як це було у вас?

- Коли я почав працювати, то якогось сильного мандражу не ловив. Доволі зібрано все робив. Звісно, коли "заходив" на перші цілі, то серце починало битися швидше, пальці затискалися. Бо ти ж розумієш: одна справа - літати на симуляторі, коли натиснеш кнопочку, і у тебе перезавантажиться рівень, і ти почнеш все наново, а тут у тебе - конкретний борт, яким ти пролетів чималу відстань і маєш перед собою ціль на полі бою. Це важливо і треба не схибити. Мені, до речі, FPV ще подобаються і тим, що ти, вдягаючи окуляри, ніби сам стаєш цим дроном. Знаю, що деякі підрозділи літають на екранах. А мені подобається з окулярами. Коли лечу, не думаю про те, в якому у мене положенні стіки на пульті. Я просто таке от продовження дрону.

- Що найчастіше вражаєте?

- У нас бувають різні цілі та задачі. Іноді це прикриття, засідки, ураження техніки чи особового складу. Коли як. Я б не виділив щось конкретне.

А чим ви захоплюєтеся в своїх "полюваннях"? Декілька пілотів відкрито зізнаються, що їх мета – виявити противника і знищити якомога більше його живої сили.

Якщо ти успішно виконав виліт і завдав удару по ворожій піхоті, це означає, що ти зменшив ймовірність того, що вони зможуть завдати шкоди іншим нашим людям — вбити, покалічити чи зґвалтувати. Вони, можливо, повернуться додому в лікарню, в труні або ж їхні тіла залишаться на полі бою, де їх розберуть собаки. Таким чином, ти знищив хижака, який мав намір знищити тебе. І завдяки цьому ти живий, як і ті, хто тобі дорогий.

Знищувати техніку ворога приємно. Наприклад, був випадок, коли по позиції наших військових працювала гармата - не давала їм спокою, там були поранені. Декілька годин обстрілювала. Наш екіпаж вилетів і знищив її. Звісно, було б приємніше ліквідувати російських артилеристів. Але добре й те, що ми їх залишили без засобу ураження, і нашим військам від цього стало легше.

Справжніми богами війни і величними титанами є піхотинці, штурмовики, розвідники — ті, хто безпосередньо перебуває на передовій. Це одна з найскладніших професій. Я щиро шаную кожного з них. Для мене велика честь мати можливість хоч якось підтримати їх у їхній справі: полегшити їхні труднощі, забезпечити захист або знищити ворога, щоб він не зміг дістатися до них.

Я чув, що у вас відбулася дуель з ворожим FPV. Поділіться, будь ласка, деталями!

Нам потрібно було дістатися до певної посадки. Коли ми проходили через "сірий" сектор, приблизно за 500 метрів до мети, з-за дерев виїхала ворожа FPV-дрон, помітила нас і почала рухатися в наш бік. Я закричав побратимам про небезпеку. Ми опинилися в посадці, що була неподалік дороги, і почали діяти. Виявляється, я став не оператором БПЛА, а мішенню для дрону противника. Це був досить неприємний досвід. Однак ми досить оперативно зреагували – всі залишились живими і неушкодженими. Відкрили вогонь по FPV, на жаль, без успіху. Але те, що ми не піддалися паніці, а діяли з холодною головою, було показником. Чесно кажучи, я сподівався на гірші результати. Я намагався знищити ворожий дрон, але мені ще потрібно попрацювати над точністю. Ці дії змусили пілота дрону нервувати і ускладнили його рішення щодо траєкторії підльоту до цілі, адже він усвідомлював, що його можуть збити в будь-який момент, тому його дії були менш ефективними.

А взагалі, які у них льотчики? Як би ви їх охарактеризували?

У них також є різні пілоти, подібно до нас. Все залежить від підрозділів, людей і їхніх навичок. Я вважаю, що тим, хто має досвід у комп'ютерних іграх, справді легше. Вбити піхотинця з автомата і з дрону — це зовсім різні речі. У першому випадку ти маєш можливість бачити супротивника безпосередньо, відчувати його присутність. А в другому — перед тобою лише екран, на якому відображається ворог, якого потрібно знищити. Це робить задачу значно простішою.

Отже, у росіян дійсно є талановиті пілоти. Проте той, хто намагався нас знищити, виявився не надто вправним. І, на щастя, це так. Якби ситуація була іншою, наша зустріч могла б мати значно гірші наслідки. Але ви знаєте, я не прихильник того, щоб надмірно лякати людей розповідями про те, як швидко та ефективно вони вчаться, і що їх значно більше. Іноді такі думки можуть призвести до песимізму. Чому варто боротися, якщо все так погано, і в нас немає жодних шансів?!

