Кримський комплекс

Деталі захоплення нашої країни міжвидовим угрупованням військ до дрібниць відпрацьовували на стратегічних навчаннях збройних сил рф і Білорусі "Захід-2013" у жовтні 2013 року. Першим плацдармом у загарбницьких планах кремля був визначений Крим. 20 лютого 2014 року, коли на Майдані лилася кров героїв "Небесної сотні", скориставшись безвладдям, хаосом та масштабними кризами, що охопили нашу країну, російські війська почали захоплення півострова. Замість організації оборони України, президент, керівники Кабміну, Міноборони, СБУ, МВС, розвідки, внутрішніх військ, ГПУ, міністерств, багатьох державних установ та місцевих адміністрацій втекли до ерефії та почали всіляко сприяти військовій агресії проти власної країни.

Бажаю поділитися шокуючою правдою. У 2014 році Україна стала мішенню для тієї жорстокої та безсовісної Росії, яка знову атакувала в 2022. Вона діяла з тим самим військовим і економічним потенціалом, під керівництвом того ж самого маніакально налаштованого путіна. Цілі Кремля на той час – захопити та знищити незалежну демократичну Україну – залишилися незмінними.

У лютому 2014 року, так само як і у лютому 2022 року, загальна чисельність російських військових формувань складала 3,4 мільйони осіб. Серед них близько мільйона становила армія, яку президент путін випробував у локальних конфліктах, ініційованих ним самим. Ще два мільйони чоловіків, які проходили службу, знаходилися у військовому резерві, готові до швидкого залучення. Кремль також сформував численні парамілітарні структури, включаючи козацькі та ветеранські організації, для виконання своїх окупаційних цілей. Напередодні початку агресії в Росії були завершені процеси переозброєння та реформування збройних сил, а також підготовка до виконання складних бойових завдань.

Також зверніть увагу: Анексія Криму стала свідомим і виправданим кроком, - заявив Путін.

Україна зустріла війну з абсолютно іншими ресурсами. З моменту початку 90-х років, найкраща техніка та озброєння країни були або безжально розпродані, або ж просто знищені. Танки віддавалися за ціною легковиків, а зенітно-ракетні комплекси, які мали велике значення для оборони, реалізовувалися за цінами, що в сотні разів нижчі від ринкових. Це призвело до розформування ключових бригад і полків протиповітряної оборони. У лютому 2014 року, з 36 наявних зенітно-ракетних комплексів, лише 10 були готові до виконання бойових завдань, що не забезпечувало навіть часткового захисту від ворожих літаків.

Третя за потужністю ядерна зброя у світі була передана українським керівництвом державі-агресору, в обмін на беззмістовні документи Будапештського меморандуму. Росії були продані або знищені всі наші стратегічні бомбардувальники, а всі крилаті ракети обміняли на списання чергових боргів за газ. Міністри оборони, відповідно до ганебних корупційних схем, безсоромно роздавали землю, військові об'єкти та майно, отримуючи копійчані надходження до бюджету, а часто й роблячи це "безкоштовно".

Мільярдні корупційні прибутки від безумного розпродажу озброєнь і військової техніки, у поєднанні з діяльністю російських агентів, постійним недофінансуванням та необдуманим скороченням чисельності армії, призвели до жахливого стану наших Збройних Сил. У 2011 році оборонний бюджет України становив лише 1,08% від ВВП, у 2012 році ця цифра знизилася до 0,94%, а в 2013 році фінансування оборони впало до 0,88% ВВП!

Систематично і послідовно ліквідовувалися підрозділи Збройних Сил України в тих регіонах, які російський генеральний штаб визначив як ключові плацдарми для майбутнього вторгнення. Розформували 32-й армійський корпус чисельністю 12 тисяч осіб, який дислокувався на території Автономної Республіки Крим. Також було виведено 3-й окремий полк спеціального призначення з Криму. Під розформування потрапила 1-а аеромобільна дивізія, що базувалася в Болграді Одеської області і виконувала завдання з оборони півдня України.

