"КамАЗи заповнені, люди в тривозі": як село рятувалося від радіації Чорнобиля - 20 хвилин.

Марина Собченко (друга праворуч) однією з перших переїхала на нове місце проживання у Нові Обіходи, їй тоді було 23 роки.

Сорок років тому, 26 квітня 1986 року, відбулася одна з найзначніших техногенних катастроф в історії — вибух реактора на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС).

У Вінниччині було переселено цілу громаду з Житомирщини.

Де були розташовані люди?

Журналіст "20 хвилин" поспілкувався з однією з перших жінок, які переїхали до нового села. Саме вона стала першою, хто народив дитину на цій землі. Ось які спогади залишилися у неї про ті часи.

Влада Радянського Союзу намагалася приховати інформацію про катастрофу на ЧАЕС. Москві було заборонено українським керівникам повідомляти про вибух реактора. Замість того, щоб організувати рятувальні заходи для постраждалих, людей вивели на першотравневу демонстрацію в Києві. У колоні йшли дорослі, молодь і навіть діти, хоча в цей час рівень радіації значно перевищував безпечні показники.

Рішення про евакуацію людей із 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС було прийнято лише на шостий день після аварії, 2 травня 1986 року.

У наступні роки людей продовжували відселяти із забруднених радіацією територій.

У 1993 році мешканців села Обіходи, що в Коростенському районі Житомирської області, переселили до Вінницької області. Їхня рідна місцевість на картах була позначена чорним кольором з приміткою: "Друга категорія радіоактивного забруднення". Жити в такій зоні було небезпечно, проте люди продовжували залишатися там. Хоча аварія сталася у 1986 році, переселення відбулося лише через сім років.

У колишньому Немирівському районі для чорнобилян, так називають себе переселенці, збудували понад 300 будинків. Село назвали Нові Обіходи. Серед перших десяти сімей, які переїхали на нове місце, була молода сім'я Собченків.

Першою народилася дівчинка

Марина Собченко є керівником гімназії в селі Нові Обіходи, яке є частиною Райгородської громади. Коли її запитують про день, коли вона переїхала на нову локацію, вона без вагань ділиться своїми спогадами.

— Як таке можна забути? — дивується моя співрозмовниця. — Це трапилося 14 вересня 1993 року. Якщо ти залишаєш село, де народився, зростав і навчався, де кожен куточок тобі дорогий, то зрозуміло, що такі спогади залишаться з тобою назавжди. Але, мабуть, нам, молодим, було легше змінити місце проживання, ніж старшому поколінню. Вони залишали свої домівки, тоді як ми ще не мали власного гніздечка, лише починали будувати сімейне життя. У нас навіть була якась романтика в тому, що нове місце, куди ми переїхали, було досі незнайомим, з новими умовами і планами на майбутнє.

Пані Марина відкриває, що в новому оточенні вона відчуває ще більше задоволення, ніж у рідних стінах.

— Коли ми вперше приїхали на Вінниччину, у мене виникло відчуття, що ми вже були тут, ніби колись тут жили, — ділиться своїми враженнями переселенка. — Тато тоді привіз нас, щоб показати місце, де планувалося село Нові Обіходи. Відверто кажучи, атмосфера була настільки знайомою, що здавалося, ніби це частина нашої історії. А ще нам запропонували новий, щойно збудований будинок. Ми чекали на дитину, і дуже хотілося мати власне гніздечко.

Розмова переходить до ще одного випадку, який згадує співрозмовниця.

-- У поминальні дні ми їздили на кладовище у своє село Обіходи, -- каже вона. -- Колгосп орендував автобуси і люди колективно вирушила у далеку дорогу. Відстань не близька, 350 кілометрів. Бувало, коли поверталися назад, і на шляху з'являвся покажчик з написом "Вінницька область", я вигукувала "ура"! Це правда. Подобалося мені у новому селі: неподалік ліс, до берега Південного Бугу теж близько, будинок добротний, крім житлового приміщення, є ще літня кухня, хлів, погріб. Ділянка огороджена. Село газифіковане. Всі вулиці асфальтовані.

Проте чоловік сприйняв нову обстановку зовсім інакше, ніж я. Він сильно тужив за рідним домом. Можливо, причина в тому, що його батьки залишилися в Обіходах. Згодом вони також вирушили в путь, але не до нас, а до своїх старших дітей.

У жовтні того ж, 1993-го, Марина і її чоловік поринули у нові клопоти. У них народилася дівчинка, яку назвали Анастасія. Вона стала першою дитиною, яка з'явилася на світ у Нових Обіходах.

У цій же родині з'явилася друга донечка Собченків, ще одна дівчинка. Обидві виросли з глибоким почуттям патріотизму, успадкувавши його від своїх батьків. Не випадково вони обрали шлях військових.

У Нових Обіходах з'явилися також внуки Собченків.

