"Вона": три оповіді родин морських піхотинців у документальному кіно Тетяни Станєвої.

Як чотири роки дружини військових чекають, займаються волонтерством, виховують дітей та переживають втрати.

Нещодавно в Києві відбувся закритий показ документального фільму "Вона" режисерки Тетяни Станєвої. Перед офіційною прем'єрою в Україні стрічка вже була продемонстрована в Болграді Одеської області. Цей фільм розповідає про жінок, які проживали в цьому регіоні на початку повномасштабної російсько-української війни, а також про їхніх чоловіків – морських піхотинців, що служать у військовій частині, розташованій в українській Бессарабії.

Місцем офіційної світової прем'єри стрічки цього року 25 лютого стала столиця Болгарії - Софія, бо розповідає, зокрема, про українських болгар. Також фільм, який ще називають щоденником дружин військових ЗСУ, показали у Пловдиві.

До Києва завітали практично всі ключові персонажі документальної стрічки, яка ілюструє взаємозв'язок між тиловим життям і службою українських захисників, що протистоять російській агресії. Тому Укрінформ переглянув фільм "Вона" та поспілкувався з військовими і їхніми дружинами, щоб дізнатися більше про процес зйомок та незасвічені моменти.

УПРЯМЛЕННЯ УВАГИ НА УКРАЇНКИ, ЯКІ СЛУЖАТЬ ЗАХИСНИЦЯМИ БАТЬКІВЩИНИ

Протягом більше чотирьох років було професійно знято безліч документальних стрічок, присвячених повномасштабній війні між Росією та Україною, зокрема "20 днів у Маріуполі" від Мстислава Чернова.

(здобув премію "Оскар" у номінації "Найкращий повнометражний документальний фільм") і цього ж режисера "2000 метрів до Андріївки"; "Одного літа в Україні" Володимира Тихого; "Порцелянова війна" Брендана Белломо і Слави Леонтьєва; цикл фільмів про митців "Культура vs війна", ініційований асоціацією "Дивись українське!"; "Да Вінчі" Володимира Сидька; "Андрій Жованик. Світ як воля та уява" Сергія Дарійчука; "Куба & Аляска" Єгора Трояновського, багато інших.

Стрічка "Вона" Тетяни Станєвої виділяється серед інших своєю унікальною тематикою, адже зосереджується на житті жінок та близьких українських захисників, які роками перебувають у тіні, поки чоловіки відстоюють країну від агресії. Крім того, це фільм, що пропонує глядачеві спостерігати за героями протягом кількох років.

"Майже чотири роки я спостерігала за цією історію. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх - до рідної землі. Про любов, яка перемагає страх і мотивує битися; яка змушує чекати та єднає нас усіх у допомозі війську", - коментує режисерка фільму "Вона" Тетяна Станєва, ініціаторка й організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю "ОКО", який народився в українській Бессарабії і міцно поєднав Україну і Болгарію.

Документальний фільм "Вона" розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об'єднує те, що вони стали обраницями військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом переживають за захисників, волонтерять, долають психологічні проблеми та травми.

У фільмі розгортається кілька сюжетних ліній, які захоплюють глядачів. Однією з головних історій є трагічна доля гагаузки Христини Карагез, яка втратила свого чоловіка Костянтина Карагеза під час війни. Він був родом із села Залізничне, яке знаходиться в Болградському районі. Створюючи цю стрічку, її автори акцентують увагу на гуманітарній ініціативі "Буджак реліф", що з'явилася в Україні в партнерстві з турецькими організаціями, залученими через "Союз гагаузів України" для зміцнення гуманітарної допомоги в південному регіоні.

"Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти у кадрі і в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю", - констатує режисерка й додає, що фільм зроблений за підтримки Міністерства культури України.

Кожна з понад тисячі п'ятисот днів масштабного опору російській агресії є свідченням неймовірного героїзму українців різних національностей, але також супроводжується важкими втратами та, на жаль, непорозуміннями між тими, хто бореться на передовій, та деякими представниками тилу. Тетяна Станєва сподівається, що її кінематографічна робота "Вона" допоможе зменшити відстань і нерозуміння між військовими та цивільними особами.

Досвід тих і інших дуже різний, проте кожен живе у війні. І головне - порозумітися, відчути стан того, хто поряд чи на відстані. Бо за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може причаїтися чиясь болюча раптово перервана вагітність чи нервова перенапруга, яку неможливо здолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.

"ЯК ДОВГО ЦЕ ПРОДОВЖИТЬСЯ": СТАНОВЛЕННЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА

У сценах документального фільму "Вона" основна увага приділена повсякденному життю. Кадри захоплюють моменти, зняті протягом кількох років, починаючи з літа 2022 року: спочатку в Болграді, де повномасштабна російсько-українська війна вразила усіх героїнь, а згодом у Житомирі, куди доля занесла деяких персонажів цієї кіноісторії.

Запит документалістів на можливість зйомки військових 88 окремого батальйону морської піхоти не було задоволено одразу. Проте режисерка Тетяна Станєва, завдяки своїй рішучості та наполегливості, все ж таки домоглася дозволу. Восени 2025 року в рамках одного дня зйомок на Покровському напрямку було зафіксовано унікальні моменти з життя захисників.

Одна з сюжетних ліній фільму розповідає про Олену Лисак, яка наразі на декретній відпустці з метою догляду за своєю дитиною. Її молодшому синові, який вперше сказав "тата", вже більше півтора року. Старший син відвідує другий клас, а в початковій частині фільму глядачі спостерігають його ще в період дошкільного навчання.

