Позивний Сірі: "Росіяни влаштовують справжню карусель з дронів. Їм все одно, якщо деякі з них будуть втрачені. Нам таке не дозволено."

Моя героїня мріє повернутися до цивільного життя, але не планує залишати військо, поки триває російсько-українська війна. У свої 23 роки вона вже командує відділенням FPV підрозділу NOX ULTIMA батальйону MAD HAWKS. До армії потрапила у вересні 2023-го, підписавши контракт.

Одразу поїхала навчатися до Великої Британії. Тут і отримала свій позивний Сірі - за аналогією із відомим додатком, розробленим компанією Apple.

- Наші перекладачі не завжди були на зв'язку, - розповідає він під час бесіди. - Оскільки я непогано володію англійською, мене регулярно запрошували допомогти з перекладом. Саме тому один знайомий дав мені позивний Сірі, і так це ім'я зафіксувалося.

- Чому ти вирішила йди служити?

- Як і до війни, так і зараз, я себе сприймаю доволі активною членкинею суспільства. На той момент бачила, що вся проукраїнська та проактивна молодь на війні. Я вважаю себе однією з них, тому розуміла, що це і мій шлях. У моєму оточенні не було нікого, пов'язаного з військом, тому спочатку було важко зорієнтуватися. Останньою краплею стала загибель Роми Ратушного - людини, якою я дуже надихалася. Я усвідомила, що точно маю йти, адже хочу, щоб Україна вистояла. А хто, як не ми?! Якщо не підемо, що буде далі? Виїжджати? Я вже жила місяць за кордоном - коли була часткова окупація Київщини, батьки мене добровільно-примусово відправили до брата, який давно там. Весь той час я навіть не могла вийти з дому до магазину, тому що думала: це зрада. Як тільки почалася деокупація області, купила квиток і поставила рідних перед фактом, що повертаюся додому. Тоді почала планувати свій похід до армії, шукати відповідні курси. Розуміла, що у мене є час на підготовку, поки закінчую університет.

Як твої батьки сприйняли твоє рішення? Чи обговорювала ти це з ними? Яким чином вони дізналися про це?

- Не радилася. Повернувшись до України, я одразу сказала мамі, що піду. Татові повідомила трохи пізніше. Мої батьки знають, що немає сенсу мене відмовляти. Можливо, спочатку сприймали так, що передумаю, поки довчуся. Але потім я прийшла з ТЦК і кажу, що за місяць їду до навчального центру (посміхається. - О.М.). Хоч їм було важко, але підтримали мене.

Куди ти потрапила після завершення навчання у Великобританії?

- Я мала відношення оператора БПЛА. А у нашому навчальному центрі якраз відкрилася школа для отримання ВОСу. Ми ще два тижні вчилися літати на "Мавіках". Хоча я не знала, на чому працюватиму у себе в підрозділі. Мені сказали: "Приїдеш, тут все попробуєш і обереш".

Чому обрали саме безпілотники? Адже можна було стати, скажімо, медичним працівником.

- Я розуміла, що піхоту не потягну ні фізично, ні психологічно. То я обирала між медиком і оператором БПЛА. Точно знала, що не хочу сидіти десь в тилу в штабі. Мені на той момент це було нецікаво. Я хотіла вперед-вперед! (посміхається. - О.М.). Коли ходила на медичні курси, побачила, що це не зовсім моє. Тому обрала "Мавіки". Це для мене було нескладно. В принципі, всякі технологічні штучки мені подобаються, з комп'ютером я "на ти". Почала подавати заявки до різних підрозділів. Так і "вигоріло".

Пригадай свій перший бій.

Спочатку я просто супроводжувала екіпаж, щоб зрозуміти ситуацію та побачити, як реагуватиму на різні обставини. Це було дуже доцільно, адже новачкові потрібно адаптуватися. У нашій команді зазвичай було троє: пілот, штурман і технік, який відповідав за дрони. Я була четвертою, допомагала хлопцям. Так я і працювала, але, на жаль, отримала поранення під час мінометного обстрілу.

- Яким саме було поранення?

