Епічна оборона острова Зміїний. Радіопередача Українського Радіо.

На острові Зміїний оборону здійснювали не тільки прикордонники та морські піхотинці, але й кілька цивільних осіб залишалися на його території.

24 лютого 2022 року на острові Зміїний оборону тримали 28 прикордонників і 50 морських піхотинців. Крім того, на острові перебували кілька цивільних осіб.

Володимир Гутник служив одним із прикордонників на острові і добре знав його територію, як свої п’ять пальців. Саме в день повномасштабного вторгнення він був на своєму десятому відрядженні до Зміїного.

"Народився я в місті Очаків Миколаївської області. Найбільш улюбленим заходом був похід на море. Коли батьки розлучилися, то мама перевезла мене до місця, де вона проживала, до міста Подільська. У Подільську влаштувався до локомотивного депо, працював на залізниці. І через два роки звідти мене забрали на строкову службу. Це кінець 2018 року. Прикордонна служба, як і залізниця -- це ті галузі, в яких мені просто душею приємно. 5 місяців строкової служби. Підписав контракт. Коли перевели до комендатури швидкого реагування, то там ми їздили у відрядження, для посилення складних ділянок кордону. Наприклад, ще пам'ятаю, у 2021 році між Польщею та Білоруссю була невеличка "заворушка". Ми їздили туди на підсилення. На Зміїний, коли я потрапив в полон, був вже мій десятий заїзд. Ми приїжджали, тримали Зміїний під охороною, тому що це так само українська земля, яку треба захищати", -- розповідає Володимир Гутник.

Олександр Куртєв, фельдшер прикордонної застави Зміїного, теж неодноразово бував на острові. Хлопець один з наймолодших його захисників. Він потрапив у полон у 21 рік.

"Я походжу з міста Рені, яке розташоване в Одеській області. Мої батьки також родом звідси. Свій навчальний шлях я розпочав у школі, закінчивши дев'ять класів. Після цього, за наполяганням мами, вирішив вступити до медичного училища, де навчався протягом чотирьох років. У 2020 році я служив у армії на посаді фельдшера прикордонної застави. Пізніше мене перевели на аналогічну посаду на острові Зміїний. Я проходив службу за системою ротації: місяць там, місяць вдома. Цей острів славиться своєю чистою водою, і коли ми купалися, можна було чітко бачити дно. Ми займалися ловлею мідій і крабів, готуючи їх на свіжому повітрі – це було надзвичайно смачно. Для доїзду до острова у нас були катери, подорож займала близько трьох годин, а під час шторму – до п’яти годин, і це було досить неприємно." — розповідає Олександр Куртєв.

Олександр Куртєв. Зображення з приватної колекції.

Острів Зміїний знаходиться приблизно за 37 кілометрів від українського узбережжя, у межах Ізмаїльського району Одеської області. Його історію добре знали ще стародавні греки, які вважали, що тут похований легендарний герой Ахіллес. Саме він мав єдине вразливе місце - свою п’яту, що стало причиною його загибелі. Греки збудували на цьому острові храм, присвячений Ахіллесу, і зверталися до нього за допомогою мореплавці. Вони також називали цей острів "островом Ахілла" або "Білим". Сучасна назва "Зміїний" є безпосереднім перекладом з новогрецької - Федонісі, під якою острів був відомий, зокрема, у XVIII столітті, коли тут відбулася знакова битва між османським і російським флотами. Назва, ймовірно, походить від великої кількості водяних вужів, які раніше потрапляли сюди з течією Дунаю. В даний час цих змій на острові практично не залишилося.

В часи радянського союзу на острові Зміїний розміщувався підрозділ протиповітряної оборони. Проте після розпаду СРСР контроль над цим територіальним об'єктом почав поступово слабшати через брак пального для військових суден і літаків. Це створило сприятливі умови для діяльності контрабандистів і браконьєрів у навколишніх водах. Згодом Україна вирішила відновити контроль над островом. На Зміїному була розгорнута прикордонна інфраструктура, а також зведено спеціальний причал, оскільки скелястий берег і сильні вітри ускладнювали доставку необхідних вантажів з материкової частини.

У 2004 році уряд Румунії подав до Міжнародного суду в Гаазі запит щодо статусу острова Зміїний, який до початку Другої світової війни входив до складу Румунії. Румунська сторона прагнула з'ясувати, чи є цей об'єкт островом чи скелею. Від цього залежала подальша дискусія про межі континентального шельфу та виняткових економічних зон у Чорному морі. Якщо б Румунія змогла довести, що Зміїний є непридатною для життя скелею, це дозволило б їй претендувати на більшу частину шельфу.

