Історія одного "Золотого хреста": рятувальна операція на "бойовому автомобілі"

Прикордонник на псевдонім "Тихий" поділився історією, як разом із товаришами протягом більше ніж трьох діб рятували пораненого, перебуваючи в безпосередній близькості до ворога.

У Мукачеві ми зустрілися зі штаб-сержантом Миколою Васильєвим, відомим під позивним "Тихий". Він отримав "Золотий хрест" - престижну нагороду ЗСУ, що вручається рядовим та сержантам за виявлену сміливість і героїзм - півтора року тому. Його оповідь про евакуацію вражає своєю динамікою та напруженням, як справжня історія з екшн-фільму.

ПІТИ НА ВІЙНУ ЗМУСИЛА СОВІСТЬ

Микола родом із Кривого Рогу, на Закарпаття потрапив строковиком в 2017-му.

— Тоді, — говорить він, — це був той час, коли вісім років ніхто не призивав. Ми стали першими, кого знову взяли на строкову службу. Спочатку нам обіцяли, що служитимемо не далі, ніж за 200-300 кілометрів від дому. Ми мріяли про Одесу чи Миколаїв, адже хотілося бути ближче до моря. Але командування вирішило інакше — відправили нас на Закарпаття. Саме тут я зустрів свою майбутню дружину, підписав контракт і залишився жити та служити в Хустському районі, неподалік від румунського кордону.

На час масштабного вторгнення в лютому 2022 року "Тихий" вже виховував трьох донечок.

Я мав можливість залишитися в спокої вдома і не брати участі у війні, але внутрішнє відчуття не дозволяло мені залишатися осторонь. Спостерігаючи, як мої товариші постійно вирушають на ротації, я відчував незручність перед ними. Зрештою, я прийняв рішення служити разом із своїми друзями. Це було те, що підказувала мені моя совість, - ділиться спогадами військовий.

Спочатку підрозділ дислокувався в Рівненській області, неподалік білоруського кордону, а згодом їх перемістили на Харківщину, до району Вовчанська.

Ми опинилися в епіцентрі російського наступу у 2024 році. Наші позиції знаходилися безпосередньо на кордоні з Росією. Ніхто не був готовий до такої інтенсивності атак з їхнього боку; здавалося, ми просто будемо тримати оборону. Але 9 травня розпочалося справжнє пекло: масовані обстріли, техніка, численні війська... Ми вступили у перший бій і змушені були відступати все ближче до міста. Згодом ситуація переросла у вуличні бої.

"Бойова машина" та її "мандрівники"

"Тихого" призначили до евакуаційної групи.

Я пройшов курси санінструкторів, і цього виявилося достатньо. Я міг надати першу допомогу, але в основному нам потрібно було витягнути "трьохсотого" з червоної зони та доставити до пункту евакуації. У нашій групі було четверо. Бойового медика або водія з нами не було, тому ми буквально носили поранених на руках. Згодом ми знайшли у місцевих жителів звичайну тачку і вирішили назвати її "бойова тачка". Вона стала для нас великою допомогою: тягнути людину на ношах 4-5 км під постійними обстрілами було неймовірно важко. Ми навчилися прив'язувати носилки з двома пораненими до тачки, і так швидко пересувалися вулицями Вовчанська до місця евакуації, - розповідає "Тихий".

До речі, його позивний - іронічний, Микола його отримав за те, що в стресових ситуаціях сильно кричав на хлопців. "Тихим" він ставав, коли група отримувала важке завдання і ніхто не хотів висуватися. Каже, що йому дали двох "бусифікованих дідів".

- То були старші вже чоловіки, під 60 років, любили "вживати". От із ними я був "тихим". Особливо волав, коли один із них мав вести нашу групу, йому дали "Кропиву" (планшет із картами та системою координації дій різних підрозділів, - ред.), а він каже: а покажіть, як воно там включається, - пригадує військовий.

Микола розповідає, що його перший випадок евакуації пораненого виявився найскладнішим.

- Хлопець з нашого підрозділу загинув у мене на очах. Вони повинні були змінити групу, вирушили в похід, але навіть не дійшли до своїх позицій: їх накрила ворожа артилерія. Ми отримали повідомлення про поранених і намагалися дістатися до них майже добу, пробираючись між дронами та "Градами". На жаль, підтримка з сусідніх підрозділів була недостатньою, і час було втрачено. Ми запізнилися, і ще потрібно було вибратися з цього пекла... У того хлопця були серйозні поранення ніг і пневмоторакс... Його серце просто не витримало, - Микола на мить затамовує подих.

- Проте трьох інших нам вдалося врятувати в той момент, - зазначає він.

