Кримський півострів

Четвертий рік від початку повномасштабного вторгнення та дванадцятий рік боротьби України з російською агресією продовжується. Завдяки відвазі та героїзму наших воїнів нам вдалося зберегти незалежність країни, проте ми понесли надзвичайно важкі втрати — втрати найцінніших людей і територій.

На фоні складної ситуації на фронті останнім часом з’являються численні заяви та коментарі, які спотворюють історичні факти івідволікають увагу від критично важливих завдань захисту країни. Однією з таких "узгоджених" тем стала проблема окупації Криму. Чергову заяву про те, що "ми могли захистити Крим, але не отримали відповідного наказу", висловив командувач ВМС України Неїжпапа.

Істина про ці трагічні події не вписується в популярні наративи та "політично коректні акценти". За задумом Кремля, окупація України планувалася ще на початку 2014 року. Деталі захоплення нашої країни були відпрацьовані міжвідомчим військовим угрупованням під час стратегічних навчань збройних сил Росії та Білорусі "Захід-2013", які відбулися в жовтні 2013 року.

Першим етапом у загарбницьких намірах Кремля став Крим. 20 лютого 2014 року, коли на Майдані проливалася кров героїв "Небесної сотні", скориставшись безладом, хаосом та глибокими кризами, які охопили нашу країну, російські війська розпочали захоплення півострова. Замість того, щоб організувати ефективну оборону України, президент, керівники Кабінету Міністрів, Міністерства оборони, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, розвідки, внутрішніх військ, Генеральної прокуратури, а також представники багатьох державних установ і місцевих адміністрацій втекли до Росії та почали активно сприяти військовій агресії проти своєї ж країни.

Напередодні агресії чисельність усіх російських збройних формувань становила 3,4 мільйона. Із них - близько мільйона налічувала російська армія. Два мільйони чоловіків, які пройшли військову службу, перебували у військовому резерві, готовому до негайного застосування. Для реалізації окупаційних завдань кремль активно готував численні парамілітарні козацькі та ветеранські організації. До 2014 року було завершено реформування та переозброєння збройних сил рф, які путін обкатав в ініційованих ним же локальних військових конфліктах.

Україна зустріла війну з зовсім іншими ресурсами. З початку 90-х років країна зазнавала безжальної розпродажу та знищення найціннішої техніки та озброєння. Танки реалізовувалися за цінами, що відповідали вартості легкових автомобілів. Безцінні зенітно-ракетні комплекси, які були критично важливими для оборони, продавалися за цінами, що в сотні разів нижчими за ринкові. Ключові бригади та полки протиповітряної оборони були розформовані. У лютому 2014 року з 36 залишених зенітно-ракетних комплексів лише 10 могли виконувати бойові завдання, не забезпечуючи навіть частковий захист від ворожих літаків. З 111 військових аеродромів до 2014 року функціонували лише 28.

Україна, володіючи третьою за потужністю ядерною зброєю у світі, передала її країні-агресору, отримавши натомість лише порожні зобов'язання у вигляді Будапештського меморандуму. Всі наші стратегічні бомбардувальники були продані Росії або розібрані на метал, а крилаті ракети обміняли на списання чергових боргів за газ. Через ганебні корупційні схеми, що призводили до мізерних надходжень до державного бюджету, а в багатьох випадках і зовсім "безкоштовно", міністри оборони розпродавали землю, військові об'єкти та інше майно.

Масштабні корупційні прибутки в поєднанні з ефективною діяльністю російських агентів, систематичний продаж озброєнь та військової техніки, постійний брак фінансування та бездумне скорочення армії призвели до критичного становища наших Збройних Сил напередодні російської агресії. У 2011 році витрати на оборону України становили лише 1,08% від ВВП, у 2012 році знизилися до 0,94%, а в 2013 році фінансування оборонних потреб зменшилося до 0,88% ВВП!

Швидкими темпами руйнувався вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. Оборонні підприємства, позбавлені державних замовлень і фінансування, доводили до банкрутства. Обладнання вирізали та продавали на металобрухт. Виживали лише ті підприємства, які були повністю інтегровані з російським ВПК.