Однак слід визнати, що серед них справді є якісні оператори БПЛА, які завдають нам чималих проблем і спричиняють втрати. Я вже згадував про центр "Рубікон" у нашій бесіді. Вони створили свій аналог наших Сил безпілотних систем, де навчають пілотів та формують екіпажі. Іноді їхні інструктори беруть участь в різних операціях. Наприклад, вперше на курській ділянці вони зупинили наш наступ і зірвали логістичні ланцюги. У них досить непогане постачання БПЛА, яке є централізованим і уніфікованим. Хоча різноманіття дронів у них значно менше, ніж у нас, адже ми маємо безліч виробників. У росіян більшість БПЛА стандартні: підключив і полетів, що, в свою чергу, спрощує їхню роботу.

Який ваш найяскравіший спогад за час служби, як у військового, під час війни?

Мені запам'ятався той день, коли командири вирішили надати мені вихідні, і я зміг зустрітися зі своєю коханою, з якою не бачився дуже давно. Це були найяскравіші кілька днів за останній час. Вони стали чудовим нагадуванням про те, заради чого я борюся і чому знаходжуся тут. Я справді ціную цивільне життя і сподіваюся, що колись повернуся до нього. Але зараз було приємно відчути атмосферу звичайного життя, перебуваючи у військовій формі. Це було приголомшливо після важких днів на фронті — опинитися у великому місті, де все пульсує життям, прогулюючись з коханою, виглядаючи чистим і охайним. Мабуть, ви знаєте, що військові, навіть у цивільному, все одно намагаються виглядати так, щоб їх впізнавали. Тому я відчував погляди оточуючих на собі. Було дуже приємно, коли люди дивилися з повагою. Звісно, іноді військові можуть висловлювати емоції, кажучи, що вони нікому не потрібні. Але насправді це не зовсім так. Я бачу, що цивільні дуже поважають військових. Звичайно, є й ті, хто уникає погляду — зазвичай це молоді чоловіки, які не оновлюють свої дані в ТЦК. Вони розуміють, що правильно було б виконати свій обов'язок, адже бачать, що служба може бути частиною життя, наповненого радістю. Думаю, вони просто, як ми вже обговорювали, намагаються знайти собі виправдання.

Можливо, ви стаєте джерелом натхнення для інших.

Я вірю в це. Адже колись і я отримував натхнення від військових, зокрема від своїх друзів, які добровільно вирушили на фронт. Це допомогло мені усвідомити, що вони дійсно живуть своїм життям. Той первісний страх, що якщо я теж піду на війну, то неодмінно загину, поступово зник. Звичайно, небезпека існує. Але вона так само присутня і в мирних містах.

Крім того, я схильний покладатися на власні спостереження, а не на пропагандистські наративи. Це було актуально ще під час Майдану. Я прийшов, щоб зрозуміти, де істина, і побачив людей різного віку та соціального статусу — натхненних, сильних, вільних і красивих. Коли Кернес, прикрашений георгіївською стрічкою, стояв на площі і стверджував, що Харків — це "русский город", а на харківському Євромайдані немає місцевих жителів, я абсолютно чітко усвідомлював, що це відверта брехня. Мабуть, саме тому мені досі легше протистояти цьому потужному та масштабному інформаційному впливу з боку Росії.

- Наостанок хочу вас запитати, як у музиканта, чи є у вашому нинішньому житті місце для музики?

Безумовно! Музика – це те, що завжди залишається зі мною, так само як і поезія. Я можу створювати вірші, перебуваючи в бліндажі під час чергування, а потім, коли повертаюся до міста на вихідні, відвідати студію та записати нову пісню. Наразі я виступаю як сольний реп-артист і іноді вдаюся до такого процесу. Це для мене зручний спосіб обробити свій досвід та події, що оточують мене. Завдяки цьому я можу вивільняти свої почуття. У майбутньому, звичайно, хотілося б заробляти на цьому та ділитися мудрими думками з більшою кількістю людей. А поки запрошую вас відвідати стрімінгові платформи: "Spotify", "iTunes", "YouTube Music", "Deezer". Знайдіть виконавця IІІD і слухайте мої композиції. Я буду вдячний за кожне прослуховування, адже це допомагає фінансувати наше спорядження та підтримувати підрозділ.