На початку 2007 року на острові проживало близько 80 осіб. Це були прикордонники, науковці науково-дослідної станції "Острів Зміїний", працівники маяка тощо. Тоді Верховна Рада ухвалила постанову про надання господарським та житловим будівлям на Зміїному статусу селища з назвою Біле. У підсумку суд розмежував море з імовірними значними запасами газу та нафти приблизно посередині між лініями, на які претендували Україна та Румунія.

Незважаючи на те, що острів Зміїний виглядає як велика кам'яна брила, його мешканці, за словами Олександра Куртєва, намагалися вирощувати овочі та тримати домашніх тварин. Головною складністю залишалася відсутність прісної води, яку доводилося доставляти з "великої землі". "Там були посади для цивільних осіб: наглядач маяка та наглядач пірсу. Люди працювали, жили, у них була своя будівля і свій скот, зокрема барани та свині. Вони піклувалися про цю територію. Деякі рослини приживалися, а інші — ні. Наприклад, груша зростала і приносила плоди".

Зміїний острів виступає значущою платформою для моніторингу дій загарбників.

Після анексії Криму Росією в 2014 році острів Зміїний став ключовою локацією для спостереження за військовими діями окупантів. Завдяки своєму розташуванню, з острова відкривається чіткий вид на західне узбережжя півострова. У ясну погоду навіть можна було розгледіти українські газовидобувні установки, які потрапили під контроль Росії. Про свої тодішні обов'язки розповідає прикордонник Володимир Гутник: "Штат на острові Зміїний здійснював моніторинг кораблів, що наближалися до української зони контролю з моря. Це стосувалося суден, які прагнули пройти до Дунаю або наближалися до Одеси. В цілому, острів забезпечував видимість практично на половину Чорного моря. Тобто, стратегічно це дійсно була важлива позиція. Але захищати її виявилося досить складно. Коли я відправлявся у відрядження на острів, моїм основним завданням було забезпечення безпеки острова, тобто я мав охороняти підступи до материка. Острів повністю залежав від дизельних генераторів. У нас не було можливості встановити вежу для мобільного зв'язку або інтернету, а також цивільного супутникового зв'язку для спілкування з родинами. Перед анексією вже була встановлена вежа, і зв'язок з інтернетом працював на високому рівні. Ми отримували натяки, що можуть статися певні події, але ніяких прямих вказівок не надходило. На кінець 2021 року та в 2022 році в YouTube почали з'являтися більше проросійського контенту. Нас кілька разів піднімали по тривозі, щоб виїхати та підсилити охорону острова. Коли ми вже прибули на Зміїний, у нас була підвищена кількість навчальних тривог", — ділиться спогадами чоловік.

Володимир Гутник. Зображення з приватного архіву.

Жителі Зміїного відчували, що Росія планує щось серйозне. Це усвідомлення посилилося, коли з'ясувалося, що поблизу українських кордонів зосереджено 200 тисяч російських солдатів. Прикордонники усвідомлювали: якщо розпочнеться атака, на допомогу сподіватися не доводиться. Острів знаходиться занадто далеко.

У грудні 2021 року на острові Зміїний проходили спільні тренування прикордонників і морських піхотинців, під час яких відпрацьовувалися заходи з посилення оборони острова у випадку масштабного вторгнення. Лише за місяць до початку "великої війни" морські піхотинці знову були направлені на Зміїний. Серед них був Владислав Задорін з Благовіщенська, розташованого на Кіровоградщині.

"Я в 2016 році закінчив Ульянівську гімназію. Не на відмінно, я був "середнячком" в школі, але був лідером в класі. Також займався гандболом. І всі змагання з футболу, гандболу, баскетболу, тенісу закривали хлопцями. В 2016 році, як закінчив школу, вступив до Одеського коледжу "Економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу" на правознавство. Хоча я все життя мріяв бути коком, але батьки за мене вирішили, що мені потрібно бути юристом. Мене завжди манило море, тому я й пішов служити у морську піхоту, тому що пов'язано з морем. І певний час, навіть до того, як я приїхав до Одеси, я дуже хотів жити біля моря. Тому мене манило це. У 2018 році, як мені виповнилося 18 років, я батькам сказав: "Все, я вас покидаю, йду на свої вільні хліба, роблю закордонний паспорт і виїжджаю в Польщу". Я прожив півтора року в Варшаві, працював на складах, на різних роботах, але весною у 2019 році повернувся додому. Походив місяць і зрозумів, що немає що робити мені у цивільному житті і вирішив підписувати контракт зі Збройними силами України. Але навіть коли я вже підписав контракт, я ще вчився в Одеському коледжі. Тільки в вересні я його закінчив. Підписав контракт в кінці травня 2019 року, в 35-й окремій бригаді морської піхоти. Моя рідна одеська бригада тільки створилася. І я відразу вже двома ногами до неї застрибнув. За посадою я стрілець-зенітник, виконую завдання на різних напрямках: Донецькому, Луганському, Запорізькому, на кордоні з анексованим Кримом. І останнє завдання було острів Зміїний. Я туди потрапив 3 січня 2022 року. Чиста вода, мідії, рапани, краби бігають. Якби влітку я туди потрапив, то це був би курорт. А оскільки ми потрапили зимою, там були сильні вітри і дуже проблематично це все було. Тим паче, я хворію на ангіну часто, то для мене було важко перенести це все".

