"Ворог проявляє нелюдську жорстокість": інтерв'ю з військовим 128 бригади Олександром, який має позивний Айдар (ФОТО)

Командир роти 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, відомий під позивним "Айдар", Олександр вже понад десятиліття служить на війні. Його шлях розпочався як добровольця в 2014 році, і з тих пір він став досвідченим воїном, який нині захищає позиції на передовій та передає свої знання новачкам. У своєму інтерв'ю він поділився спогадами про перші бойові зіткнення, отримані травми, еволюцію сучасних військових дій та те, що дійсно допомагає витримувати труднощі на фронті.

У бесіді з журналістами Суспільного військовослужбовець поділився своїм досвідом на фронті та висловив свої погляди на можливий фінал конфлікту. Ось його слова.

Пане Олександре, які були ваші заняття до початку війни?

-- До війни я займався машинами, мав свою станцію техобслуговування. Був ще юний, нічого особливо серйозного не було. Планував розширюватися, але почалось повномасштабне вторгнення. Спочатку був Майдан, після Майдану -- повномасштабна війна. Я пішов "на трошки", бо не думав, що все це настільки затягнеться. Розраховував на кілька місяців, вірив, що ситуація швидко вляжеться і ми всі повернемося до нормального життя.

У травні 2014 року я вже проходив підготовку, хоча до того не мав досвіду служби в армії. З моментом формування добровольчого батальйону "Айдар" я вирішив приєднатися до нього. Потрапивши туди, я швидко усвідомив, що мої знання не є достатніми. Тому я самостійно звернувся з проханням про навчання, щоб покращити свої навички, зокрема у використанні зброї та тактиці, аби краще орієнтуватися у військовій справі і стати більш кваліфікованим.

Я пройшов підготовку, зокрема й у Київській області. Курс тривав приблизно два з половиною місяці. Після цього повернувся в "Айдар" і почав виконувати бойові завдання.

Що спонукало вас до вибору служити на передовій?

-- Я був дуже патріотично налаштований -- це по-перше. По-друге, наскільки б я не любив поліцію, але порядок має бути, і закон має бути один для всіх. Не може хтось ходити зі зброєю, щось вимагати, забирати, погрожувати чи вбивати. Так не повинно бути. Має бути порядок, і цей порядок має бути однаковий для всіх.

Я усвідомлював, що ми не є окремою "республікою" і що не сам народ є ініціатором всіх подій, а натовпи людей, які були направлені сюди для створення безладу на нашій території. На той момент російські війська вже перебували в Криму, і фактично цей регіон перестав бути нашим. Розпочалися численні переговори щодо виведення техніки та літаків. Здається, Крим почали відібрати. Це, безсумнівно, викликало у мене глибоке занепокоєння.

Тому я пішов добровільно, розуміючи, що на той час наша армія була не дуже сильна і не дуже згрупована, і не було впевненості, наскільки все це буде ефективно. Але, попри це, я вирішив піти в добровольчий батальйон "Айдар". Вступив туди, пройшов навчання і вже після цього почав виконувати бойові завдання.

-- Чи бували ви на сході України до 2014 року?

Так, я відвідав схід України, але переважно з туристичними намірами. -- І як вам сподобався цей край? -- Кожен куточок України має свою унікальну красу. У той час мене вражали терикони. Тоді вони справді подобалися, але зараз уже не так. Загалом, це досить своєрідний ландшафт з особливою атмосферою: міста, які функціонують завдяки видобутку вугілля, і це їх основне джерело ресурсу.

Я відвідав це місце на короткий час і мав можливість побачити багато захоплюючих ландшафтів. Разом із другом навіть вирушили на рибалку. Проте, якщо говорити про те, чи захотілося мені оселитися там, то ні. Мені більше до вподоби місця, де багато лісів.

Яким чином ваша сім'я та близькі відреагували на ваше рішення взяти участь у війні?

Моя покійна мати дізналася про мою участь у військових діях лише після того, як я отримав перше поранення в жовтні. Тоді я провів два місяці в лікарні, але моє здоров'я вже стабілізувалося. Вона знала лише те, що я воюю і зазнав травми.

Мій молодший брат був справжнім знавцем у цій справі. Хоча він ще навчався в школі, його захоплення та патріотичні почуття були яскраво вираженими. Наразі він теж служить у батальйоні "Айдар". Я часто ділився з ним своїми враженнями про цей підрозділ: про братство, взаєморозуміння та підтримку, про те, яким "Айдар" був у своїх перших добровольчих днях.