Згідно з радянською військовою стратегією, яка сприймала загрозу виключно з боку країн НАТО, основні військові підрозділи Збройних сил були зосереджені в західних і центральних регіонах країни. Східна частина України залишалася без військової підтримки. Єдину дивізію (254-у мотострілецьку), що перебувала в Донбасі, а також оперативний полк Внутрішніх військ, розташований у Донецьку, було розформовано без жодних пояснень.

Чи можна вважати випадковим збігом розформування у вересні 2013 року ключових органів управління військами - у той самий час, коли російський Генштаб на військових навчаннях "Захід-2013" проводив масштабну підготовку до вторгнення? Російська армія в деталях відпрацьовувала окупацію України, а українське військове керівництво цілеспрямовано демонтувало наявну систему управління обороною, "не встигнувши" до 2014 року замінити її новою. У жовтні 2013 (за чотири місяці до початку російської агресії) Міноборони та ГШ приймають рішення про ліквідацію останнього боєздатного в ЗСУ 8-го армійського корпусу.

Підписані Януковичем Харківські угоди не лише продовжили перебування російських військ у Криму, чисельність та збройна потуга яких значно перевищувала розташований там український контингент, але й зняли будь-які обмеження на їхнє пересування півостровом, створивши всі необхідні передумови для його окупації.

З особливою люттю призначені Януковичем міністри оборони та начальники Генштабу знищували мобілізаційну систему країни. Від 2010 року Міноборони та ГШ зупинили підготовку військовозобов'язаних, припинили проведення зборів резервістів. У 2012-2013 роках відбулося повне знищення системи військового обліку. Штат військових комісаріатів скоротили на 80%! Приміщення розпродавали, картотеки зникали. У штаті військкоматів залишили трьох осіб, які не могли виконувати елементарні мобілізаційні завдання. У 2013 році оголосили про припинення призову на строкову військову службу.

Згідно з річним звітом, який був підготовлений Генеральним штабом для президента Януковича, на 1 січня 2014 року Збройні Сили України складалися з 103077 військовослужбовців, серед яких 34265 офіцерів, 63485 солдатів, сержантів та старшин, а також 5327 курсантів. Це означає, що на кожного офіцера припадало лише двоє солдатів. Для того, щоб замаскувати суттєве зниження боєготовності української армії, Генеральний штаб запровадив нову, більш м’якшу систему оцінки бойової та мобілізаційної готовності. Проте, навіть з урахуванням цих спотворених даних, на початку 2014 року лише близько 20% військових одиниць вважалися боєздатними. Інші 80% у звіті Генштабу були класифіковані як "частково готові" або "повністю не готові" до виконання бойових завдань.

Найгірша ситуація з боєздатністю спостерігалася в Сухопутних військах, які є основою Збройних Сил. Підрозділи, що не мали належного укомплектування та підготовки для виконання навіть базових завдань, стикалися з серйозними труднощами у використанні військової техніки. Більшість танків, броньованих машин піхоти та бронетранспортерів виявилися непридатними для експлуатації, потребували ремонту, а також не мали акумуляторів і підготовлених екіпажів.

Для захоплення АРК, відповідно до Харківських угод, там зосереджене потужне угруповання російських військ чисельністю 25 тисяч осіб. Генеральний штаб Росії значно укріпив це угруповання, перекинувши додаткові сили на півострів.

* 31-ї окремої гвардійської десантно-штурмової бригади (Ульяновськ); * 45-го окремого гвардійського полку спеціального призначення (Кубінка, москва); * 18-ої окремої гвардійської мотострілецької бригади (Ханкала); * 98-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії (Псков); * 15-ої окремої гвардійської мотострілецької бригади (Самарська область); * 382-ї окремої бригади морської піхоти (Темрюк); * підрозділів морської піхоти Каспійської флотилії; * підрозділів 7-ої десантно-штурмової дивізії (Новоросійськ); * зведених підрозділів 58-ої армії південного військового округу зс рф; * 22-ї гвардійської окремої бригади спеціального призначення гру гш рф; * спецпідрозділів фсб; * численних парамілітарних козацьких загонів...