"Ми й далі надаємо підтримку нашим хлопцям в міру можливостей, - говорить Олена. - Мій чоловік продовжує свою службу і вже отримав звання майора. Ми з надією чекаємо його повернення і віримо, що все складеться добре: Діма повернеться, і ми разом зможемо насолоджуватися часом з нашими дітьми."

Співрозмовниця зазначає: "Кожен фрагмент фільму, який ми дивимося, для мене є не просто "альбомом спогадів". Я знову переживаю кожну мить минулого. Те, що глядачі спостерігають у стрічці, є лише приблизно 7 % нашого справжнього життя, наших переживань і радощів".

Олена щиро вдячна долі за те, що чоловікові надали кілька тижнів відпустки, адже це дало можливість сім'ї провести час разом. Поки Дмитро виконує свої службові обов'язки, вони намагаються максимально підтримувати зв'язок за допомогою відеозв'язку, щоб сини могли хоча б так бачити свого батька-військового.

"Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, - розповідає Олена. - Потім приїхав майже через шість місяців... Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли неначе остаточно вже до цього призвичаїлася, - однак, приходить момент, коли обсідають думки: "Та скільки ж це триватиме?", "Чому так живемо саме ми?"".

За ці роки в житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. "Ми дуже чекали доньку. Це була важка втрата", - каже дружина захисника.

В один голос Олена з чоловіком кажуть: "Наш батальйон - це наша сім'я. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай".

Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму "Вона": спочатку був болгарський, наступний - український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за складом характеру йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в періоді, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.

НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ

"Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Бо там є дуже багато спеціфічних моментів", - зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.

У фільмі ми бачимо, як професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новій формі. Під час перших місяців повномасштабної російсько-української війни знайти таку було практично неможливо. Але завдяки зусиллям всього батальону, форму вдалося доставити нареченому. Він був надзвичайно щасливий.

На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув унаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією "Орел", 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі у Донецькій області.

Дехто може не звернути уваги на цивільний автомобіль, що з'являється на фоні у фільмі "Вона", де оператор працював у 88-му окремому батальйоні морської піхоти. Проте для військових це одразу викликає розуміння, що зйомки проходили не на передньому краї, а на другій лінії оборони.

"Наші хлопці не виявляють своїх емоцій. Дістатися до них досить важко, - ділиться Сергій Биковський. - У морських піхотинців немає часу на марні роздуми, адже вони постійно зайняті: готують техніку до виїзду, заправляють її, тренуються на стрільбищах, беруть участь у денних і нічних заняттях. Після всього цього бійці просто падають з ніг, коли вдається вирватися на 4-5 годин сну."

Пан Сергій - досвідчений військовий, який служить у Збройних силах з 1988 року. Він завершив навчання у військовому училищі та отримав звання військового льотчика 3-го класу. Після розпаду СРСР написав рапорт і продовжив свою службу в Збройних силах України, де віддав 14 років свого життя. У зв'язку зі скороченнями він залишив службу, а протягом майже семи років працював у журналістиці. У 2018 році він вирішив повернутися до армії, підписавши контракт у морській піхоті.

Бійці 88 окремого батальйону морської піхоти утримували п'ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону - 500 осіб.

Кожному глядачеві документального фільму "Вона" запам'ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу. "Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, - коментує Сергій Биковський. -

Серед новоприбулих мобілізованих чоловіків, які були направлені до нас від ТЦК, я та інші командири мали терміново підготувати бійців морської піхоти. У документальному фільмі "Вона" показані моменти нашого інтенсивного навчання, де ми намагаємося донести до них важливість відваги перед ворогом. Не всі здатні витримати цей тягар, але ті, хто проходить до завершення, б'ються, як справжні леви!

Щоденно необхідно фіксувати життя в умовах війни.

Ніна Биковська є фаховим педагогом для молодших класів і наразі працює в дитячому садку. Підтримуючи свого чоловіка-військового, вона також пройшла шлях служби, який тривав вісім з половиною років, здобувши звання старшого сержанта. "Я глибоко розумію військову службу зсередини, тому для мене це ще складніше, ніж для інших дівчат", - ділиться своїми думками Ніна.

Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, уже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. "До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали".

Ольга Атанасова, дружина морського піхотинця Олександра Атанасова, прибула на закритий показ у Києві разом із сином. Як і всі родичі захисників, вони щиро прагнуть, щоб їхні близькі повернулися додому до мирного життя.

Режисерка документального фільму "Вона" Тетяна Станєва підкреслює важливість щоденного фіксування подій під час війни. "Ми вже втратили багато моментів, і я не знаю, як їх надолужити. Але це необхідно. Інакше у нас не буде нічого, що можна буде передати нашим дітям та світу, - зазначає вона. - Ми всі сподівалися, що перемога буде близькою, і що історія завершиться швидко. Але реальність виявилася іншою".

Протягом періоду, що охоплює зйомки фільму, розпочаті влітку 2022 року та завершені його світовою прем'єрою в лютому 2026 року, героїні - дружини українських військових - зазнали значних змін у своєму житті. Одна з них встигла здійснити свою давню мрію, не дождавшись перемоги, - стала матір'ю сина від свого коханого. Інша ж пережила важкий переїзд, стресові ситуації та кардинальну зміну кар'єри. Третя героїня також зіткнулася з новими викликами, хоча ззовні її життя виглядає досить стабільно. Місто Болград об'єднує ці жінки спогадами, місцем розташування військової частини, де служать їхні чоловіки, а також фільмом "Вона".

Самченко Валентина, місто Київ

Знімок Дениса Сивенка та Юліани Литвиненко був наданий творчою групою фільму "Вона".