ПРИНЦИП "ПРИВЛЕКАЕМ ВСЕХ"

"Тихий" був принциповим і намагався завжди виносити і загиблих, і побратимів, що помирали під час евакуації, хай тягти їх було важко, бо росіяни крили вогнем.

Командування іноді віддавало наказ залишати загиблих на полі бою, мовляв, заберемо їх пізніше, коли ситуація заспокоїться. Але я завжди відстоював свою позицію: до дому повинні повернутися всі, без винятку. Я говорив хлопцям, що ніхто не знає, коли ми самі можемо опинитися в такій же біді. Мені було страшно подумати про те, що чиїсь батьки, дружини чи діти будуть чекати на своїх рідних, навіть не знаючи, де їхні тіла. Тому ми намагалися забрати як 300-х, так і 200-х. У мене є дружина і діти, і я завжди ставив себе на місце тих, хто загинув. Найбільше я мріяв про те, щоб мене не залишили на позиції, а забрали моє тіло і передали рідним.

Хоча Микола визнає: це часто було ризиковано для нього й хлопців із його групи.

БУДІВЛЯ "СКЛАЛИ" ПІД УДАРАМИ АВІАЦІЇ

Про евакуацію, за яку отримав "Золотий хрест", "Тихий" розповідає таке.

Ми зайняли позицію, яку раніше утримували наші прикордонники спільно з сусідніми підрозділами. У цьому місці група російських військових обстріляла шістьох наших хлопців гранатами. Лише один вижив, але зазнав серйозних травм — у нього були пошкоджені ноги. Він наклав турнікети і три дні залишався просто під носом у ворога. Я звернувся з проханням замінити моїх старших побратимів на молодших — необхідно було швидко реагувати та активно пересуватися.

Зайняли позиції. Загиблі були засипані землею. Поранений не належав до прикордонників - це був суміжний військовий. Його вага становила 110 кг. Витягали його з позиції під вогневим прикриттям, оскільки ворог знаходився менш ніж за сто метрів, але спочатку нас не помітили і не переслідували. Вони почали вести вогонь лише тоді, коли ми вже відійшли з "трьохсотим" на безпечну відстань.

Зупинилися, щоб трохи відпочити на позиції, і в цей момент на нас скинули ВОГ, який вразив землю всього за кілька метрів. Я крикнув хлопцям, щоб не гаяли часу: "Збираємо "трьохсотого" і швидко втікаємо!" Ми встигли дістатися до багатоповерхівок і забігли в один з під'їздів, коли почали обстрілювати будинок з усіх можливих видів зброї: артилерії, авіації... На щастя, вороги помилилися з під'їздом і скинули КАБ на сусідній.

Ми залишалися в нашому укритті до пізньої ночі, а о 23-й годині вирішили зробити спробу. Я вийшов першим - і отримав удар від мінометного обстрілу. Не відчув, як снаряд прилетів, лише побачив яскравий спалах перед очима. Мене відкинуло, і я опинився під завалами цегли. Коли прийшов до тями, зрозумів, що без шолома, і почав стріляти, думаючи, що нас атакують. Мої товариші потягнули мене назад, тримаючи за плечі, і сказали, що снаряд пролетів повз, і мені пощастило уникнути серйозних травм.

Після вибуху нам вдалося швидко перебігти до сусіднього будинку, і в цей момент вороги почали обстрілювати ту будівлю, в якій, на їхню думку, ми ховалися, з літака. На наших очах вони зруйнували цей будинок. Це було жахливо спостерігати.

- Ви ж вважали, що там збереться близько 20 чоловіків? - уточнюю.

- Ні-ні. Вони зовсім не шкодували про це і щодо нас чотирьох. У них цього "багатства" в надлишку...

ТІЛО НА АДРЕНАЛІНІ ТВОРИТЬ ДИВА

Група "Тихого", у складі якої був поранений, покинула Вовчанськ на світанку. Їм вдалося досягти околиць і дійти до визначеного місця евакуації, де їх уже чекала "бойова машина". Вони загрузили свого пораненого бійця, так званого "трьохсотого", і продовжили шлях до річки. На той момент процес евакуації тривав більше двох діб. Загальна відстань, яку потрібно було подолати групі, становила 7,2 км.

- Був туман, та попри це на річці вони нас таки засікли. Почався обстріл з мінометів та РСЗВ. Я час від часу втрачав свідомість - давалися взнаки наслідки того удару міною. Це вже потім я дізнався, що в мене тоді стався інсульт. Хлопці розказували, що бачили, як я то падаю, то встаю. Також часом відмовляла ліва сторона. Але поблював, покашляв - і вставав, бо треба бігти далі. На адреналіні людське тіло творить дива...