"Ми вважали, що це просто учбова тривога. Визначили оборонні позиції, але все виявилося даремним..."

Напередодні масштабного вторгнення оборонці Зміїного часто стикалися з навчальними тривогами. Тому, коли 24 лютого 2022 року о 4-й ранку знову прозвучали сигналізації, військові вирішили, що це чергове тренування.

"Ми розмовляли з хлопцями про те, що Росія стягує війська, але це не вперше. Тому що вже було декілька разів, коли вона стягала війська до кордонів, аби показати, що вона може напасти і не нападала. І розраховував на те, що цей раз так само буде. Але ні, 24 лютого вони дійсно пішли в наступ. І для нас війна почалася дуже несподівано. Тому що о 4-ій ранку нас підняли по бойовій тривозі. Ми думали, що це навчальна тривога, але ні -- бойова. І зробили все за інструкцією, як нас навчали. Займали на острові оборонні позиції, підготували зброю, а також безпосередньо позиції до оборони. Але це все було настільки марно, що... Якщо порівняти, то це автомат і крейсер "Москва"", -- згадує Владислав Задорін.

Захисники острова усвідомлювали, що цей день може стати для них вирішальним, адже вся інфраструктура була зруйнована внаслідок бомбардувань.

Вранці 24 лютого 2022 року в ефірі 16 каналу, міжнародного радіозв'язкового каналу, що використовується для зв'язку з суднами, прозвучали російською мовою заклики до здачі острова Зміїний. У повідомленні йшлося про те, що військові перебувають у повній ізоляції та в зоні небезпеки від ворожої зброї. Вони були попереджені: "У разі опору вас знищать. Згадайте про ваших дітей і близьких, які чекають вас вдома. Це скоро закінчиться, і ви зможете повернутися до звичного життя. Зробіть вірний вибір, щоб залишитися живими. Повідомте про своє бажання співпрацювати через канали зв'язку. Припиніть роботу радіолокаційних засобів та зв'язку. Станьте в колону та складіть зброю".

Такі повідомлення звучали щопівгодини. Цивільним суднам росіяни заявили, що акваторія острова закрита для судноплавства. До острова підійшли ракетний крейсер "Москва" та патрульний корабель "Васілій Биков" Чорноморського флоту Росії. В ефірі 16 каналу чоловічий голос, який представився російським військовим кораблем, знову запропонував гарнізону Зміїного здатися. Після його запитання "як зрозуміли?", оборонці острова секунду порадилися, і відправили російський військовий корабель у відомий нецензурний маршрут.

Ця висловлювання в перші складні дні повномасштабної агресії виявилося потужним джерелом натхнення для українців. Сьогодні ж воно стало відомим у багатьох країнах, використовуваним для вираження ставлення до всього, що пов'язане з Росією. Проте військові на острові в той момент навіть не могли уявити, який резонанс матиме їхня розмова.

Після такого вчинку вони сподівалися на миттєву атаку по Зміїному. Проте цього не сталося. В ефірі знову почали звучати заклики до капітуляції. Оскільки на острові перебували цивільні особи, з російськими військовими провели переговори щодо створення "зеленого коридору" для них. Окупантам це було прийнятно.

Розповідає Владислав Задорін: "Приблизно о третій годині дня з континентальної частини України прибули два українських катери, які забрали цивільних. Наш командир запропонував нам теж, хто не хоче воювати, можете залишити зброю і відправитися на континентальну частину України. У нас всі відмовились, тому що в нас всі вірні присязі, тим паче морпіхи, наш слоган "Вірні завжди". І я не хотів би, щоб на моїй сім'ї була пляма чи помітка про те, що я зрадник. Ні, я не зрадник. І тому я залишився, знав, що я помру в той день. І всі хлопці знали, що ми помремо. Але ми були готові до цього. Саме відчуття того, що це останній день, тому що у військового немає слова "останній", у нас є слово "крайній". Будь-що крайнє може бути, а от в цьому випадку це був останній день, тому що ми знали, що ми не потрапимо додому, що наші тіла не повернуть додому, що або прилетить сюди щось і нас розкидає, або якщо нас і будуть штурмувати, то наші тіла скинуть в море. Ми були все одно до цього готові. І о третій дня провели евакуацію, тільки цивільні пішли в бік України, зайшли за крейсером "Москва", на ньому піднявся червоний прапор, і він завдав удару по зміні. Там майже не було де ховатися. У погребок, де ми думали, що 10 людей туди залізе, а нас 30 залізло. По каміннях зі скель ховалися, по всьому острові, де тільки можна було. Там не було укриттів. І після цього було бомбардування острова з російської авіації бомбами. Було знищено прикордонну заставу, музей, маяк -- всю інфраструктуру, тим паче військову, все було знищено бомбами".