На даний момент не можу стверджувати, як зараз збереглося це почуття братерства і чи підтримують один одного так, як раніше. Проте, коли я проходив службу в "Айдарі", атмосфера була надзвичайною. Всі хлопці були дуже мотивовані і ставилися один до одного як до рідних. Це дійсно створювало відчуття єдності на найвищому рівні.

-- Чому обрали службу у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді?

-- Коли я ще служив в "Айдарі", неподалік від нас стояв підрозділ 128-ї бригади. До цього там служили мій батько і дядько. Дядько був у Дебальцевому, брав участь у боях і виходив звідти вже тоді, коли фактично виходила остання техніка.

Я тоді спілкувався з розвідниками 128-ї бригади, і можна сказати, що вони трохи переманили мене до себе. Мені це було цікаво: розвідка, диверсійні задачі. Водночас і я був цікавий їм: я розумівся на зброї, орієнтувався в задачах, міг їх виконувати, не боявся і був мотивований. Вони бачили, що я патріотично налаштований, маю бойовий характер, і такий військовий їм теж підходив.

Крім того, "Айдар" на той момент функціонував як добровольчий батальйон, і навколо нього виникало безліч чуток: були як плітки, так і часткова правда, проте часто вона перебільшувалася. Я ж прагнув більшої організованості: військової структури, стабільності та чіткого розуміння всіх процесів. Хотілося, щоб усе відбувалося відповідно до статуту, так би мовити, "по правилам". Тому я ухвалив рішення перейти до 128-ї бригади.

Чи є якісь ситуації або події, які залишилися у вашій пам'яті?

128-ма — це унікальна закарпатська бригада, що вирізняється своїм колоритом: з традиційним закарпатським бограчем, духом і мовою.

Мені надзвичайно запам'яталася контраст між "Айдаром" і 128-ю бригадою. В "Айдарі" у нас було недостатньо техніки, особливо броньованої. Кількість одиниць була вкрай обмеженою: лише кілька машин та пара танків. Коли я перейшов до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, саме тоді проходив виїзд на полігон. Бригада активно готувалася до відправки в зону АТО, на передову. Це були польові стрільби, а також виїзди техніки на директриси. І ось цей гул техніки, велика кількість піхоти — це справді вразило мене і залишило глибокий слід у пам'яті.

Відчуття було таке, ніби потрапив до сильного та згуртованого підрозділу: безліч техніки, величезні ресурси, відпрацьована логістика, вантажівки – все функціонує без збоїв. Це надзвичайно надихало. Після служби в "Айдарі", де нам доводилося обходитися лише пікапами, джипами та кількома броньованими машинами на цілий батальйон, тут я бачу, що в одній роті є вже 10-11 одиниць бронетехніки. І це тільки рота, а не увесь підрозділ.

Коли вся ця техніка вишикується в ряд, виникає унікальна атмосфера. Це важко описати словами — просто захоплює дух від побаченого.

Якщо розглядати 2022 рік, чи було для вас сюрпризом початок широкомасштабної агресії?

Хоча це, напевно, не стало для мене абсолютною несподіванкою, я все ж не був морально підготовлений до того, що події розгорнуться настільки масштабно та широко. Я усвідомлював, що нас чекає прорив, спостерігав за мобілізацією ресурсів і, в цілому, мав уявлення про те, що відбувається.

Тоді у мене чітко сформувався один ключовий напрямок – Донецька та Луганська області, і я вірив, що російські війська намагатимуться досягти адміністративних кордонів, відбивши їх і закріпившись на зайнятих позиціях. Проте я не передбачав, що вони вирушать на Київ і що бойові дії охоплять фактично весь східний фронт.

Чи згадуєте, як ви провели 24 лютого 2022 року?

Я пам'ятаю той момент, коли перебував у навчальному центрі, проходячи підготовку на джавелінщика. За день до початку повномасштабної війни ми вже знали, що готується вторгнення. Я зателефонував до вищого керівництва, оскільки був старшим серед своїх товаришів. У мене був автомобіль, і я пропонував забрати хлопців, щоб вирватися з центру. Однак, оскільки вторгнення ще не розпочалося, жодної команди на виїзд не отримали, і ми залишилися в навчальному закладі, адже формально нас не могли відпустити.