Після того, як Янукович здобув перемогу на президентських виборах, були зняті всі бар'єри для проникнення російських агентів у важливі управлінські позиції в сферах національної безпеки та оборони. Декотрі з нових керівників силових відомств навіть не приховували факт свого російського громадянства.

В Україні відбувалася систематична ліквідація підрозділів Збройних сил у регіонах, які російське військове командування визначило як ключові для можливого вторгнення. Зокрема, був розформований 32-й армійський корпус, що налічував 12 тисяч осіб і дислокувався в Автономній Республіці Крим. Частина його військових частин була інтегрована до складу сил берегової оборони Військово-морських сил, а згодом вони були повністю скорочені. Також з Криму був виведений 3-й окремий полк спеціального призначення.

Розформування 1-ї аеромобільної дивізії, що базувалася в Болграді Одеської області та забезпечувала охорону півдня України, стало наслідком зміни військової стратегії. Згідно з радянською військовою доктриною, загрози для країни вбачалися виключно з боку держав НАТО, тому основні військові підрозділи Збройних сил були розгорнуті у західних і центральних регіонах. Схід України залишився без належного військового захисту. Єдина дивізія, що діяла на Донбасі (254-а мотострілецька), а також оперативний полк Внутрішніх військ у Донецьку, були розформовані без жодних пояснень.

Перестали існувати створені за стандартами НАТО Об'єднане оперативне командування ЗСУ для управління військами в бойових умовах та Командування Сил підтримки, призначене для логістичного забезпечення військових операцій, що значно погіршило керованість і забезпечення військ в умовах військового протистояння.

Угоди, підписані Януковичем у Харкові, не тільки подовжили присутність російських військових у Криму, чисельність і бойова сила яких значно переважали українські підрозділи, але й скасували всі обмеження на їхній рух по півострову, що створило всі умови для подальшої окупації.

Чи можна вважати збігом обставин те, що у вересні 2013 року відбулося так зване "розформування органів управління військами", в той час, коли російський Генеральний штаб проводив масштабні навчання "Захід-2013" з підготовки до можливого вторгнення? Російська армія ретельно відпрацьовувала сценарії окупації України, в той час як українське військове керівництво активно знищувало наявну систему управління обороною, не встигнувши до 2014 року впровадити нову.

У жовтні 2013 року, всього за чотири місяці до початку російської агресії, Міністерство оборони та Генеральний штаб ухвалюють рішення про розформування 8-го армійського корпусу, який залишався останнім боєздатним підрозділом у Збройних Силах України. Деякі частини корпусу підлягають скороченню, інші — виключенню зі складу, внаслідок чого для виконання завдань ліквідації залишається лише командування корпусу.

Після знищення в Криму армійської корпусної системи Генштаб передав залишки сухопутних та повітряних підрозділів під командування Військово-Морських Сил України, що остаточно зруйнувало керованість військами на півострові.

З особливою жорстокістю міністри оборони та начальники Генштабу, призначені Януковичем, знищували мобілізаційну систему країни. Починаючи з 2010 року, Міністерство оборони та Генеральний штаб зупинили підготовку військовозобов'язаних та припинили збори резервістів. У 2012-2013 роках відбулося повне руйнування системи військового обліку. Штат військових комісаріатів скоротився на 80%! (у 2012 році було звільнено 547 штатних посад, а в 2013 - 3378). Приміщення розпродавали, а картотеки зникали безслідно. У військкоматах залишили лише трьох осіб, які не могли виконати навіть найпростіші мобілізаційні завдання. У 2013 році було оголошено про завершення призову на строкову військову службу.

Відповідно до річного звіту, підготовленого Генеральним штабом для президента Януковича, на 1 січня 2014 року чисельність Збройних Сил України становила 103077 військовослужбовців, з яких 34265 були офіцерами, 63485 — солдатами, сержантами та старшинами, а також 5327 курсантами. Щоб замаскувати різке зниження боєготовності армії, Генштаб запровадив нову, більш м’яку систему оцінки бойової та мобілізаційної готовності. Проте, навіть за цими прикрашеними даними, лише близько 20% військових частин на початку 2014 року вважалися боєготовими. Інші 80% були класифіковані у звіті як "частково готові" або "зовсім не готові" до виконання бойових завдань.

