Діти, які повертаються: Як українські навчальні заклади адаптують учнів, що отримували освіту за межами України?

Нещодавно соціальні мережі облетіла публікація Зої Казанжи про дівчину, яка, повернувшись до одеської школи, зазнала негативної реакції та отримала вимогу скласти екзамени з усіх предметів за кілька років "одразу".

Пост підняв важливу тему адаптації учнів, які повертаються до України з інших країн. Чи дійсно ситуація в Україні настільки складна? Давайте розглянемо це детальніше.

Рекомендації Міносвіти

Ризики, пов'язані з таким холодним спілкуванням, залежать від професійних навичок конкретної адміністрації навчального закладу або від політики, що проводиться місцевими органами управління освітою. Зазвичай у більшості шкіл України ситуація виглядає інакше. Міністерство освіти та науки України (Міносвіти) надало певні рекомендації. На мою думку, вони є адекватними, проте мають рекомендаційний характер. До того ж, наказом Міносвіти були затверджені "Методичні рекомендації щодо окремих аспектів здобуття освіти у закладах загальної середньої освіти в умовах воєнного стану в Україні". Ці документи були опубліковані ще у 2023 році, і за два роки більшість освітян вже ознайомились з ними та адаптувались до нових умов.

Фахівці Міністерства освіти, які працювали над цими рекомендаціями, враховували, що навчальні заклади повинні мати автономію. Це стосується не лише фінансової та академічної незалежності, але й освітньої. Іншими словами, школи повинні діяти відповідно до чинного законодавства та використовувати власні розумові здібності.

Роз'яснення стосується саме школярів і їх навчання. Вони мають умовно 8 пунктів.

23 червня цього року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову 734, яка затверджує "Порядок визнання результатів навчання на рівнях повної загальної середньої освіти, здобутих через формальну та/або неформальну освіту у закладах освітньої діяльності, розташованих за межами країни".

Ця процедура передбачає формування офіційного списку українських навчальних закладів, розташованих за межами країни.

Відповідно до нового Порядку результати навчання, здобуті в закладах освіти за кордоном, визнають без оцінювання. Якщо дитина навчалася за кордоном і має документ з оцінками, українська школа автоматично визнає ці результати. Для перерахування результатів навчання, Міносвіти затвердило шкалу співвіднесення систем оцінювання.

Зараз керівники закладів освіти ознайомлюються з нововведеннями і уже у липні-серпні очікується, що ситуація із зарахуванням в Україні результатів навчання за кордоном значно покращиться.

Як це реалізовувалося на ділі.

Я не можу розказати про всі регіони щодо того, як рекомендації Міносвіти застосовували на практиці, наприклад, в Одесі. Але є добра інформаційна вибірка стану у Західній Україні, в Києві та інших регіонах.

Наприклад, у типовій київській школі в 2022 році на очне навчання восени повернулися 700 учнів. Наступного навчального року ця кількість зросла до 1 200, що означає подвоєння показника. Виникла нагальна потреба оцінити рівень знань цих учнів та зрозуміти їхні потреби.

Зазвичай діти повертаються з-за кордону з документом про те, яку освіту вони отримали там. І все зводиться до того, що діти мусять, доскласти український компонент. А саме українську мову, літературу, історію України, фрагментарно певні теми з географії України.

У згаданому роз'ясненні на це дається час до першого липня, поки навчальний рік закінчується, щоб зрозуміти, в який клас дитина має йти на наступний навчальний рік. Але загалом Міносвіти рекомендує зараховувати в клас по віку. А тести складати цілий навчальний рік. Так працює на практиці в більшості шкіл.

Діти, які в даний момент отримують освіту за межами країни, поділяються на три основні групи.

Перша група – це ті батьки, які помітили, що їхня дитина адаптувалася та насолоджується життям в іншій країні. Вони прагнуть максимально зануритися в нове культурне середовище і не відчувають потреби повертатися в Україну. Відповідно, у них не виникає думок про українські традиції чи навчальні заклади за кордоном. Точно визначити кількість таких родин, які перебувають за межами України, наразі неможливо. Проте, за приблизними оцінками, це близько 20% дітей, які виїхали на початку великого вторгнення.