24 лютого, в день початку повномасштабного вторгнення, я отримав розпорядження виїхати на схід. Забрав своїх товаришів, і ми вирушили в дорогу. Не в той же день, але вже, мабуть, вранці 25 числа ми опинилися в Запорізькій області, неподалік від Василівки. Частина нашої групи направилася в бік Енергодара, а інша – до Мелітополя, і я вирушив в останній напрямок. Доставив хлопців до свого підрозділу, і вже після цього розпочав виконання бойових завдань.

-- Де вам було найскладніше і чому?

Найскладніше було на самому старті повномасштабного вторгнення, оскільки не було чіткого уявлення про те, де знаходиться ворог: чи наближається він, чи ні. Зв'язок був порушений, і важко було зорієнтуватися, де свої, а де противник і як далеко він зайшов. Інформацію частково черпали з Інтернету, проте зв'язок практично зник. Доводилося буквально "виловлювати" дані по крихтах, через що залишалося відчуття невизначеності щодо власного місця і подій, що відбуваються навколо.

Ми неодноразово опинялися в оточенні і стикалися з близькими зіткненнями. Іноді ми атакували ворога з флангу, в той час як вони робили те ж саме з нами, а іноді навіть проникали в наш тил.

На початку ситуація була досить складною, адже комунікація залишала бажати кращого. Не було чіткого уявлення про розташування сил: які підрозділи перебувають у бойових позиціях, хто виконує завдання, хто забезпечує оборону, як переміщується техніка і в якому напрямку. Це особливо стосувалося рядового та сержантського складу, оскільки інформації для них практично не було. Вона, звичайно, існувала, але переважно на рівні вищого командування, і передавалася дуже лаконічно та часто в незрозумілій формі.

Ситуація виглядала приблизно так: ми мали певний напрямок, але зупинилися і почали обмірковувати подальші дії. Аналізували обстановку, спостерігаючи за діями противника, і намагалися адаптуватися до них. В умовах такої обмеженої та неясної інформації було важко зберігати моральний дух і психологічну стійкість; часто виникали сумніви щодо того, що саме потрібно робити, і чи є сенс продовжувати стояти на місці. Багато з нас відкрито запитували: чи варто залишатися тут, чи, можливо, краще піти в інший бік.

Деякі хлопці відчували втрату мотивації. Однак, коли паніка починає поширюватися, важливо вжити заходів: потрібно поговорити з людиною, заспокоїти її, допомогти вийти зі стану тривоги, а також дати конкретне завдання, щоб вона не підсилювала паніку ще більше. Адже паніка має ту властивість, що навіть ті, хто спочатку впевнені в собі, можуть почати нервувати, перебуваючи поруч із панікерами.

Я намагався підготувати хлопців до того, що потрібно залишатися на місці, утримувати позиції та виконувати поставлені завдання. Часто мої інструкції були лаконічними, іноді навіть не зовсім зрозумілими, і часом виникало питання, навіщо ми тут насправді знаходимося і чи є в цьому сенс. Проте, як виявилося згодом, багато міст і сіл було втрачено саме через те, що команди не були виконані.

-- Ви декілька разів отримували поранення. Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про них.

Перше поранення я зазнав у жовтні 2014 року. Це сталося внаслідок мінно-вибухового інциденту. Під час служби у розвідці "Айдар" моя група натрапила на слід диверсійно-розвідувальної групи і вирушила їх переслідувати. Проте ворог підготував саморобний вибуховий пристрій (СВП), на який ми випадково натрапили. Наш снайпер, не дослухавшись до моїх зауважень, рушив вперед і зачепив розтяжку. Я почув вибух, крикнув йому "падай" і закрив його своїм тілом. В результаті я отримав поранення ноги: в мене виявилося понад 15 осколків, знищений автомат, а також пошкоджені каска й амуніція.

Незважаючи на травму, я сів за кермо і вивіз своїх товаришів, адже лише я міг керувати автомобілем у нашій групі. Дісталися до лікарні, і я самостійно обробив рану на нозі, після чого мені провели операцію. Процес реабілітації виявився тривалим — зайняв близько півроку, оскільки м'які тканини та нервові закінчення були серйозно пошкоджені.

Це стало моїм першим серйозним пораненням, яке вимагало тривалого лікування. Інші травми були менш значними: осколки в шиї, животі, руках та ногах, тобто не становили загрози для життя. На початку повномасштабної війни, коли ми опинилися в оточенні, також отримав кілька осколкових поранень у підшкірній ділянці голови, але я вирішив їх видалити, оскільки вони почали завдавати дискомфорту.