Таким чином, "десятки осіб" або "нічого" стали основою для захоплення Криму. Для маскування широкої концентрації та просування окупаційних сил формувалися загони "самооборони" з членів проросійських організацій. До них здебільшого залучали кримчан, які мають військовий досвід. Ці формування отримували безперешкодний доступ до зброї з арсеналів і баз Чорноморського флоту РФ.

Ознайомтеся також: Путін охарактеризував анексію Криму як "попереджувальну дію".

Контроль, який російська армія встановила над морськими та повітряними маршрутами, забезпечував швидке нарощування потужностей численного угруповання у разі проведення наступальних дій на півдні континентальної України. Для зміцнення флотських можливостей у здійсненні десантних операцій до Чорного моря прибули десантні кораблі Північного та Балтійського флотів, а також бойові судна Каспійської флотилії.

На військові аеродроми Криму, контрольовані окупантами, були переміщені штурмові літаки та бойові вертольоти. Щоб заблокувати півострів з морського боку, кораблі Чорноморського флоту вийшли з бухт Севастополя і зайняли позиції для бойового чергування.

Перекинуті до Криму ракетні комплекси взяли під контроль всю морську акваторію, відстежуючи будь-яку активність військово-морських сил країн НАТО. На приціл ракетного радара був узятий, зокрема, есмінець США "Дональд Кук", який на той час перебував у Чорному морі.

У документальному пропагандистському фільмі "Крим. Шлях на батьківщину", який дебютував у 2015 році, детально висвітлюється так званий "героїзм" російських збройних сил. У центрі сюжету цього телеагітпродукту путін з пафосом стверджує, що особисто курував процес окупації півострова російськими військами і був готовий вдатися до застосування ядерної зброї у разі втручання держав НАТО.

Однак не було жодної необхідності лякати керівництво цих країн. Вони були вражені агресивним цинізмом Кремля, не готові та й не мали наміру втручатися в трагедію, яка розгорталася в самому серці Європи.

Під час російської агресії в Криму українські збройні сили намагалися протистояти навалі, але їх чисельність становила лише близько 14 тисяч осіб. Серед них переважали маломотивовані місцеві контрактники та юні призовники, яким виповнилося лише 18 років. Політична плутанина, низький моральний дух, жахливі умови фінансування та матеріально-технічного забезпечення, а також активна діяльність російських агентів у командних структурах призвели до масового дезертирства. Багато українських солдатів і офіцерів, які перебували в Криму, вирішили перейти на бік агресора. У перші дні окупації понад 70% військовослужбовців ВМС, разом із командуванням на чолі з адміралом Березовським, зрадили свою країну. Лише 3990 українських військових залишилися вірними Україні, перебуваючи в ізоляції на всьому півострові, без зв'язку та адекватного забезпечення, оточені переважаючими силами противника.

Ситуація в інших правоохоронних органах Автономної Республіки Крим виявилася ще більш похмурою. Серед працівників кримської міліції 99% особового складу перейшли на бік агресора, 73% прикордонників зрадили Україну, 90% співробітників СБУ також змінили лояльність, а 96% працівників Управління державної охорони зробили те ж саме!

Зрозумівши, що жодна країна не планує надавати військову підтримку Україні, яка страждає від численних криз і конфліктів, Кремль розпочав підрахунок часу до початку широкомасштабного вторгнення на континенті.

28 лютого 2014 року в збройних силах Росії стартувала "неочікувана" перевірка готовності військ Південного та Західного військових округів, які були розташовані вздовж північно-східного кордону України.

Приблизно 200 тисяч військовослужбовців з різних армій, оснащених авіацією, бронетехнікою та артилерійськими системами, розпочали активне розгортання ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Бєлгородській та Брянській областях.

На оперативних напрямках Київського, Слобожанського, Донецького та Одеського було створено потужні ударні угруповання, які були готові до виконання бойових завдань та проникнення на територію материкової України.

1 березня російський парламент надає путіну дозвіл на введення військ в Україну, використовуючи для політичного прикриття та виправдання військового вторгнення письмове звернення президента Януковича.