Найгірший рівень бойової готовності спостерігався у Сухопутних військах, які є основним компонентом Збройних Сил. Підрозділи, що не були укомплектовані та не підготовані до виконання навіть найпростіших завдань, стикаються з серйозними труднощами в технічному забезпеченні. Більшість танків, бойових машин піхоти та бронетранспортерів виявилися непридатними для використання, потребуючи ремонту, а також страждали від нестачі акумуляторів і підготовленого особового складу.

Для завоювання АРК російські сили, які значно перевершували українські підрозділи за чисельністю та озброєнням, швидко наростили свою присутність на півострові, перекинувши додаткові підрозділи.

Для прикриття масштабної концентрації та просування військ із членів проросійських організацій формувалися загони "самооборони", до яких записували, насамперед, тих кримчан, які пройшли військову службу. Їх без обмежень забезпечували зброєю з баз і арсеналів Чорноморського флоту рф.

Контроль, який російська армія встановила над морськими та повітряними маршрутами, створював умови для швидкого нарощування сил багатотисячного угруповання в разі планування наступу на південні райони континентальної України. Для зміцнення потенціалу флоту в проведенні десантних операцій до Чорного моря були направлені десантні кораблі Північного та Балтійського флотів ВМС РФ, а також бойові кораблі Каспійської флотилії.

На аеродроми Криму, що знаходяться під контролем окупантів, були переміщені штурмові літаки та ударні вертольоти. Щоб заблокувати півострів з морського боку, кораблі Чорноморського флоту вийшли з бухт Севастополя і зайняли позиції для бойового чергування.

Перекинуті до Криму ракетні комплекси взяли під контроль всю морську акваторію, відстежуючи будь-яку активність військово-морських сил країн НАТО. На приціл ракетного радара був узятий, зокрема, есмінець США "Дональд Кук", який на той час перебував у Чорному морі.

Про "героїзм" російських військових йдеться в документальному пропагандистському фільмі "Крим. Шлях на батьківщину", який вийшов на екрани у 2015 році. Головний герой цього телевізійного проекту, Володимир Путін, з пафосом заявляє, що особисто керував процесом окупації півострова російськими військами і був готовий вдатись до використання ядерної зброї у разі втручання країн НАТО.

Однак не було необхідності лякати керівництво цих держав. Вони були в стані розгубленості через агресивний цинізм Кремля, не мали ані бажання, ані планів втручатися у драму, що розгорталася в серці Європи.

У відповідь на російську агресію в Криму виступило приблизно 14 тисяч українських військових, з яких більшість складали маломотивовані місцеві контрактники та юнаки-строковики у віці 18 років. Політична невизначеність, низький моральний дух, мізерне фінансове та матеріально-технічне забезпечення, а також активна діяльність російських агентів серед керівництва силових структур призвели до масового дезертирства та переходу на бік ворога більшості українських солдатів і офіцерів, які перебували в окупованому Криму. У перші дні окупації разом з керівництвом Військово-морських сил, очолюваним адміралом Березовським, свою країну зрадили понад 70% військовослужбовців Збройних сил України. Лише 3990 українських воїнів залишилися вірними своїй присязі, розташувавшись по всьому півострову, у повній ізоляції та оточенні значно переважаючих сил противника.

Ситуація в інших правоохоронних органах Автономної Республіки Крим виявилася ще більш драматичною. Серед працівників кримської міліції 99% особового складу перейшло на сторону агресора, з прикордонників 73% зрадили Україну, а серед співробітників СБУ - 90%. Що стосується працівників Управління державної охорони, то 96% з них також зрадили свою країну!

Переконавшись, що ніхто не збирається надавати військову допомогу виснаженій кризами та конфліктами Україні, кремль запустив зворотний відлік повномасштабного континентального вторгнення.