Після того, як цивільні покинули острів Зміїний, там розгорілося справжнє пекло.

Рятувальні судна, призначені для евакуації цивільних осіб, змогли забрати тільки трьох людей. Начальник маяка та швартувальник вирішили залишитися на місці. Після того як цивільні відійшли, на Зміїному розпочалося справжнє пекло. Фельдшер прикордонної застави Олександр Куртєв згадує: "Ми очікували, що "Москва" підпливе, висадить десант і почне обстріл. Це дійсно сталося, але десант не пішов з "Москви", а прибув з Криму на швидкохідних катерах. Спочатку вони почали транслювати: "Здавайтесь, ви оточені". Потім ми чекали, а росіяни почали бомбардувати нас по пірсу. "Москва" запустила торпеду, а потім три "сушки" стали скидувати на нас некеровані авіабомби. Вони кружляли над нами, намагаючись нас залякати. Після цього з’явилися три "Раптори" зі спецназом. Це були бойові хлопці з тепловізорами та досвідченими снайперами. А у нас, окрім АК-47, не було нічого. Ми були звичайними солдатами, лише чекали наказу. Якщо б прийшов наказ стріляти, ми б, без сумніву, це зробили. Наш командир вирішив зберегти особовий склад, адже сили були нерівні. Якби ми вступили у бій, можливо, когось і знищили б, але самі залишилися б там. "Москва" вела вогонь і погрожувала. На мою думку, краще було б боротися до кінця, ніж потрапити в полон, адже полон — це зовсім інша історія, пережити яку вдруге я б не зміг".

Владислав Задорін висловлює вдячність керівництву за ухвалене рішення здатися в полон, незважаючи на те, що їхня команда була готова відкривати вогонь по десантникам, які наближалися до острова. "Слава Богу, що ніхто не постраждав, навіть не отримав поранень. Після бомбардування почало сутеніти, і нам на радіостанцію повідомили, що до нас наближаються два десантні катери. Ми були готові їх зустріти і чекали наказу від командира, щоб відкрити вогонь. Однак наказ так і не надійшов, і вони почали висаджуватися на острів близько п’ятої вечора. Зима, швидко темніло, у нас не було нічного бачення, тепловізорів або будь-якого другого обладнання для бою вночі. Командир прийняв рішення здатися в полон, щоб зберегти життя нашої команди. Він вважав, що людське життя і ресурс важливіші за все інше. Я щиро вдячний йому за це рішення, адже тепер можу вільно спілкуватися, подорожувати, висловлювати свої думки та підтримувати інших хлопців у полоні. Ми могли б загинути, але це нічого б не змінило – лише ускладнило б життя моїм батькам та рідним інших хлопців".

Родичі захисників Зміїного пам'ятають, що в день початку повномасштабного вторгнення отримали від них два телефонних дзвінки. Перший був вранці, а другий - перед початком масованого обстрілу, щоб попрощатися. Після цього зв'язок із островом обірвався. У той же день президент України Володимир Зеленський у своєму зверненні оголосив, що оборонці Зміїного загинули.

Як захисники Зміїного потрапили в полон

Отже, 24 лютого 2022 року, після закликів, на які захисники відповіли відомою фразою, острів Зміїний став об'єктом інтенсивних авіаційних та морських обстрілів. Це призвело до повного зникнення зв'язку з островом, і всі вирішили, що військові там загинули. Але насправді, поки вся Україна їх оплакувала, захисники Зміїного витримували 12 годин, лежачи на холодному пірсі обличчям донизу.

Владислав Задорін, морський піхотинець, згадує: "Ми розташувалися на пірсі, лежачи обличчям до бетону. Весь цей час, з пів на п'яту вечора до пів на п'яту ранку, ми залишалися на пірсі, поки наші противники обшукували острів у пошуках чогось цікавого. Вони почали з наших кімнат, забираючи всі цінні речі, включаючи ноутбуки та телефони. Проте ставлення до нас було досить лояльним, адже нас захопили російські силовики. Ніхто не чинив насильства, не принижував нас. Все відбувалося відповідно до військового регламенту. Коли один військовий бере в полон іншого, він виявляє повагу, адже розуміє, що обидва виконують свої обов'язки. Це частина військового кодексу, який, на жаль, деякі не можуть зрозуміти".