- Уламкові. Досить швидко все загоїлося. Лікарі сказали, бо молода. Я навіть не хотіла сидіти у відпустці по пораненню. Повернулася на два тижні раніше. Але мене одразу не хотіли відпускати на бойові, тому що мала ще проблеми з рукою. Через те, що зачепило нерви, не могла нею нормально рухати. Поки відновлювалася, працювала в тилу черговою по БПЛА. Це, насправді, теж було дуже цікаво, тому що відкрила для себе трошки більше знань про дрони. Тут були великі розвідкрила, з якими я до того не стикалася. Зрозуміла, що це таке, як їх можна використовувати. Плюс, вивчила "внутрішню кухню". Тобто цей досвід був для мене корисним. Але я все одно прагнула вирватися на бойові. Мені запропонували вибрати, з яким БпАК хочу працювати: FPV, великі бомбери чи "Мавіки". Я дуже хотіла на FPV. Мені подобався сам процес пілотування. Рада, що командир дав мені таку можливість. Хоча після поранення було страшно вертатися. Тим більше, ми заїжджали на ту позицію, де нас обстріляли. Ти виходиш із машини і такий: "Йоооой!" (посміхається. - О.М.). Такий тригер. Але командир у всьому мене підтримував. Мені взагалі з побратимами максимально пощастило. З ними спокійніше. Я з дитинства боюся темряви. І коли вночі, наприклад, потрібно до туалету, то хтось йде зі мною, щоб постояти неподалік.

- Але ж ви і працюєте вночі...

Для мене нічний виїзд на позицію – це справжнє випробування. У цей момент я відчуваю себе найбільш вразливою, а ще ж і темрява навколо! Наприклад, минулого літа, коли ми працювали з посадки, ми не могли під'їхати до свого бліндажа. Відстань до нього становила близько 100 метрів. Темрява, кущі з усіх боків. Я йшла сама з коробками, і страх охоплював мене (сміється. - О.М.). Я не думала про звуки, які лунали з боку мінометів, а лише про непроглядну темряву. Мені доводилося долати свій страх. У такі моменти я починаю просто рахувати: о, дійти до бліндажа займе п'ять хвилин, ще стільки ж назад, отже, в загальному десять. Та йти так далеко?! Можна й побігти (сміється. - О.М.). А ще дуже важливо мати підтримку товаришів. Знаєш, після травми я хвилювалася, що через свій страх залишуся без компанії, але всі навпаки готові підтримати. Наразі в Києві у нас є хлопець, який проходить реабілітацію після поранення, і навіть він говорить: "Я повернуся, і ми обов'язково разом поїдемо!"

- Уже рветься назад?

Отже, у нас дійсно чудова команда. Ніхто не відмовляється повертатися чи виїжджати на роботу — всі прагнуть працювати разом.

- Я з твоїх слів роблю висновок, що у вас немає проблем із гендерним питанням. Мені деякі дівчата-військові розказували, що в армії присутній сексизм. То ти з таким не стикалася?

У нас із цим усе гаразд. Коли я вирушала на війну, теж мала певні переживання, адже чула від інших дівчат, що їм обмежують можливості в роботі. Проте мені пощастило. Єдине, що я б навіть не назвала сексизмом, — це те, що мені не дозволяють переносити важкі речі, як-от коробки з боєприпасами. Також не завжди надають можливість виносити дрони. Хлопці кажуть, що просто турбуються про мене, і це приємно. Хоча, звичайно, коли потрібно, я все одно виконую ці завдання. Спочатку мені не хотіли показувати, як це робити, бо це небезпечно — адже може статися щось непередбачуване, наприклад, детонація. Але я наполягла на своєму. Був період, коли я почала сумніватися: літала, але не влучала. Тоді я вирішила: "Все! Я сама виноситиму дрон!" Я добровільно погодилася на цю роботу. У нашій зоні (Курахівський напрямок) ситуація була складною, і, в принципі, вона й зараз залишається такою. Потрібно діяти. Тоді у нас було достатньо особового складу, і мені довелося переконувати командира, щоб мене відправили. Побратими просто хвилюються, але це не пов'язано з тим, що я — дівчина. Думаю, мій вік також грає роль: мені 23, і я одна з наймолодших. Багато з хлопців старші, тому вони сприймають мене більше як дитину. Тож, повторюся, жодного прояву сексизму не було. Ніхто не заважав мені виїжджати через те, що я жінка. І ніхто не відправляв мене на тилові посади. Хоча знаю, що у деяких дівчат з нашого навчального центру були такі випадки, коли через гендер їх переводили на менш відповідальні ролі. А мені вдалося потрапити туди, куди я прагнула.

Як ти відновилася до пілотування після того критичного етапу, коли у тебе не виходило літати так, як хотілося? Чи проводила ти якісь роздуми щодо причин цього?