Для пані Марини її рідне село стало лише далеким спогадом. Батьківський дім давно зник, а дорога обросла густими деревами. Лише кілька людей залишилися, адже не всі вирішили покинути свої домівки. Той бурхливий життєпис Обіходів, що існував до катастрофи, тепер може лише снитися моїй співрозмовниці.

Тепер Нові Обіходи стали для неї близькими і рідними. Ця місцевість нагадує їй про 14 вересня, коли сюди прибули перші сім'ї, що відзначилося як День села Нові Обіходи.

Кожен вівторок ставав днем для змін.

За процес переселення жителів Обіходів відповідав батько пані Марини, Василь Мельник. Він обіймав посаду голови колгоспу в Обіходах. Коли сталася катастрофа на Чорнобилі, у нього з'явилася можливість разом з родиною переїхати в безпечнішу місцевість. Йому запропонували роботу в Одеській області.

— Тато прагнув уникнути чуток про те, що він самостійно залишив нас, залишивши земляків у тяжкій ситуації, — ділиться Марина Собченко. — Він залишався в Обіходах до тих пір, поки всі, хто хотів, не перебралися на нове місце. Мама також перебувала поряд з ним.

Крім того, Василь Мельник долучався до огляду місць, де мали будувати будинки для переселенців. Вінницька влада визначила для цього декілька територій. к разом з групою земляків оглядали їх. Зрештою, зробили вибір на місці, що неподалік села Самчинці тодішнього Немирівського району. Споруджували будинки у чистому полі.

Неодноразово Мельник організовував поїздки автобусом, запрошуючи своїх земляків і доставляючи їх до місця, де планувалося виникнення нового села. Деякі одразу відмовлялися. Інші ж поверталися знову і знову, намагаючись зрозуміти, яке рішення їм слід ухвалити. Переселенці навіть самостійно обирали, в яких будинках їм хотілося б оселитися.

Одного разу, під час своєї подорожі до Нових Обіходів, автор статті зустрівся з переселенкою на ім'я Тетяна Копішинська. Вона поділилася спогадами про свої перші дні в селі, розповідаючи, як довго блукала, намагаючись знайти шлях до свого дому.

-- Всі помешкання однакові, з білої цегли, збудовані за одним проектом, у всіх однакові паркани, спробуй запам'ятай, де твоя хата, а де чужа, -- казала тоді жінка. -- Але дуже добре, що кругом свої, ті само люди, з якими жили в Обіходах. Якби не вони, не знаю, чи прижилася б на новому місці.

Нові сім'ї переселенців прибували у певний день тижня — у вівторок. Для цього голова колгоспу регулярно організовував транспортування на автомобілях марки КамАЗ.

Один із місцевих жителів навіть створив пісню. Вона розпочинається з таких рядків: "КамАЗи наповнені, люди занепокоєні, час вирушати в довгу подорож".

-- Чи могли б ви уявити, з яким ентузіазмом місцеві жителі вітали своїх земляків, які приїхали до Нових Обіходів? -- згадує Марина Собченко. -- Вони не лише допомагали розвантажувати автомобілі, а й організовували спільні обіди, надавали житло тим, хто ще не привіз свої меблі. Я з теплом у серці згадую ті дні.

Протягом року значна частина мешканців Обіходів змінила своє місце проживання. До Нових Обіходів також переїхали особи з Овруцького району, Києва та кількох інших регіонів.

Розпочали свою діяльність у новоствореному господарстві. Керівництво було довірено Василю Мельнику, про якого вже згадували. На жаль, він залишився тут лише на два роки.

— Мій батько пішов з життя, коли йому було всього 50 років, — розповідає донька Марина Собченко. — Він спочиває у Нових Обіходах. З найближчих родичів тут залишилися тільки мама та моя молодша сестричка.

Вчитель поділився деталями інциденту.

— Коли сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, я навчалася в дев'ятому класі, — згадує Марина Собченко. — Проте ніхто не повідомляв нам про це. Навіть мій батько. Я впевнена, що він щось знав, адже голова колгоспу мав можливість спілкуватися з керівництвом району та області. Він завжди вмів тримати інформацію в таємниці. Коли був молодим, служив у армії, і його відправили у В'єтнам. Ми дізналися про це лише після розпаду Союзу, до того жодного слова не було сказано.

Ми, учні дев'ятого класу, вперше почули про цю трагедію від нашого вчителя Віктора Олексійовича. У селі всі знали, що він слухає закордонні радіопередачі. Саме від "Голосу Америки" він дізнався про аварію. Тоді ми ще не усвідомлювали, яку загрозу це несе. Пам'ятаю, в ті дні нас направили на роботи в колгосп, де ми перебирали насіннєву картоплю. Вітер був настільки сильним, що здавалося, ось-ось нас здує, а дощ не припинявся. Здавалося, все, що відбувається на світі, летить на нас. Потім ми почули більше про це від дорослих.