28 лютого 2014 року у збройних силах росії розпочалася "раптова" перевірка боєздатності військ Південного та Західного військових округів, розміщених уздовж північно-східного кордону нашої країни.

Приблизно 200 тисяч військовослужбовців з різних армій, оснащених авіацією, бронетехнікою та артилерією, розпочали активне розгортання своїх ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Бєлгородській і Брянській областях.

У Київському, Слобожанському, Донецькому та Одеському оперативних напрямках були сформовані значні ударні групи, які перебували в стані високої готовності для здійснення вторгнення на територію материкової України.

1 березня російські законодавці ухвалюють рішення, яке дозволяє Путіну відправити війська до України. Для легітимізації цього кроку вони посилаються на письмове звернення президента Януковича, використовуючи його як політичний щит для виправдання агресії.

Тільки 27 лютого в Україні був сформований Уряд і на наступний день я зібрав перше засідання РНБО. Відповідно до інформації, наданої військовим керівництвом і розвідкою, не зважаючи на трагедію, що розгорталася в Криму, найбільша загроза для України була на півночі і сході, де вздовж нашого кордону розгорталося надпотужне багатотисячне угруповання російських військ, готове до вторгнення на незахищену материкову частину України.

Чисельність Сухопутних військ становила менше однієї третини від загальної кількості Збройних сил України, при цьому за офіційними даними близько восьмидесяти відсотків підрозділів були небоєздатні. У відповідь на всю військову міць Росії, наш Генеральний штаб міг виставити лише кілька зведених батальйонно-тактичних груп. Приблизно п'ять тисяч погано озброєних та недостатньо підготовлених військовослужбовців з несправною технікою становили умовно боєздатний контингент, готовий до дій. Більшість з них складали вісімнадцятирічні юнаки, які проходили строкову службу.

Відправити цю спеціально сформовану групу бійців на прорив у Крим через вузьку ділянку проти чисельних і добре озброєних російських військ означало б втратити вже й так обмежені резерви, а також залишити без жодного захисту не тільки країну, а навіть столицю.

Наш військовий контингент у Криму значно порідшав через масову зраду та перехід солдатів і офіцерів на бік агресора. Але ті, хто залишився вірним присязі, перебуваючи в оточенні, повинні були зв'язати переважаючі сили противника та виграти для нас час. У цих умовах я ухвалив єдине можливе рішення - військовим частинам у Криму зайняти оборону та використовувати зброю в разі штурмових дій і провокацій росіян. Цей наказ зафіксовано протоколом засідання РНБО.

Я не мав уявлення, скільки часу наші військові зможуть утримувати позиції на півострові. Однак у цей період нам потрібно було вжити заходів для відновлення бойової готовності армії, провести мобілізацію, забезпечити наших бійців озброєнням і підготувати їх до виконання базових бойових завдань. Оскільки основні підрозділи Збройних Сил України були зосереджені в західних і центральних регіонах, я віддав наказ терміново перекинути їх на північ і схід, щоб захистити країну в найбільш імовірних зонах можливого нападу російських сил.

Своїм Указом від 1 березня 2014 року доручив привести Збройні сили України в бойову готовність"Повна". Це стан найвищої готовності всіх військових підрозділів і частин, який передбачає виконання всього комплексу заходів щодо переводу військ з мирного на воєнний стан, включаючи безпосередню підготовку до бойових дій, зокрема - роздачу зброї і боєприпасів, зайняття оборонних рубежів.

Відповідно до законів України, ініціатива щодо введення воєнного стану належить РНБО, яка своїм рішенням пропонує це президенту. Підтримав таке рішення тільки я один. Лідери нової парламентської більшості також не висловили підтримки запровадженню воєнного стану, що вказувало на те, що парламент не надасть своєї згоди на його введення.