Мій старт у світі FPV був неймовірним, коли ми працювали на Кринках. Це був час, коли цей напрямок лише починав набирати популярності, і РЕБів практично не існувало. Я літав на стандартних частотах, на одному каналі, що давало мені свободу — ніхто не заважав, і я завжди досягав цілей. Це було просто вражаюче! Але минулого літа ми переїхали до Старомайорська на Донбасі, і все змінилося. Радіогоризонт там залишав бажати кращого. Коли намагався влучити з 80 метрів, це ставало справжнім викликом. Я відчувала себе "знищеною" і навіть думала про психолога. Проте, завдяки новій роботі, вдалося переключити увагу. Хоча повертатися до FPV було страшно. Я настільки втратила впевненість, що досі сумніваюся у своїх здібностях. Усі навколо кажуть, що я — чудовий пілот, а я відповідаю: "А чи пам'ятаєте, що сталося минулого літа?!"

- О, як давно це сталося!

Проте враження залишилося (усміхається. - О.М.). Можливо, мені трохи набридло зосереджуватися виключно на короткострокових завданнях — тобто на роботі з особовим складом. Хотілося б мати можливість здійснювати дальні вильоти — туди, де розташована ворожа техніка. Адже зараз противник активно атакує нашу логістику, і мені б хотілося відповідати їм тим же. На жаль, у нас поки немає стабільної можливості для цього. Іноді виникають проблеми з матеріальним забезпеченням: то доставляють чудові дрони, які дозволяють нам працювати на відстані до 20 кілометрів від лінії бойового зіткнення, вражаючи танки та гармати, то жоден пристрій не може долетіти навіть до умовного укриття. Багато хто говорить про брак БПЛА. Сьогодні різниця в кількості дронів у нас і у ворога є дуже помітною. Вони постійно слідкують за нашими шляхами. Якщо один безпілотник падає — це не біда, вони запускають новий. Вони просто створюють "карусель" з дронів, і їм байдуже, якщо один з них загубиться. Ми ж не можемо собі цього дозволити. На жаль, у нас немає такої кількості БПЛА, як і екіпажів. Хоча, вважаю, в технічному плані ми не так вже й відстаємо. Але у ворога все налагоджено на потік. Вони мають все необхідне, тому ми постійно піддаємося обстрілам.

- Особливо зараз, коли вони захопилися оптоволокном.

Так, раніше, коли у нас не було такої великої кількості дронів, їх використовували для артилерії та техніки. Тепер вони навіть у бліндажах. Якщо один зламається, завжди можна запустити новий. А деякі люди навіть на дронах заробляють гроші. Ми спостерігали, як FPV-приймачі продаються під виглядом нових технологій. Але насправді зміни полягали лише в тому, що рама стала більшою, а ціна піднялася до 50 тисяч. Отак і наживаються на війні. Це, на жаль, деморалізує. Ми бачимо, що ворог забезпечений, а нам доводиться купувати багато чого самостійно, та не завжди якісно. Іноді дрони приходять з обладнанням, яке псує частини. Як таке можливо? Хто це контролює? І сидиш і думаєш: чи лише нам важливо, що відбувається в нашій країні?

Дивилася новини і дізналася, що у Росії розробили новий ударний дрон, який оснащений штучним інтелектом. Він здатний самостійно знаходити і знищувати цілі. Чи є у вас вже щось подібне на озброєнні?

Не можу точно стверджувати. У нас є FPV-дрони, але важко визначити, чи вони оснащені системами наведення. У нас також є подібні технології. Вони надходили лише через волонтерів. Це дійсно цікава річ! Проте немає достатніх ресурсів, щоб використовувати їх на постійній основі.

Нещодавно Юлія Паєвська, відома як Тайра, поділилася інформацією про те, що її підрозділ "Хартія" вперше в історії здійснив бій без участі людей, використовуючи лише безпілотники на землі та в повітрі. Чи мали ви подібні ситуації?

- У нас не було такого, щоб за якусь територію билися дрони. Мені навіть трохи важко це уявити. А що ви вражаєте? Дрон дрона? У нас було, що "Мавіки" збивали "Мавіків". Чи під@рські FPV наші "Кажани". Ворог почав полювати на великі бомбери, які добре видно й чутно. То ганяються навіть не за екіпажем, а за "пташкою". Бо вони дороговартісні. Мільйон гривень на дорозі не валяється (посміхається. - О.М.).