Щоб забрати тіла захисників Зміїного, яких вважали загиблими, на материк було направлено цивільне рятувальне судно "Сапфір". 26 лютого 2022 року йому вдалося підійти до острова. Однак, під час цієї операції, екіпаж судна також потрапив у полон. В той же день українці дізналися, що морські піхотинці, прикордонники та кілька цивільних осіб, які залишилися на Зміїному, насправді живі. Їхні родичі стали свідками пропагандистського сюжету на російському телеканалі, в якому стверджувалося, що гарнізон острова був перевезений до Севастополя. Через місяць, 27 березня 2022 року, в інтерв'ю опозиційним журналістам з Росії президент України Володимир Зеленський повідомив, що деякі прикордонники загинули, інші потрапили в полон, а згодом полонених обміняли на російських солдатів-окупантів.

У Севастополі, куди спочатку привезли захисників Зміїного, Владислав Задорін зазначає, що до них ставилися досить добре: "У Севастополі до нас проявляли позитивне ставлення. Нам давали камбалу, каші, йогурти, був телевізор і душ. Ми мали можливість вільно пересуватися по військовій казармі. Але все змінилося, коли нас посадили в автобус, привезли до Сімферополя, звідти відправили військовим літаком до Курська, де нас передали в руки Федеральної служби виконання покарань. Саме там почалися непрості часи. Стало страшно, адже вони все контролювали. Це були Сімферополь, Курськ, Шебекіно, Старий Оскол, Валуйки, Олексіївка, Курськ. Це всі місця, де я і мої товариші перебували. Хоча захисників Зміїного розподілили по багатьох різних локаціях".

Після того, як захисників Зміїного перевезли з Криму до Росії, розпочався їхній найважчий етап. Умови утримання постійно змінювались, оскільки бранців неодноразово переводили до нових місць. Десь ситуація була поганою, а десь ще гіршою. Прикордонник Володимир Гутник розповідає: "У Валуйках ми провели з квітня до вересня. Це був найскладніший період за весь час полону. Там нас жорстоко лікували, а харчування було жахливим. Трохи покращилося, коли нас почали залучати до роботи в швейному цеху. Наша праця давала змогу отримувати певну суму, за яку приносили солодощі, і ми хоч трохи могли поїсти. Якщо на 30 осіб давали 2 картоплини, це вважалося великою удачею. Коли почали працювати, до нас ставлення дещо поліпшилось. Але це не знімає з порядку денного того, що їжа нам давалася в жахливих умовах — ми мали всього дві хвилини на 30 людей. Я перепрошую, але це просто неможливо. Тих, хто мав навіть найменші татуювання, переслідували, запитуючи: "Що це за татуювання? Ні, це значить ось це. Ні, ти за це відповіси". Нас били і використовували електрошокери після бані. Бувало, що на прогулянку нас випускали, і на єдиному проході, через який ми мали йти, спеціально відпускали собаку. Вона була на повідку, але її підводили максимально близько до нас. Декілька хлопців зазнали укусів. Після Олексіївки, де я провів 2 роки і 2 місяці, я опинився в Тулі. У Тульській області, в місті Донське, доводилось стояти цілу добу, з підйомом о 6 ранку і відбоєм о 10. Весь цей час ми змушені були стояти. Присісти можна було лише під час прийому їжі або для читання книг. На читання давали лише годину, і це були радянські твори".

"Це все було, як страшний сон"

Олександр Куртєв, фельдшер прикордонної застави, згадує про своє перебування в полоні, як про жахливий кошмар. Його статус медика лише посилював неприязнь з боку окупантів, які ставили запитання: "Якщо ти лікар, чому в твоїй камері є хворі?"