Натомість в Україні тільки 27 лютого спромоглися сформувати Уряд, і наступного дня я зібрав перше засідання РНБО. Відповідно до інформації, наданої військовим керівництвом і розвідкою, незважаючи на трагедію, що розгорталася в Криму, найбільша загроза для країни була на півночі і сході, де вздовж нашого кордону розгорталося надпотужне багатотисячне угруповання російських військ, готове до вторгнення на незахищену материкову частину України.

Чисельність Сухопутних військ в складі Збройних сил України була меншою ніж одна третина від загальної кількості. За офіційними даними, близько 80% сухопутних підрозділів виявилися небоєздатними. У ці складні часи наш Генеральний штаб міг протистояти всій російській військовій силі лише з кількома батальйонно-тактичними групами. Тільки приблизно п'ять тисяч погано оснащених та недостатньо підготовлених військових, які мали справу з несправною технікою, були готові до дій. Серед них переважали вісімнадцятирічні юнаки, які проходили строкову службу.

Відправити цю невелику групу бійців на прорив у Крим через вузький перешийок, протистоячи чисельним та потужним російським військам, було б рівнозначно втраті вже й без того обмежених резервів. Це також залишало б країну, а особливо столицю, без жодного захисту, навіть символічного.

Наш військовий контингент у Криму зазнав значних втрат через масові зради та перехід деяких солдатів і офіцерів на бік ворога. Проте ті, хто залишився вірними своїй присязі, опинившись у складній ситуації, повинні були затримати переважаючі сили противника та виграти час для нас. У цих умовах я ухвалив єдине можливе рішення: військовим частинам у Криму зайняти оборонні позиції та бути готовими застосувати зброю для захисту в разі штурмів або провокацій з боку росіян. Цей наказ було зафіксовано в протоколі засідання РНБО.

Скільки наші військові зможуть протриматись на півострові, я не знав. Але за цей час нам потрібно було хоч якось відновити бойовий потенціал армії, провести мобілізацію, озброїти та підготувати наших воїнів до виконання елементарних бойових завдань. Оскільки основні підрозділи ЗСУ перебували в західній і центральній частині України, я наказав їх терміново перекинути на північ та схід, щоб прикрити країну на найімовірніших напрямках удару російської армії.

Своїм указом, виданим 1 березня 2014 року, він надав наказ привести Збройні сили України в стан повної бойової готовності. Цей рівень готовності є найвищим для всіх військових формувань і передбачає реалізацію комплексу заходів, необхідних для переходу військ з мирного на воєнний режим. Серед них — підготовка до бойових дій, розподіл зброї та боєприпасів, а також зайняття оборонних позицій.

Відповідно до українських законів, саме Рада національної безпеки і оборони (РНБО) своїм рішенням пропонує президенту ввести воєнний стан. Я єдине, хто проголосував за це. Лідери нової парламентської більшості також не підтримали це рішення, що свідчило про те, що парламент не схвалить запровадження воєнного стану.

Головна причина, через яку не була підтримана ця пропозиція, - блокування воєнним станом проведення президентських і парламентських виборів. Україна справді конче потребувала легітимної влади, яку визнає весь цивілізований світ. А встановити її було можливо лише шляхом проведення чесних, прозорих всенародних виборів. Поки зберігалася юридична легітимність Януковича - зберігалася й смертельна загроза для країни. Притягнувши "законно обрану" маріонетку-Януковича до Києва в обозі своїх танкових колон, кремль заткнув би й без того не надто активне обурення ключових суб'єктів міжнародної політики.

Розповіді про можливість проведення військових операцій в Криму наявними на півострові силами - позбавлені жодного сенсу. Більшість оточених та розкиданих по півострову залишків наших військових підрозділів не були в змозі навіть виконати наказ та елементарні вимоги військових статутів, забезпечивши оборону власних позицій. Під час штурмів вони здавалися без бою, пояснюючи це значною перевагою ворожих військ, деморалізацією особового складу, низьким рівнем військової підготовки, безнадійністю протистояння в оточенні та величезним ризиком для життя сімей військовослужбовців, які стали заручниками російських окупантів та агресивно налаштованих місцевих колаборантів.

