"Моя мрія — потрапити на Паралімпійські ігри". Історія бійця з позивним "Сєвєр" - Життєві оповіді.

Михайло Дроботенко втратив на війні ноги, але не занепав духом: здобуває медалі на спортивних змаганнях, знову сів за кермо, знайшов своє кохання.

Він родом з Одещини і з юних років активно займався спортом, включаючи футбол, баскетбол та кікбоксинг. Після завершення строкової служби працював у сферах охорони. У 2015 році він став частиною 28-ї окремої механізованої бригади. Як воїн з позивним "Сєвєр", він брав участь у запеклих боях за Мар'їнку та Станицю Луганську, водночас продовжуючи здобувати вищу освіту.

За рік він перевівся до Третього окремого полку спецпризначення імені Святослава Хороброго, став розвідником, а згодом -- заступником командира розвідгрупи. "Ми виконували завдання на території Донецької й Луганської областей -- розвідку, зачистку точок дислокації противника", -- розповідає Михайло Дроботенко. У 2021 році "Сєвєр" долучився до 57-ї ОМПБр, де очолив взвод.

О третій годині ночі 24 лютого 2022 року розпочався наступ російських військ, супроводжуваний потужним артилерійським вогнем і танковими атаками. Ми опинилися в оточенні та зайняли кругову оборону, відкривши вогонь, — згадує наш співрозмовник, який тоді командував близько 40 солдатами. — Усвідомлюючи, що постачання боєприпасів не буде, я вирішив евакуювати особовий склад. Більшість бійців змогли вирватися на БМП, а я залишився з дев'ятьма. Взяли тільки найнеобхідніше, спалили нашу позицію і сховалися, спостерігаючи за ворожою технікою та передаючи координати командуванню. Я розумів, що противник може нас швидко виявити. Пройшовши 110 кілометрів за півтора дня, командир зміг вивести всіх бійців з оточення. "24 березня нам вдалося відбити позицію противника в селищі Воронове, неподалік Сіверськодонецька. Нам потрібно було розмінувати мінні загородження. Я взяв із собою товариша та медика і наказав їм триматися на відстані, — згадує головний сержант Дроботенко. — Під час розмінування стався вибух. Мене відкинуло на три метри вгору та на два вбік. Я спробував підвестися, але не зміг — ноги були серйозно поранені. Я наклав один турнікет, але сил на другий вже не вистачило". Завдяки тому, що "Сєвєр" розмінував шлях до позиції, допомога швидко прибула.

У Лисичанську один із військових непритомніє. В лікарні імені Мечникова у Дніпрі його поміщають у штучну кому, проводять переливання крові, виконують ампутацію нижніх кінцівок нижче коліна, а на сильно травмоване осколком праве стегно встановлюють апарат зовнішньої фіксації. Після цього його переводять до лікарні у Вінниці. У бійця спостерігається відмова нирок, а лікарі оцінюють його шанси на виживання як 50 на 50. Протягом місяця він проходить стабілізацію в реанімації, де йому виконують різні операції — обробляють рани та ампутують лівий колінний суглоб. Як тільки його переводять у травматологію, він намагається сісти у колісне крісло. "Спочатку я пересувався по палаті, а потім почав виїжджати на вулицю, — зазначає він. — Я не дозволив батькам приїхати, бо вони перенесли інсульт, і я переживав за їхній стан".

У Чернівцях Михайлу, відомому як "Сєвєр", провели операцію на правому стегні через інфекцію в кістці. Паралельно, в соціальних мережах, він познайомився з Наталею, і між ними зав'язалася цікава розмова. "Коли вона вирішила приїхати до мене, я злякався, адже не був у формі для зустрічі. Але попросив друга купити квіти для неї," – ділиться чоловік. Наталія також відчувала хвилювання. Вона зізнається, що Михайло вразив її своїм незламним духом... З того часу вони стали нерозлучними.

Після отримання поранення воїн пройшов через 27 складних операцій. "Під час реабілітації я вперше взяв участь у змаганнях і здобув два золоті медалі у жимі штанги лежачи. Це стало для мене великим джерелом натхнення," – ділиться Михайло. "Восени 2023 року я потрапив на протезування до Естонії. І хоча ще не вмів ходити на протезах, вирушив на Міжнародний спортивний фестиваль у Мадрид. У складі команди з восьми ветеранів, які перенесли ампутації, ми встановили світовий рекорд. Сидячи, за 30 секунд ми перетягнули чотири вантажівки загальною вагою 35 тонн на відстань 20 метрів. Пересування в інвалідному візку давило на психіку, тому я вирішив навчитися ходити на протезах. Крім того, я повернувся до водіння, хоча це було досить складно. Переучувався вночі, коли на дорогах було менше машин."

Михайло Дроботенко отримав довічну першу групу інвалідності. Після завершення служби він продовжив активно займатися адаптивними спортами. Двічі він здобував титул віцечемпіона світу та став дворазовим чемпіоном Європи з параджиу-джитсу. Крім того, він встановив світовий рекорд у боксі, виступаючи на протезах.

Наталія всіляко підтримувала коханого, відзначаючи, що завдяки спорту його стан поліпшується. Якось минулої весни ветеран запросив її відпочити на природі. "Ми піднялись на високий пагорб, звідки видно озеро, тоді Міша став на коліно, простягнув каблучку й зробив пропозицію, -- згадує. -- Це було несподівано й дуже романтично. І я сказала "так".

Михайло продовжує активно займатися спортом і вже не зважає на кількість медалей, які здобув. Нещодавно він взяв на себе роль тренера з параджиу-джитсу. Як ветеран, Михайло викладає в Інституті МВС і також працює інспектором з військового обліку в Інституті щелепно-лицьової хірургії. "Щодня я пересуваюся на протезах, проходячи близько 4 кілометрів. Моя мета - надихнути інших воїнів, які зазнали ампутацій через поранення, не втрачати надію. Життя триває, і спорт є важливим фактором для руху вперед. Я мрію про участь у Паралімпійських іграх і прагну вибороти медаль у паверліфтингу," – розповідає 33-річний Михайло Дроботенко. Варто зазначити, що протягом своєї служби він отримав безліч нагород, серед яких орден "За мужність" III ступеня та нагрудні знаки "Золотий хрест" і "За військову доблесть".