"Я не був до такого готовий. Мені 21 рік, я потрапляю в російську тюрму. Це такий собі фільм. Почали не годувати, бити, розтягувати. Ніякого зв'язку, жодних новин. Це було СІЗО. А потім нас перевезли в Валуйки. Там взагалі було пекло. Росіяни почали по-справжньому нас бити, шокерами нас. Раціон... Водичка така. 150-200 грамів. І плаває там одна картопля. А також ложка-дві рису, який злипся, без смаку, без солі. Чай теж без цукру, пів кружки. І шмат хліба. А потім нам не давали навіть і це їсти. Є така процедура, що вони витягують всіх з камер і проводять обшук. І поки вони проводять обшук, спецура стоїть на коридорі і наглядає за вами. І поки наглядає, вона вам розтягує ноги, як на шпагат тільки біля стіни. Витягували мене, питали, що за посада. Я кажу, що медик. Хлопці хворіли, тому що не було вітамінів, нічого не було. І вони почали мене бити, мовляв, "ти же медик, лікуй своїх". Анальгін від усього. Іноді літнім від тиску вони давали. Коли критично щось гниє на ногах, то теж давали мазь. Коли щось критичне відбувається, тоді вони лікують. А якщо щось несерйозне, то вони давали від цього анальгін. Був барак в Олексіївці, там було десь 120 осіб. Там зимою не тепло, а холодно. Влітку дуже жарко і пліснява повсюди. Це типу довга коробка, поділена на дві частини, колонами. Колонами поділені. І з одного боку люди повсюди. І з іншого боку. І всі дуже близько один до одного, тому що 120 осіб -- це багато. Трошки ближче до наглядача -- є туалет, краники, рукомийники. Мило було, господарське, але воно так смерділо, що жах. Наче після собак дохлих".

Володимир Гутник також зазначає, що медична допомога під час перебування в полоні була практично відсутня. У нього розвинувся апендицит, але операцію зробили лише після того, як апендикс лопнув. "Мене перевезли з Валуйок до Олексіївки в критичному стані, з напівтілом, що стало місцем гнійних уражень. Інші хлопці, які прибули до Олексіївки разом зі мною – близько 15-20 осіб – також захворіли на коросту. В Олексіївці нас почали лікувати від цього. Що стосується діагностики апендициту, то у мене її не могли поставити протягом семи місяців. Мене годували ферментами, щоб зменшити біль. Коли я звертався до лікарів зі скаргами на болі у шлунку, ніхто не реагував. Один із співробітників спецназу, почувши про мої тривалі звернення, вдарив мене шокером. Лише на сьомий місяць, коли апендицит розірвався і я став виглядати жахливо, викликали швидку. Вона прибула оперативно. Операція пройшла успішно, але догляд після неї залишав бажати кращого. Шви були зняті занадто рано, і сам шрам почав розпадатися. Він загоювався повторно, утворивши келоїдний рубець. Тепер у мене в цій ділянці грижа. Лікарі пояснили, що спочатку рубець зажив неправильно, а потім сам співробітник спецназу, на останніх змінах, дав мені підвищене навантаження, через що і з'явилася грижа".

"У російському полоні ти безправний"

Жахливі умови, в яких перебував Владислав Задорін під час російського полону, яскраво демонструють зміни в його фізичному стані. На момент захоплення його вага сягала 120 кілограмів, але після 679 днів у неволі він повернувся додому, важачи лише 60 кілограмів. Чоловік втратив вражаючі 60 кілограмів. Коли він нарешті опинився вдома, то навіть не відчував болю — настільки його поріг чутливості був знижений внаслідок постійних катувань.

"Велику частину свого скидання ваги я пережив у Курську, де нас фактично позбавили їжі. Ми виживали, харчуючись мишами, слимаками, черв'яками, а іноді навіть намагалися їсти туалетний папір та господарське мило. Нас годували трьома шматками чорного хліба, змішаними з опилками чи піском — ось і вся їжа. Постійно нас били, на допитах використовували голки, розбивали пляшки об голову, а на собак спускали. Я рік майже не виходив з камери, за винятком допитів. Прогулянки були рідкісні, раз на тиждень нас виводили в баню, де давали лише одну хвилину на миття. Цього часу вистачало лише, щоб змочити голову та облитися водою, що я міг би зробити і в камері. Всі страждали від корости та туберкульозу через жахливі умови, медичної допомоги не було, "Червоного Хреста" не було, і жодні органи не контролювали дотримання прав полонених. Там ти абсолютно безправний, як привид. Ти — ніхто, і твоє ім'я нічого не значить. Якщо б тебе вбили, це б нікого не хвилювало. За тобою не здійснюється жодного нагляду. Я навіть не знав свого статусу. Мені двічі приносили російський паспорт, один раз в Олексіївці, інший — в Курську, обіцяючи, що якщо я прийму його, моє життя покращиться. Я двічі відмовився від цього паспорта і за це жорстоко карали. Мене тримала думка про сім'ю вдома, і я не хотів зраджувати свою країну. Вони намагалися знайти слабших людей, як фізично, так і психологічно. Ті, хто був психічно вразливіший чи піддавався тиску, йшли на співпрацю та ставали "шестірками" в камерах", — ділиться Владислав Задорін.

"Ми здобули вміння розуміти приховані сенси і виявляти істину."