Наказ про застосування зброї був повторно оформлений мною та, відповідно, Главкомом ЗСУ 18 березня 2014 року, після трагедії, що сталася під час штурму в Сімферополі, де загинув український військовослужбовець з 13-го фотограмметричного центру. За моїм проханням, цей наказ став загальнодоступним, що унеможливило його "зачистку" разом з багатьма іншими документами того періоду.

На жаль, навіть після повторного наказу, обстановка залишалася незмінною: під час штурму штабу ВМС України жоден з українських військовослужбовців чи офіцерів не наважився використати зброю!

Отже, всі твердження про те, що "українська влада не надала чітких інструкцій, через що Крим не було звільнено", є безпідставними і спотворюють історичну реальність. У лютому-березні 2014 року країна просто не мала достатніх ресурсів для ефективного протистояння підступній агресії ядерного гіганта. Також неправдою є твердження, що в Криму не було ніякого опору. Справжні герої змогли гідно виконати свої військові обов’язки, незважаючи на обставини.

Морські піхотинці Феодосійського батальйону, незважаючи на чисельну перевагу російських штурмовиків, які оточили їхній підрозділ, вступили в рукопашний бій. Відважні моряки з великого десантного корабля "Костянтин Ольшанський" відмовилися підкоритися вимогам окупантів та не склали зброю, хоча більшість екіпажу вирішила залишити корабель і перейти на бік ворога. Разом з командиром, капітаном 1 рангу Дмитром Коваленком, на борту залишилося всього 20 військових моряків, які створили кругову оборону і вступили в бій. Протягом чотирьох днів вони безперервно оборонялися в умовах повного оточення та переваги ворога.

Екіпаж маленького тральщика "Генічеськ", під керівництвом старшого мічмана Олександра Бойчука, не здався і сміливо вирушив на прорив блокади. Тривала героїчна боротьба команди корабля протимінної оборони "Черкаси", яку очолював капітан 3-го рангу Юрій Федаш, стала основою для створення художнього фільму.

У ті трагічні дні ми отримали ще один удар в спину. Стратегічні партнери не тільки не виконали взяті на себе, відповідно до Будапештського меморандуму, гарантії нашої безпеки, але й категорично відмовилися надавати Україні будь-яку військово-технічну допомогу. Вони пояснювали це тим, що не хочуть дратувати путіна та провокувати повномасштабну війну в центрі Європи. Україні не дали жодного набою, жодного долара чи євро на відновлення обороноздатності. Були заблоковані поставки не тільки озброєння і військової техніки, але й обладнання, яке можна використовувати для виробництва зброї. Безумне "партнерське ембарго", організоване Обамою, Меркель та іншими лідерами провідних демократичних країн, протрималося аж до кінця 2017 року. Коли б Україна отримала хоча б десяту частину від обсягів сучасної допомоги - ситуація в 2014 році могла б кардинально змінитися і росія назавжди забула б дорогу до нашого кордону.

Незважаючи на всі ці обставини, 103 курсанти, 2239 солдатів і матросів та 1649 офіцерів ЗСУ, які не зрадили в Криму свою країну, залишившись вірними присязі, виконали надважливе завдання. Протримавшись практично місяць у повному оточенні, вони дали нам життєво необхідний час, щоб підготуватися до захисту країни, розпочати мобілізацію, хоч якось озброїти нашу армію, відремонтувати техніку, зайняти позиції на напрямках найбільш вірогідного наступу русні. Ми придушили сепаратистські заколоти в Харківській, Одеській, Миколаєвській, Херсонській, Дніпропетровській, Запорізькій областях та зупинили російський наступ на Донбасі. Тим самим були зірвані плани кремля щодо військового бліцкригу, розколу та окупації України в 2014 році. Ми вистояли і, спираючись виключно на власні сили, захистили країну, створили боєздатні Збройні Сили, які й зупинили ворога як у 2014, так і в 2022 році.

Ознайомтесь із статтею: Як Росія анексувала Крим. Хронологія подій.