Взагалі, на мою думку, піхота залишається ключовим елементом. Поки вона присутня на території, вона вважається нашою. Можна зруйнувати бліндаж, але наступного дня туди повинні зайти люди. Хоча, безумовно, зараз основні удари завдаються дронами. Навіть гуманітарні вантажі для піхоти також доставляються таким чином.

Чи траплялися випадки, коли ти усвідомлювала, що твоя діяльність впливає на перебіг військових подій?

- Нам доволі часто під час роботи скидають перехвати по рації, коли ті кричать: "Нас обстреливают! Мы дальше не пойдем! Идите нах@й, командиры! Сами сидите под FPV!". Так само, коли ми працювали по гарматах.

Але найбільше вразило мене те, як рік тому на Старомайорському черговий увімкнув мікрофон, і на фоні почулося, як наші піхотинці з радіостанції вигукують: "Бл@дь, як чудово спрацювали наші пілоти! Вітаємо!". Коли я це почула, в мене на очі навернулися сльози (посміхається. - О.М.).

Ми також скидаємо гуманітарку, коли до піхоти нереально заїхати машиною через засилля ворожих дронів. Так передаємо воду та ліки. Почали це ще на Кринках. Коли пишуть слова подяки, це ще більше валідує мою роботу.

Для мене FPV - це не стільки про знищення, скільки про те, щоб вороги не змогли наблизитися до наших сил. Це більше про захист своїх людей, ніж про атакування супротивника.

Проте, щоб вони не наблизилися, їх слід усунути.

- Мені так психологічно легше сприймати. Коли вбиваєш муху не думаєш же: @бать, я молодець! (сміється. - О.М.). А коли захистив своїх, то це робота - галочка! Може, це якийсь психологічний бар'єр, бо усвідомлення того, що ти вбиваєш людей - таке собі. Я так сприймаю: уразила х@йла, щоб він не підійшов до наших. Захистила їх. Це - моя мотивація. Я прийшла сюди не вбити якусь кількість ворожого особового складу, а допомогти своїм вижити на війні. Для мене, перш за все, важливі життя наших хлопців і дівчат, а решта - інструменти досягнення своєї мети.

Цивільні населені пункти зазнають постійних атак. Ми зустрічаємося після ще однієї важкої ночі для Києва, коли місто зазнало масштабної повітряної атаки. На фронті супротивник також продовжує тиснути. Відчувається, що вони не мають наміру зупинятися. Які у тебе думки з приводу всього цього?

Іноді складається враження, що їх просто безмежна кількість! Скільки б ти їх не "задвохсотив" чи не "затрьохсотив", вони продовжують йти і йти, без кінця! В один день може бути так, що ти втрачаєш групу, і за лічені хвилини йде ще одна по тому ж маршруту. Потім ще одна, і так це може тривати цілий день! Ти працюєш, а завершення не видно. Іноді вони виглядають зовсім "невразливими": можеш влучити в нього з FPV-дрону, у нього течуть кров, а він все ще йде далі! Іноді здається, що вони під чимось. Так, їх дійсно дуже багато, і вони не мають наміру йти звідси. Пам'ятаєш, як вони оголошували режим тиші на Пасху та дев'яте травня? Але цього не сталося! Вони все одно наступали. На жодному напрямку не було спокою, а на деяких навіть наступ був ще інтенсивнішим. Можливо, вони думали, що ми розслабимося. Але ми їм не віримо і все розуміємо заздалегідь.

Які аспекти війни є для тебе найважчими?

- Бути на війні (посміхається. - О.М.). Насправді, я - цілком звичайна цивільна особа. Ніколи не мріяла про службу в армії. Дуже прагну повернутися до мирного життя. Так, я усвідомлено прийшла сюди за власним бажанням. Але зараз хочеться спокою. Ніколи не думала, що в свої 23 роки опинюся на Донбасі, візьму участь у бойових діях і час від часу переживатиму страх за власне життя. Проте я не шкодую про своє рішення і не планую залишати військо до завершення, принаймні, активної стадії конфлікту. Я відчуваю задоволення від того, що роблю, і від спілкування з людьми, які поруч. Але, звісно, іноді хочеться чогось звичного. Наприклад, коли я приїжджаю на місце тимчасового розташування, я не одягаю форму. Раніше в цивільному житті я не була прихильницею моди. А тепер це мені подобається! (усміхається. - О.М.). У мене є сукні та спідниці, які я одягаю, коли є така можливість. Знаєш, іноді мені теж хочеться відчувати себе привабливою. І я розумію, що вже втомилася від постійного стресу та напруження. Мені цікаво, як витримують люди, які воюють з 2014 року. Я ними захоплююся! Не знаю, чи змогла б так довго терпіти. Я вже майже два роки на фронті, але почуваюся виснаженою. Хоча є відпустки, і мене іноді відпускають додому через сімейні обставини. Бувало, що я не йшла на позицію, коли не могла цього зробити. Один раз я відчула жахливий, тваринний страх: якщо зараз поїду – можу загинути. Я висловила це, і мене залишили на пару днів, щоб відпочити. Можливо, з часом мені б хотілося спробувати змінити напрямок роботи – зайнятися чимось іншим.