На березі річки один із наших хлопців раптом відчув паніку. Він більше не міг нести пораненого, та й тягти його далі ми вже не мали сил. Я наказав йому рухатися вперед. Нам залишалось пройти близько двох кілометрів, потрібно було в тумані ранкової пори перетнути поле від річки до наших позицій. І саме в цей момент нас помітили артилеристи.

Два міномети працювали по нас 40 хвилин. Нас накривало то землею, то водою. Треба було просто лежати і молитися, аби не попало... Ніколи цього не забуду: лежиш і думаєш, що от зараз снаряд ляже між нами - і все, нас нема. Але Боженька вберіг.

Микола розповідає, що коли перестали лунати постріли, він вирушив на пошуки хлопця, який втратив голову і втік першим. Йому вдалося знайти його. Під час пошуків він натрапив ще на одного пораненого військового: той лежав з турнікетом більше доби, оскільки під час обстрілу в його ногу влучила дерев'яна осколка, яка зачепила вену.

Коли міномет замовк, ми рвонули через поле з нашим "трьохсотим". Дотягнули його і передали на евакуацію. Я повідомив, що повертаюся через поле за ще одним пораненим бійцем, у якого була осколкова рана в нозі. Хлопці намагалися відмовити мене, адже моє ліве око вже почало косити, і в тілі відчувалася тряска. Але я схопив ту тачку і вирушив в його напрямку, і вони вирішили йти зі мною.

Хлопця все ж евакуювали, але, на жаль, час для його порятунку було вже втрачено: він помер у медичному закладі...

Найгірше, що медики не змогли врятувати того чоловіка, вага якого становила 110 кг, і якого ми намагалися витягнути більше трьох діб. На стабілізаційному пункті під час ампутації його серце не витримало навантаження. Коли я дізнався про це, вирішив, що більше не братиму участі в евакуаціях. Це надзвичайно важко сприймати...

Ну та й, власне, каже Микола, його після цієї евакуації самого також евакуювали.

- Поклали в шпиталь - у мене, як виявилося, стався інсульт. Прокапали, відлежав своє у Полтаві та Харкові. Після шпиталю за цю евакуацію мені дали "Золотий хрест".

ПІВТОРА МІСЯЦЯ В "ЯМІ"

Утім, після лікування у Миколи був ще досвід затяжного перебування на позиції: у 2025-му він провів 45 діб у "ямі" в Серебрянському лісі на Луганщині.

- Після госпіталів та відпустки я повернувся в стрій. Цього разу це був Серебрянський ліс під Білогорівкою. Наші позиції від ворожих знаходилися за 150 м, ми були майже в оточенні. Позиція була настільки вузька, що залізти туди можна було тільки знявши броню. Зв'язку немає, вийти неможливо. Пили талий сніг, а коли він зійшов - фільтрували воду з колодязя, який викопали неподалік від бліндажа. По воду треба було ходити, найчастіше це робив я - решта троє хлопців боялися вилізати. Дехто настільки, що відвикав від денного світла. Їжу іноді скидали дроном, але бувало, що по кілька тижнів нічого не було.

Микола згадує: ми потрапили на позиції, коли ще лежав сніг, а коли виходили в травні, ліс вже був повний зелені.

- Власне, ми би залишатися там довше, аніж 45 діб. "Пощастило" - один із наших бійців наступив на "пелюстку" і йому відірвало ногу. Знову евакуація, робили це самі. Як командир відділення я на позицію перший заходив і перший виходив. Бігти було порівняно недалеко - до 2 кілометрів. Винесли його і назад повернулися. А після того був скид, і мене знову контузило - засипало трошки землею, але наклалося на той перший інсульт, мені стало погано після повторного удару по голові. І вже я звідти вийшов.

Згадує - бували випадки, коли росіяни підходили впритул до бліндажа й кричали: "Есть кто живой?"

- Один такий ледь не закинув нам гранату, але ми встигли відкрити вогонь першими. Він утік, навіть гранату свою залишив. Я ще жартував тоді: "О, гуманітарна допомога від москалів". Був іще один москалик - пішов по воду і заблукав, прийшов до нас із пляшками води. Його ми взяли в полон, - розповідає Микола.

Наразі він продовжує свою діяльність в якості інструктора в Державній прикордонній службі України. Він відвідує навчальні центри на БЗВП, передаючи свій досвід новим військовослужбовцям. Проте його життя не обходиться без викликів: "Тихий" має проблеми із здоров'ям, адже не бачить на ліве око і іноді відчуває наслідки двох перенесених інсультів. Проте його совість залишається чистою.

Військовий не шкодує про свій вибір. Каже: головний його досвід - що вижив й витяг стільки людей, скільки зміг.

Тетяна Когутич із міста Мукачево.

Зображення Мукачівського прикордонного загону Державної прикордонної служби України та з архівних матеріалів М. Васильєва.