Друга категорія -- діти, які або вчаться онлайн в українських школах, або відвідують українську школу офлайн за кордоном (переважно це недільні школи -- діти вчаться в місцевих школах та ходять в українську на вихідні). Українські школи за кордоном загалом є приватною ініціативною самих українських біженців. Деякі працюють, як створили. Є також освітні осередки, які синхронізуються з державним ліцеєм "Міжнародна українська школа", але таких меншість. Якщо дитина ходила в українську школу за кордоном, то зазвичай отримує певний документ про це. Але школа в Україні не завжди знала, як сприймати цей документ про освіту -- до червня 2025 року були лише рекомендації. Наразі нагадаю, Кабмін прийняв Порядок визнання результатів навчання за кордоном.

Дозвольте мені зупинитися на українських школах, що функціонують за межами України. В основному, їх ініціюють активні мами, які залишили Україну разом з дітьми. Ці жінки не завжди мають педагогічну освіту. Вони об'єднуються, використовують українську навчальну програму і організовують заняття. Ми ведемо діалог з кількома українськими школами за кордоном і помічаємо, що вони реалізують абсолютно різні підходи до організації навчання і суттєво відрізняються одна від одної, навіть у межах однієї країни.

У нас є захоплюючий приклад із Единбурга. Після завершення Другої світової війни там був створений центр української культури. Жінки, які працювали в цьому центрі до початку повномасштабного вторгнення в Україну, були дітьми емігрантів, що народилися прямо в Единбурзі. Вони не знали української мови і ніколи не відвідували Україну. Центр вже планували закрити, оскільки українського впливу в ньому майже не залишилося. Однак після початку війни в Единбург прибула наша спільнота — українки з дітьми, які стали носіями культури. Це дало новий поштовх для життя центру. Згодом на його базі була заснована українська школа. А завдяки видавництву "Оріон" ми змогли передати українські підручники для цієї школи в Единбурзі.

Третя категорія українських навчальних закладів — це так звані "українські" школи, де навчання ведеться російською мовою. Це наслідок трьохсотрічної політики русифікації: люди, які переселилися з південно-східних областей України, бажають отримати освіту, але не володіють українською мовою для навчання.

Це не масова картина, але такі школи є. Про який український компонент може йтися в такій школі? Начебто дитина ходила в українську школу. І начебто ми маємо зарахувати українську мову та літературу. Але одне-два запитання дають можливість зрозуміти, що в школі не було української мови чи літератури, математика була російською.

Отже, як оцінювати всі ці знання, надбанні в настільки різний спосіб?

Переважна частина керівництв українських навчальних закладів не вдається до неадекватних дій. В даний час рекомендації Міністерства освіти залишаються актуальними. Окрім того, існує новий порядок, що був затверджений Кабінетом Міністрів, і всі питання мають вирішуватися просто: береш і виконуєш, як це передбачено законом.

Проте ми спостерігаємо різноманітні ситуації. В тому числі через загальний стрес, в якому перебувають усі. Працівники освітньої сфери також не є винятком. Зокрема, директори шкіл часто виконують роль психологів для своїх колективів, хоча їм зазвичай не доступна професійна психологічна підтримка. Це є серйозною проблемою. Я неодноразово запитував директорів різних навчальних закладів, чи звертаються вони до психолога, і відповідь завжди була однакова: "ні, але дуже хотіли б". Це вражаюча потреба.

Багато керівників наразі не знають, як впоратися з освітньою реформою. Відповідно до вимог Закону про освіту, ми повинні запровадити старшу профільну школу без зволікань, навіть під час війни. З одного боку, це виправдано, адже діти не можуть чекати на кращі часи — їхній розвиток триває. Освітня система повинна адаптуватися до нових умов. Проте, існує певна асиметрія в розумінні наслідків війни між різними регіонами та центральними органами. Я помічаю, що Міністерство освіти проводить безліч інформаційних кампаній, але на місцях не завжди ясно, що саме потрібно робити. Багато колег з Києва в соціальних мережах висловлюють думки про те, що питання ліцеїв та зміни освітньої мережі в столиці наразі не є пріоритетними. Ці зауваження цілком обґрунтовані, адже школи стикаються з величезними викликами і не можуть впоратися з впровадженням реформ у повному обсязі.