У деяких місцях, де утримували полонених, дозволяли дивитися телевізор. Звісно, це були переважно російські пропагандистські канали, але бранці вміли вибирати інформацію і хоч якось орієнтуватися в подіях. Володимир Гутник згадує: "Це сталося в Олексіївці. У перші півроку нашого перебування там телевізор був заборонений. Ми звернулися до начальства, і нам дозволили його ввімкнути. Це дало хоч якусь можливість дізнатися, що відбувається у світі, хоч і через їхню призму. Спочатку було досить складно об'єктивно зрозуміти ситуацію, але з часом ми навчилися читати між рядками і виявляти правду. Коли "вагнерівці" почали діяти проти Росії, нам на два-три дні перемкнули з "Росії 24" на дитячий канал "Карусель". Тоді ми сподівалися, що ПВК "Вагнер" стане на бік України. Як тільки в новинах з'явилася хоча б натяк на це, канал знову замінили, і ми втратили можливість дізнатися більше. Потім ми почули, що Україна увійшла в Курську область, і це стало справжнім цирком. Путін пообіцяв відповідь, і в результаті нам просто забрали телевізор. Довгий час ми залишалися без нього. До нас приходили і запитували, які новини ми знаємо. Ми відповіли, що наших з Курська так і не вигнали. Вони запитали, звідки ми це знаємо — адже телевізор нам так і не повернули. У травні 2024 року до нас привезли нових хлопців, які потрапили в полон після нас. Саме від них ми дізналися про ситуацію в Україні, новини, які нас цікавили. Ми були в курсі всього: від цін на паливо до новин нашого шоу-бізнесу. Новини з Батьківщини цікавили нас дуже."

"Допити стали причиною для того, щоб нас привезти і завдати побоїв."

Про те, що справи в України на полі бою не на стільки погані, як хотілося б окупантам, полонені здогадувалися через хвилі ненависті і тортур. Якщо більше бʼють - значить, десь українці пішли в наступ. Владислав Задорін розповідає, що наглядачі взагалі постійно говорили, що України уже нема, що захоплені і Одеса, і Київ. Але коли приходили нові полонені і розповідали справжні новини, це окриляло.

Це надавало нам сили навіть боротися на їхній території. Я б хотів мати більше сили, більше жиру під шкірою, адже тоді я вже готувався б до втечі. У мене виникали думки про необхідність втекти звідси і вижити, навіть якщо це означало вбивство начальства чи наглядачів. Будь-яким способом, але я мав врятувати своє життя. Спочатку допити стосувалися військової тематики, наприклад, розташування військ, але згодом росіяни почали проводити допити заради власного задоволення, били нас і ставили безглузді запитання: чим займається твоя мама, чи любиш ковбасу, чи цукерки. Це був просто привід, щоб завести нас і побити. Згодом ми помітили, що кожного місяця вони змінюються. Спецназ, наглядачі та слідчі змінюються раз на місяць. Приїжджає новий слідчий, молоде покоління, яке навчалося, як правильно допитувати військовополонених і злочинців, вивчаючи, куди потрібно бити, щоб не залишити синців, як можна пошкодити нирки. Кожен, з ким я спілкувався, розповідав про однакові жахливі досвіди: побиття, приниження, електрошокери, зґвалтування, кастрації – це було всюди, без винятків, -- поділився Владислав Задорін.

"Окупанти прагнули дізнатися, хто вказав напрямок руху крейсеру "Москва""

Окремою категорією допитів є спроби окупантів з'ясувати, хто ж вимовив ту легендарну фразу, що була адресована російському військовому кораблю. Кожного допитували не раз. Полонені українці, які потрапили в полон пізніше, розповіли захисникам Зміїного, що ця фраза стала широко відомою, перетворившись на мем і символ боротьби, а вони самі вважають себе справжніми героями. Крейсер "Москва", який був гордістю російського флоту, затонув 14 квітня 2022 року після удару українських крилатих ракет "Нептун".

"Мене особисто вісім разів возили на аудіоекспертизу в різних місцях, де я перебував. І давали мені книжки, російські казки, де я читав, я з першого разу зрозумів, що вони шукають за цю фразу, тому що нам сказали перед цим за "руский воєнний корабель", що шукають, що до чого. Я кожен раз змінював голос, темп. І все робив для того, максимально це все прикрити. Але ми не будемо розкривати ніяких карт, хто кого послав, тому що є ще наші хлопці, які перебувають у полоні. Тому чекаємо їхнього повернення, -- каже Владислав Задорін.

Владислав Задорін. Знімок з особистої колекції.

Часто пригадую, як ти мандруєш, помічаєш українські стяги і людей, які з радістю зустрічають тебе вдома.