Основною причиною, чому ця пропозиція не отримала підтримки, є блокування можливості проведення президентських і парламентських виборів в умовах воєнного стану. Україні справді була необхідна легітимна влада, визнана світовою спільнотою. Здобути таку владу можна було лише через проведення чесних і прозорих виборів. Поки юридична легітимність Януковича залишалася, країна зберігала серйозну загрозу. Якщо Кремль привіз би "законно обрану" маріонетку Януковича до Києва у супроводі своїх танкових колон, це могло б заглушити й без того незначний протест ключових гравців міжнародної політики.

Розмови про можливість проведення військових операцій в Криму силами, що наразі залишилися на півострові, не мають жодного підґрунтя. Більшість наших військових підрозділів, які опинилися в оточенні та розкидані по території, не здатні виконати навіть базові накази та вимоги військових статутів, що стосується організації оборони власних позицій. Під час атак вони часто здаються без опору, пояснюючи свої дії значною перевагою противника, деморалізацією особового складу, недостатнім рівнем підготовки, безнадійністю ситуації в оточенні та величезними ризиками для життя своїх родин, які стали жертвами російських окупантів і ворожих місцевих колаборантів.

Наказ щодо застосування зброї був мною повторно оформлений, а також затверджений Главкомом ЗСУ 18 березня 2014 року, після трагічної загибелі українського військового під час штурму 13-го фотограмметричного центру в Сімферополі. За моїм проханням, цей наказ став публічним, що унеможливило його "зачистку", разом із багатьма іншими документами того періоду.

На жаль, і після повторного наказу, ситуація не змінилася: навіть під час штурму штабу ВМС України ніхто з українських солдатів та офіцерів не спромігся застосувати зброю!

Тому всі розповіді про те, що "ми не отримали наказів і тому не звільнили Крим" - є спотворенням історичної правди, свідченням некомпетентності або політичної заангажованості. У Криму були герої, яким ніщо не завадило вступити в бій з окупантами. Частина моряків великого десантного корабля "Костянтин Ольшанський" відмовилася виконувати умови ультиматуму окупантів і не склала зброї, хоча більшість екіпажу залишила корабель і перейшла на бік росіян. Разом з командиром капітаном 1 рангу Дмитром Коваленком на кораблі залишалося всього 20 військових моряків, які зайняли кругову оборони й прийняли бій. Чотири дні вони билися в повному оточенні з переважаючими силами ворога.

Екіпаж маленького тральщика "Генічеськ", очолюваний старшим мічманом Олександром Бойчуком, не здався і сміливо вирушив на прорив блокади. Героїчна боротьба команди корабля протимінної оборони "Черкаси", під керівництвом капітана 3-го рангу Юрія Федаша, стала основою для створення художнього фільму.

У ті трагічні дні ми отримали ще один удар в спину. Наші стратегічні партнери відмовилися не тільки виконати взяті на себе гарантії нашої безпеки, відповідно до Будапештського меморандуму, але - і надавати Україні будь-яку військово-технічну допомогу. Вони пояснювали це тим, що не хочуть дратувати путіна та провокувати повномасштабну війну в центрі Європи. Україні не дали жодного набою. Були заблоковані поставки не тільки озброєння і військової техніки, але й засобів захисту (бронежилетів, кевларових шоломів) та обладнання, яке можна використовувати для виробництва зброї. Безумне "партнерське ембарго" протрималося аж до кінця 2017 року. Коли б Україна отримала хоча б десяту частину від обсягів сучасної допомоги - ситуація в 2014 році могла б кардинально змінитися.

Незважаючи на всі труднощі, 103 курсанти, 2239 солдатів і матросів, а також 1649 офіцерів Збройних Сил України залишилися вірними своїй присязі та не зрадили країну в Криму. Вони виконали надзвичайно важливу місію, протистоячи ворожій обставині практично протягом місяця. Це дало нам критично важливий час для підготовки до захисту батьківщини, початку мобілізації, забезпечення армії озброєнням, ремонту техніки та зміцнення позицій у напрямках можливого наступу противника. Завдяки їхній мужності були зірвані плани Кремля щодо швидкого військового вторгнення, дестабілізації ситуації в Україні, розколу країни та її окупації в 2014 році.