Травма руки була досить серйозною — це був перелом. Лікарі працювали над її відновленням. Проте, незважаючи на ризики, пов’язані з повномасштабною війною, завдяки Божій милості, обійшлося без більш тяжких ушкоджень.

Як ви вважаєте, яким чином війна трансформувалася за ці роки?

-- Зараз війна технологій, дронів, роботів, інформаційна війна. І вона набагато складніша, бо раніше, на початку, якщо ти був патріотично налаштований, ти розумів: у тебе є задача, є ворог, є фронт, інформаційної війни фактично не було.

Зараз ворог активно веде інформаційну війну. Він впливає не лише фізично -- своєю силою, технікою, артилерією, безпілотниками, але й морально. Він демотивує хлопців, які ще мало розуміються у війні, на фронті, не знають, що і де відбувається, які пріоритети на напрямках. Ворог використовує цю невизначеність: поширює інформацію про захоплені населені пункти, нібито знищені села, вигадані успіхи. Насправді цього може й не бути.

Юнаки, які спостерігають за цими подіями, не завжди здатні розрізнити істину від вигадки. Вони вважають, що супротивник досяг істотних успіхів і має перевагу, тоді як насправді на багатьох фронтах ситуація зовсім інша. Це яскравий приклад інформаційної війни: вона викликає деморалізацію, знижує мотивацію та вносить свої корективи в хід бойових дій.

Тому не слід сприймати на віру все, що ви чуєте з телевізора, радіо, TikTok або YouTube. Інформацію варто сприймати обережно і тільки з надійних джерел. Інакше це може викликати зайві переживання і навіть призвести до серйозних негативних наслідків.

Яким чином війна позначилася на вашому житті та на житті ваших товаришів?

Ставлення до противника змінилося. Раніше я відчував до нього значно більше поваги. Тепер його немає, адже він зневажає всі норми ведення війни. Він вбиває мирних жителів, медиків, літніх людей, гвалтує дітей. Цей ворог лише прийшов продемонструвати свою чисельність, вважаючи, що поки їх багато, вони непереможні. Як тільки їх стає менше, вони втрачають мужність і здаються, адже прагнуть вижити. Після всього, що зробили росіяни, навіть якби не було наших хлопців у полоні, брати їх далі в полон не хотілося б. Бо їхня поведінка далекий від людяності. Вони бездушні. Це звір у людській подобі, і, напевно, навіть звір не ставиться до свого роду так жорстоко.

Інколи виникає бажання знищити їх (росіян -- ред.) до останньої частинки, щоб вони зовсім зникли з лиця землі. Чому ж страждати пенсіонерам, які не мали можливості або бажання покинути свої домівки, в яких вони вклали все своє життя і хочуть провести останні дні? Проте ворог є жорстоким, і до нього не має сенсу проявляти гуманність. Якщо б не наші хлопці в полоні та обмінний фонд, напевно, ніхто б навіть не думав про захоплення ворога в полон.

Як ви думаєте, чи може особа, яка відчуває страх або не готова безпосередньо брати участь у бойових діях, все ж таки бути корисною для армії?

Я теж відчуваю страх. Це абсолютно нормально, адже страх є природним інстинктом, що допомагає нам зберегти своє життя. Коли людина не відчуває страху, це може свідчити про те, що щось не так. Відчувати страх — це правильно, адже він змушує нас думати, аналізувати всі можливі сценарії: що може статися, а що — ні, і як нам краще діяти в різних обставинах, щоб вижити. Людина, яка не відчуває страху, можливо, має певні психологічні проблеми. Усі ми боїмося, але важливо розуміти різницю між страхом і панікою. Страх може бути корисним, тоді як паніка — це вже негативне явище. У стані паніки людина починає діяти хаотично, робити те, що не є необхідним, і цим самим може деморалізувати інших, відволікаючи їх від правильних дій.

Відчувати страх — це абсолютно нормально. Багато людей відчувають тривогу, коли не знають, куди їх занесе доля і що чекає попереду. Часто виникає уявлення, що їх одразу ж відправлять у військо, видадуть броньовану каску, автомат і кинуть у бій. Але насправді це зовсім не так. Кожен, хто вступає до лав, спершу проходить підготовку в навчальних центрах, а потім продовжує навчання в бригадах та батальйонах. Лише після цього їх направляють у підрозділи, де вони проходять додаткове злагодження. На справжні штурми новачків не відправляють одразу. Зазвичай їх призначають на заміну, наприклад, коли один із досвідчених бійців йде у відпустку, і потрібно замінити його. Новачок приєднується до команди, де є семеро ветеранів, які добре знають місцевість, звикли до кожної деталі навколишнього середовища — від камінців до дерев. Вони допомагають йому адаптуватися і продовжують навчання, адже процес підготовки в умовах бойових дій триває постійно.