Аж десь у середині травня тато приїхав з району і сказав, що будуть дітей вивозити з села. На той час ми вже відбули усі паради 1 травня, 9 травня, усі ці урочисті лінійки. Тільки тоді оголосили дітям збиратися в дорогу. Щоправда, не всім. Хто навчався у 9-10 класах, залишалися для складання іспитів. Молодших відвезли у дитячий табір на Тернопільщину. Як зараз пам'ятаю, він знаходився у селі Струсів Теребовлянського району. Після екзаменів і туди поїхала. Там уже відпочивала молодша сестричка, то мала бути поруч. Старшокласники мали, як кажуть, право вибору куди їхати. Діти мали залишити село -- це була вимога для всіх батьків.

В останні дні серпня всі діти знову прибули до села, а 1 вересня зайняли свої місця за партами, щоб відновити навчальний процес.

"Ми рятувалися від радіаційного забруднення, а вони — від війни."

У цілому, мешканці Обіходів витратили сім років, живучи в умовах підвищеного рівня радіації.

— Не можу точно пригадати, коли нашому селу надали другу категорію радіаційного забруднення, — ділиться Марина Собченко. — Але це сталося значно пізніше аварії. Напевно, на початку 90-х років розпочали медичні обстеження населення. У нашому районі працювали фахівці з Японії, які привезли необхідне обладнання та відкрили центр для радіаційних досліджень. Я також проходила обстеження у них. Додатково, мій батько водив мене до лікарів, оскільки я погано себе почувала. Лікарі щоразу рекомендували йому вивезти мене з цієї зони радіаційного забруднення і переїхати в інше місце. Я уважно слухала всі ці поради. Коли постало питання про переїзд, у пам'яті спливали ті розмови з медиками.

Після 2022-го у Нових Обіходах з'явилися інші біженці -- люди, які тікали від війни.

— На початку війни в нашому селі знайшли притулок близько двох тисяч осіб, — розповідає пані Марина. — Ми намагалися допомагати всім. Моя мама навіть віддала свій будинок двом сім’ям, а сама переїхала до нас. Деякі люди залишилися у нас надовго.

У селі панують чудові умови, а природа вражає своєю красою, проте місця для роботи для місцевих жителів немає. Внаслідок цього частина людей вирушила на пошуки заробітку, а інші залишили рідні місця разом з дітьми.

-- Нині у нас у школі 45 учнів, -- говорить директорка. -- А це значить, що з наступного року наш заклад буде мати статус філії. Були часи, коли школа дзвеніла дитячими голосами на обидва поверхи. На жаль, ситуація змінилася.

Чи мають учні школи-гімназії знання про катастрофу в Чорнобилі?

— Вони отримують знання не лише з розповідей вчителів, — зазначає Марина Собченко. — Значну частину інформації вони отримують від своїх батьків. Врешті-решт, ці діти є внуками людей, які пережили Чорнобильську катастрофу, залишивши свої рідні села та домівки, щоб почати нове життя в іншому місці.

У гімназії для учнів організували ряд заходів. Діти мали можливість взяти участь у творчих проєктах, де змогли передати своє сприйняття миру, безпеки на планеті та вшанувати пам'ять героїв, які боролися з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС.

Сім чоловіків не вернулися з фронту.

У Нових Обіходах було урочисто відкрито Алею слави на честь загиблих героїв-земляків. Про це повідомив староста села Олександр Лазаренко в інтерв’ю журналісту "20 хвилин". Він зазначив, що внаслідок бойових дій з російськими загарбниками загинули семеро жителів їхнього села.

Співрозмовник зазначив, що в громаді існує перспектива створення котеджного містечка для людей, які були змушені залишити свої домівки через війну.

Громада володіє близько п'яти гектарів території, де можна реалізувати будівництво житла для переселенців, зазначає пан Олександр. Він також відзначає, що міжнародні партнери виділяють фінансування для цих цілей.

Дуже важливою для їхнього села є робочі місця. Втім, нині ситуація змінилася. Чоловіки на війні, тому працювати у фермерському господарстві нікому. Там дефіцит кадрів.

Хто будував Нові Обіходи?

Для будівництва житла для осіб, які переселилися з зони Чорнобиля, неподалік села Самчинці в Немирівській громаді, було виділено 80 гектарів земельної ділянки. Запланували звести 376 житлових будинків. Розробкою проекту займалися фахівці Вінницького проектного інституту. Виконання робіт доручили трьом будівельним компаніям: "Вінницяпромбуд", "Міжколгоспбуд" і "Сільгоспбуд".

Не все заплановане вдалося збудувати. Понад 20 житлових будинків залишилися на стадії спорудження фундаменту. У селі мала бути дільнична лікарня, цей об'єкт не спорудили. Не завершили роботи на зведенні дитячого садка, тільки коробку вигнали і га цьому будівництво припинили. На початку 90-х відбулося значне знецінення грошей. Їх не вистачало не тільки на будівництво.

Будівельники з Вінниці також зведели 150-квартирний житловий комплекс для постраждалих від Чорнобильської катастрофи в місті Васильків поруч із Києвом, а також реалізували 25 житлових одиниць в інших регіонах України.