Володимир Гутник провів в неволі 2 роки і 10 місяців. Владислав Задорін та Олександр Куртєв - майже 2 роки. Кілька разів хлопцям натякали, що їх везуть на обмін, але повертали назад в камери. Тож бранці намагалися не дуже радіти, коли йшли чутки про звільнення. Але якісь дані, номери телефонів рідних тих, з ким були в полоні, намагалися запамʼятати, щоб потім після можливого звільнення передати звісточку від них.

"2 січня до нас прийшли росіяни і запитали: 'Назви свій розмір взуття, штанів тощо'. Я відповів. Вони відразу ж заявили, що я їду на обміни. Спочатку я не вірив, але вночі з'явилися маски-шоу і наказали готуватися. І так, я поїхав. З мішком на голові. Це було в бараку в Олексіївці, де знаходилося близько 120 людей, і я був єдиним, хто виїхав. На жаль. Мішок зняли вже в автобусі біля пункту пропуску для обміну. Це Колотилівка в Сумській області. Вони тоді проводили обміни. Було вже темно, вечір. Це був незабутній момент. Я часто згадую, як їхав, бачив прапори, людей, які радіють моєму поверненню – це відчуття важко передати словами. Фізично у мене були проблеми: боліла спина, хребет, ноги, були новоутворення, проблеми із зором і диханням, через що мені довелося перенести операцію. Найскладніше було з психічним здоров'ям. Я приймав таблетки, які робили мене млявим. Антидепресанти, транквілізатори, ПТСР. Декілька місяців я страждав від панічних атак. Жив у Києві, поки проходив реабілітацію. Після її завершення я повернувся до служби. Потім поїхав до Іспанії на реабілітацію для бойових медиків, де проходив психологічне розвантаження. Перед цим ми з дружиною ще відвідали Карпати", – ділиться Олександр Куртєв.

Нині Олександр Куртєв вдома у рідному Рені. Він одружився з коханою Ярославою, яка під час полону ходила на всі акції, щоб Олександра швидше звільнили. У грудні у пари народився малий Назарчик. Медик вирішив відкрити бізнес - має магазин шин та дисків, а також намагається налагодити шиномонтаж.

Володимир Гутник теж досі відновлюється після полону. Каже, одразу після звільнення організм впадає у стан ейфорії і всі проблеми зі здоровʼям важко оцінити. Але вони точно проявлять себе пізніше. "Я досить довго спав лише по дві години. Я з першого дня приїхав і не міг спати. В мене організм кричить: нащо ти так багато спиш? Тобі досить. Іди, іди щось роби. Я певен, що зараз йдуть обміни і що хлопці також будуть слухати це. Тож не махайте на себе рукою в перші місяці після полону. Зараз я вже у відпустці. Я два місяці був на лікуванні. Полікувався в Києві, у Львові. Після цього я трохи походив на службу. Це було моє бажання. Я зараз до хлопців приїхав, яких нещодавно поміняли. Я розумію, як ця моральна підтримка необхідна", -- каже чоловік.

Володимир Гутник має намір здобути освіту в галузі психології, щоб професійно підтримувати військових у подоланні їхніх психологічних труднощів. Крім того, він мріє про створення сім'ї, і вже має кохану дівчину.

Після звільнення Владислав Задорін зіткнувся з численними проблемами зі здоров'ям, які виникли під час його перебування в полоні. Він відправився до Литви, де намагався відновити свої фізичні й психічні сили. Повернувшись додому, отримав статус інваліда і залишив лави Збройних Сил України. Проте, як зазначає сам Владислав, його боротьба триває: "Я є амбасадором ініціативи 'Break the Fake', що займається протидією російській дезінформації в Україні та Європі. Наша програма організовує адвокаційні заходи в різних країнах, і наразі я відвідав 15 держав, де нашими слухачами є парламентарі, високопосадовці, майбутні політики та громадяни, які прагнуть знати, як захиститися від російської пропаганди. Ми проводимо навчання, у нас працюють фактчекери, які досліджують інформаційний простір і виявляють джерела російської дезінформації. Таким чином, ми надаємо відповідним органам дані про ці джерела з рекомендацією щодо їх блокування."

У квітні, травні та червні 2022 року українські збройні сили вчинили численні атаки на окупований острів Зміїний. 30 червня 2022 року російський гарнізон був змушений терміново покинути острів, що поклало край 126 дням окупації. 4 липня українські військові офіційно завершили операцію зі звільнення Зміїного, відновивши підняття українського прапора. Про це було оголошено 7 липня. Станом на початок липня 2025 року один із захисників острова, прикордонник Віталій Гиренко, залишався в російському полоні. Через два місяці після його захоплення у полон на світ з'явився його син Дмитро. За весь цей час Віталій зміг побачити сина лише один раз через відеозв'язок.