Ось приклад?

- Мені подобаються розвідкрила. Або хотіла б попрацювати FPV-ППО - позбивати ворожі БПЛА. Цікаво спробувати щось нове, якось змінити обстановку та розрядитися. Але поки я тримаюся суто за людей, які поруч. Не виключаю, що це внутрішній страх, що є ймовірність знінити прекрасний колектив на якийсь не дуже, де може панувати той же сексизм. Тому зараз так.

Дійсно, в умовах війни надзвичайно важливо, хто перебуває поруч. У таких ситуаціях стосунки і довіра між людьми грають вирішальну роль.

Отже, в армії я дійшов до дивного усвідомлення: з багатьма з цих людей у цивільному житті, напевно, не стану близькими друзями. У нас різні погляди на світ, інтереси та захоплення. Безумовно, ми будемо підтримувати спілкування, але не зможемо бути близькими. Проте на фронті я відчуваю себе з ними комфортно, безпечно і надійно. Не можу пояснити, чому так відбувається.

Перед тим, як вступити до армії, я мала певні упередження: "Якщо ти не поділяєш моїх поглядів, я навіть не хочу тебе слухати!". Під час суперечок я часто намагалася довести свою правоту (усміхається - О.М.). Однак у військовій службі це стало значно складніше, тому довелося навчитися розділяти професійні обов'язки і особисті переконання. Наприклад, у нашому колективі є люди з гомофобними настроями, тоді як я маю позитивне ставлення до ЛГБТ-спільноти. Коли виникають розмови на цю тему, я просто утримуюсь від коментарів. Проте, незважаючи на різницю в поглядах, у нас дійсно чудові люди!

Чи є у тебе ще друзі вдома? Які в них були реакції на твоє рішення піти на службу?

- Вони знали, бо я відкрито шукала вакансії і запитувала, чи немає у них знайомих у війську, щоб я могла проконсультуватися. Вони, звичайно, підтримували. Але зараз у мене залишилася лише одна подруга, з якою я близько спілкуюся. З рештою, на жаль, не так. Думаю, це через те, що у нас дуже сильно змінилися контексти. Вони живуть у Києві. Навчаються, працюють. А я там. І ми вже один одного не дуже розуміємо та не можемо підтримати. Іноді вони мене дуже героїзують, а мені це не потрібно. Я не вважаю себе якоюсь супергеройкою. Хочеться нормального спілкування - рівний рівному. Я теж інколи хочу понити. Пишеш, як ти втомилася, як хочеться елементарно помити голову, а у відповідь: "Ну, ти ж - молодець! Ти ж на війні!". І виникає відчуття, наче я не маю права жалітися. А з цією подругою ми щось таке розказуємо, навіть не будучи в темі, однак все одно підтримуємо одна одну.

Раніше моя компанія складалася виключно з дівчат, але тепер більшість — це хлопці. Ось так склалися обставини (усміхається. - О.М.).

Яке значення має для тебе ця війна?

- Мені здається, це про ідентичність. Бо я усвідомлюю: якщо росія, не дай Бог, прийде сюди, до Києва, більшість цивільних виживуть. Глобально їм буде все одно. Тож українська ідентичність може не встояти. Навіть якщо згадати історію, вже ж були заборони нашої мови, книжок, культури тощо. Я дуже цього не хочу. Я розумію, що є діаспори, але це все не то. Україна твориться тут. На жаль, зараз йдеться про виживання країни. Бо якщо ми не стримаємо ворога, такої України, якою ми її знаємо і любимо, не буде. А я хочу, щоб вона була, міцнішала і розвивалася. Ми - дуже класні! Куди не подивися, яку сферу не візьми, українці роблять круті речі. Люди повинні зрозуміти свою ідентичність і мати її всередині себе.