Тобі пояснюють, як використовувати радіоелектронні засоби та інші інструменти, що знаходяться на позиції, а також де саме розташовані ці засоби. Людина приходить, проходить навчання і продовжує службу. З часом вона перетворюється з новачка на військового, який добре орієнтується в обстановці та знаряддях, а також знає, що і де є на її позиції. Це можливо лише за умови, що вона прагне опановувати цю інформацію. Якщо ж людина приходить із настроєм, що їй нічого не потрібно, то вона займатиметься лише рутинними справами, такими як копання чи інженерні роботи. Ніхто не змушує когось щось робити. Важливо також розуміти, що ступінь твоїх знань і навичок безпосередньо впливає на твоє життя, а в меншій мірі — на життя інших, адже в окопах діє принцип «один за всіх і всі за одного», тому кожен має покладатися на товариша. Це, в свою чергу, підвищує загальну ефективність підрозділу, що виконує оборонні завдання.

Не варто боятися. Коли я обіймав посаду головного сержанта батальйону, я навчав усіх новобранців — як тих, хто бажав навчитися, так і тих, хто був менш зацікавлений. Я шукав різні підходи та методи, щоб передати якомога більше знань. Моєю метою було підготувати людей до того, щоб, потрапивши в окопи, вони не відчували страху та невизначеності. Я прагнув, щоб вони розуміли, що їх чекає, знали, що робити, як виконувати завдання правильно, і як ефективно спілкуватися зі своїми товаришами по службі.

Чому ж тоді виникає проблема з несанкціонованим залишенням частин? Яке ваше ставлення до цього питання?

-- Чому, наприклад, у СЗЧ ідуть ППО-шники -- я цього не розумію. Ти і так перебуваєш у тилу. Так, небезпека є всюди, але підрозділи ППО розміщені по всій Україні. У мене, наприклад, знайомий в Одесі був у ППО і теж пішов у СЗЧ. Я цього не розумію: ти служиш у ППО, живеш у нормальних умовах, нормально харчуєшся, отримуєш нормальні гроші -- саме для ППО.

Натомість для штурмових і піхотних підрозділів, які перебувають безпосередньо на лінії зіткнення, ця зарплата є недостойною, навіть принизливою. Бо депутати в Києві й областях отримують більше, ніж хлопці в окопах. Це несправедливо і, з іншого боку, принизливо. Військові повинні отримувати більше, бо вони ризикують життям заради того, щоб хтось інший жив у безпеці.

З тих, хто повертається з передової в соціально-реабілітаційні центри, можна зрозуміти їхнє бажання. Якщо людина відсутня вдома протягом року, стикається з власними проблемами та викликами, вона прагне потрапити до СЗЧ, аби знайти можливість вирішити ці питання, відпочити і відновити сили. Належна медична підтримка є надзвичайно важливою. Після перебування на фронті необхідно, щоб з військовими працювали фахівці-психологи та наркологи, адже багато хто стикається із залежностями — від ігор до алкоголю. Потрібно активно взаємодіяти з такими людьми, надавати їм необхідну допомогу та підтримку. Важливо, щоб суспільство приймало їх, а не навпаки: не вони повинні адаптуватися до соціуму, а соціум має адаптуватися до них. Це особи, які стали свідками смерті не з телевізора, а в реальному житті, на відстані метра. Їх варто поважати і намагатися зрозуміти, іноді просто промовчуючи або ігноруючи певні слова чи реакції — адже це наслідки травм, пережитих на війні. Для відновлення і осмислення всього пережитого потрібен час.

Тоді й кількість стресових ситуацій стане меншою, адже з військовими працюватимуть професіонали, і вони відчуватимуть свою значимість. Необхідно значно збільшити кількість відпусток. Я вже не раз підкреслював, що тривалість відпусток варто подвоїти або потроїти. Наразі офіційний стандарт – місяць: 15 днів обов'язкових і ще 15 за можливістю. Але цього явно недостатньо. Враховуючи, що служба триває цілодобово, доцільно було б збільшити відпустки хоча б до двох місяців на рік, щоб військові мали змогу повноцінно відновити сили.