До речі, чи не виникає у тебе відчуття, що російські війська знову можуть націлитися на Київ, адже ця тема знову стала актуальною в розмовах?

Іноді можна почути: у Києві не замислюються про ситуацію на Донбасі. А я, в свою чергу, не приділяю багато уваги тому, що відбувається в столиці (усміхається. - О.М.). У мене є список сіл, куди ворог може невдовзі прийти, і ця думка завдає мені болю. Мій світ став значно меншим, і я тримаюся лише за те, що залишилося.

Які враження у тебе від мешканців Донбасу? Чи мала ти можливість поспілкуватися з людьми звідти?

Раніше я ніколи не відвідувала Схід України. Коли вирушала туди, у мене були певні стереотипи, що всі мешканці спілкуються російською. Але я була вражена, коли побачила таку кількість україномовних людей! Вони виявилися надзвичайно дружніми. Залишилося багато теплих спогадів про жителів села Зелений гай у Донецькій області. Ми орендували там будинок, а господар жив неподалік. Щодня він приносив нам свіжу полуницю. Коли моя кішка захворіла, він навіть поділився контактом ветеринара.

В цілому, люди виявляли підтримку. Звісно, є й такі, хто просто чекає, але ж це також можна зустріти і в Києві! Як би це не звучало, я відчуваю справжню повагу до військових від багатьох з них. Ті, з ким я спілкувалася, усвідомлюють і цінують нашу працю. Вони не намагаються з нас робити героїв, адже всі ми — звичайні люди. Ставлення у них дуже просте.

- А "ждуни" як поводяться?

Ми мешкали в будинку, господиня якого стверджувала, що всі наші солдати займаються крадіжками, і що Росія прийде, щоб навести порядок.

- Якого вона віку? Старше покоління?

Отже, молоді люди ніколи не висловлювали мені подібних слів прямо в обличчя.

Молоді люди не покидають країну?

В деяких випадках, під час евакуації, батьки ховали своїх дітей у темних підвалах, аби їх не відібрали.

Хоча в цій місцевості переважають люди старшого віку. Деякі з них вважають себе "очікувачами", а інші стверджують: "Я народився тут і помру тут". У нас траплялося таке, що села майже не залишилося, а дідусь все ще їздить на велосипеді, поки FPV-дрони літають над головою.

З одного з окупованих сіл цивільні жителі вирушали в бік Росії. Логіка їхніх дій зрозуміла: ми не будемо діяти проти них, а отже, вони ризикують, коли рухаються в інший бік. Люди намагаються врятувати свої життя. Однак залишається питання, чому вони так довго чекали. Важливо зазначити, що я не хочу засуджувати тих, хто живе в окупації, адже я не пережила цього досвіду. Більше того, я розумію, що підтримка внутрішньо переміщених осіб у нас далеко не ідеальна. Я працювала з ними до служби в армії, адже була залучена в соціальну сферу. Вони приїжджають сюди, отримують лише дві тисячі виплат, живуть у гуртожитках, де по десять осіб в кімнаті, "варяться" так місяць і повертаються назад, адже це надзвичайно важко. Особливо, коли вдома залишилися власність, господарство, знайомі та робота. І, звісно, діти, які повністю залежать від рішень батьків. Мені їх просто шкода, адже вони не можуть самостійно вирішувати свої долі.

Діти є нашим майбутнім, про яке ми повинні піклуватися і приділяти увагу.

Так, з демографічною ситуацією дійсно є труднощі. Але хто захоче ставати батьками в таких умовах? Ось, наприклад, сьогодні вночі (ми спілкуємося 10 червня. - О.М.) в Одесі відбулася атака на пологовий будинок. Тому я цілком розумію жінок, які наразі не бажають народжувати.

А ти ще не замислювався про те, щоб завести сім'ю?

- Ні. У мене був вибір: або йти до війська, або народжувати для країни (всміхається. - О.М.). Я обрала перший варіант.

В даний момент я не живу для власних потреб. Проте, коли завершиться активна фаза війни, я прагну займатися тим, що мені дійсно цікаво. На жаль або на щастя, діти в ці плани поки що не входять. Можливо, в майбутньому - колись, десь, наприклад, у 53 роки (посміхається. - О.М.).