Плюс -- на розсуд командира -- давати можливість вирішувати побутові питання: з банками, картками, виїздом у місто. Це теж важливо. Тоді людина буде більш розвантажена психологічно, не буде накопичувати в собі проблеми, а вирішуватиме їх поступово. Вона буде стабільнішою, витривалішою, більше відпочиватиме і, відповідно, менше матиме бажання йти в СЗЧ.

Отже, збільшення кількості відпусток, покращення умов для відпочинку та забезпечення якісної медичної допомоги є трьома основними чинниками. Четвертим важливим аспектом є фінансова підтримка, яка також має суттєве значення. Якщо ці чотири умови будуть реалізовані, вважаю, що рівень СЗЧ знизиться приблизно на 70%. Залишаться лише ті, хто чекає можливості втекти, і ті, кого врешті-решт затримають. Але повністю уникнути цього неможливо, адже така реальність мобілізації. Якби мобілізація здебільшого стосувалася мотивованих людей і патріотів, ситуація могла б бути іншою. Я, наприклад, колись боровся за свої власні кошти і навіть не думав про оплату чи зарплату. Я на це не сподівався.

Ви вже понад десятиліття перебуваєте у стані війни. Що надихає вас та підштовхує продовжувати працювати щоденно?

Ну, дивіться, я вже не перший рік служу у війську, як ви зазначили, і маю великий досвід в армії. Мені важко уявити, як у теперішній ситуації можна жити інакше: залишити все, повернутися додому, склавши руки, і просто чекати на ворога. Поки триває війна, я не уявляю себе в іншій ролі, окрім як військового. Просто не можу цього собі дозволити.

У мене є досвід участі у бойових діях, я працював на передовій – не в тилу, не десь далеко, а прямо на полі бою. Цей досвід важливо передавати іншим, навчати молодших бійців, керувати ними та аналізувати все, що відбувається.

Я займаюся тією справою, яку вмію виконувати в даний момент. У нинішніх умовах в Україні це саме те, що необхідно для нашого захисту та безпеки. Я віддаюся цій справі і впевнений, що справляюся з нею досить добре. Ворог зазнає поразки, і поки що не уявляю себе в іншій ролі.

Як ви уявляєте кінець російсько-української війни? Який фінал для вас стане справжнім тріумфом?

-- Оптимістично, знаєте, як би хотілося трохи "відмотали" назад і повернути те, що у нас відібрали. Повернути все, що забрали у 2014-му і в 2022-му, щоб Росія визнала, що була неправа, платила репарації, відбудовувала знищені нею міста, села та інші населені пункти. Отак хотілося б.

Однак, в реальності, я усвідомлюю, що війна може завершитися зовсім несподівано — умовно, "за один день". Росія може оголосити про припинення своєї так званої "спецоперації", стверджуючи, що досягла своїх цілей, виведе війська, а ситуація може залишитися в замороженому стані. Це найгірший сценарій. У найкращому випадку, ми можемо сподіватися на повернення до кордонів 2014 року.

-- І на завершення: що мрієте зробити після війни, чим хотіли б займатися у мирному житті?

Не можу точно сказати, я ще не замислювався про це. Чесно кажучи, не уявляв, чим займуся після завершення війни. Напевно, доведеться знайти нове заняття, можливо, відкрити власний бізнес. Хочеться зробити щось корисне, що сприятиме розвитку моєї країни та її відновленню. Але загалом, у мене немає чітких планів. Все залежатиме від ситуації: як завершиться війна, які будуть перспективи щодо територій. Якщо їх розміновуватимуть і відновлюватимуть, то, напевно, мої знання у військовій справі залишаться актуальними. Є ймовірність, що я продовжу службу в армії.

А далі — невідомо. Життя покаже, що нас очікує. Найважливіше, щоб війна нарешті завершилася. Потім можна буде розглянути різні можливості: зайнятися чимось цікавим, відправитися в подорож або просто відпочити. Не знаю, чи варто їхати в гори, чи на море — все залежить від сезону і обставин.

Ми щиро прагнемо, щоб ця війна завершилася, адже вже з’являються розмови про можливі загрози глобальнішого характеру. Віримо, що скоро це все закінчиться, і українському народу вистачить випробувань, які він уже пережив. Хочеться, щоб люди змогли повернутися до звичного життя — не лише існувати, а й насолоджуватися кожним моментом.