Засновниця ініціативи "Лікарі для Героїв" Наталя Лютікова розповідає про численні випадки, коли хлопці діляться: "Я тримав свою щелепу в руках і втратив усі 28 зубів".

У 2015 році жителька Криму разом зі своїми колегами з київського військового шпиталю досягла важливого кроку: поранені з ампутаціями почали отримувати протези за державний рахунок. Зараз вона продовжує цю благородну справу, допомагаючи військовим, які отримали травми обличчя і втратили зір або щелепи.

Досі фінансування цих складних процедур покладалося на звичайних українців. Проте, з січня Міністерство ветеранів бере на себе витрати на дороге лікування і реабілітацію осіб, які втратили зір.

Це лише частина того, чим займається Наталя. Як мати трьох дітей, у 2014 році вона прийняла рішення вивезти їх з окупованого Криму, щоб уберегти їх від навчання в російських школах. Згодом вона також стала опікуном ще трьох дітей — дівчинки з Криму та двох підлітків з окупованої Херсонщини, чиї батьки погодилися на їхній виїзд до України. Від 2018 року Наталя допомогла влаштуватися в Україні понад п’ятдесяти підліткам, які вважають себе українцями, вільно спілкуються українською мовою, і деякі з них мріють долучитися до української армії, щоб боротися з окупантами. Наталя активно співпрацює з іншими волонтерами та організаціями, щоб врятувати якомога більше дітей з окупованих регіонів.

"Я прийшла у цей світ з певною метою," - ділиться Наталя. - "Напевно, не лише для того, щоб готувати борщі та народжувати дітей, а щоб зробити щось більше. Ці два проєкти – підтримка поранених військових та молоді з окупованих територій – є, на мою думку, моїм покликанням."

КРИМ

- Ми покинули Крим влітку 2014 року, - розповідає Наталя Лютікова. - Жили в передмісті Сімферополя. Коли почалися розстріли на Майдані, я зрозуміла, що нас чекає непростий шлях. Хоча ми з чоловіком і всі троє дітей народилися на цьому півострові, відчувалося, що час виїжджати. Тоді, взимку 2013-2014 років, відбувалися якісь незрозумілі події. У нас було шестеро собак і дві кішки. Поки тривав Майдан, всі наші вихованці померли з різних причин. Раніше ми ніколи не могли залишити дім надовго, адже у нас були великі, дворові собаки. Остання з них пішла з життя в день, коли загинув Нігоян. В той момент я зрозуміла, що нічого більше не тримає нас у цьому домі.

Звичайно, під час окупації я пережила цілу палітру емоцій: від заперечення до надії на те, що нас почують. Разом із дітьми ми відвідували мітинги, де було багато іноземних журналістів, і здавалося, що світ нас зрозуміє і прийде на допомогу. Але незабаром я усвідомила, що багатьом не важливо, що відбувається. Ми чекали, поки діти завершать навчання, і розмірковували про те, куди вирушити: в Одесу, Львів чи Київ. Одеса манила морем, Львів вражав своєю українською атмосферою, а Київ здавався найбільш перспективним варіантом для пошуку роботи, адже не було зрозуміло, як нам жити далі: чи вдасться зберегти майно, чи вивезти хоч якісь гроші. Тоді нашій молодшій дитині виповнився лише рік.

- Скільки у вас дітей?

На той час у нас було троє дітей. Ще троє — це малюки з територій, що опинилися під окупацією. Я виконую роль їхньої опікунки. Вони приєдналися до нашої родини пізніше, перша з них з'явилася у 2018 році. Коли ми покидали Крим, старші діти вже стали підлітками. У результаті ми вирішили переїхати до Києва, адже тут живуть наші куми, і було з ким порадитися та в кого звернутися за допомогою.

- Чим ти займалася?

На момент анексії Криму я вже два десятиліття працювала у банківській сфері, причому все це час я віддала одному й тому ж банку. Я пройшла шлях від початкової посади до керівника рітейлового напрямку "Укрсоцбанку" на території всього Криму, під моїм керівництвом були всі місцеві відділення. В той час я була у декретній відпустці і управляла банком дистанційно. Проте, я не планувала повертатися в банківську діяльність. Мені вже стало нецікаво в цій сфері, і я прагнула знайти нові можливості. Я мріяла стати викладачем, адже люблю спілкуватися з молоддю, мені це вдається, і я отримую від цього велике задоволення та розвиток. У мене вже був певний досвід, адже мене запрошували з лекціями до університетів у Сімферополі. Я вела перемовини та знала, куди хочу влаштуватися. І раптом відбулася окупація.

Чоловік не міг зрозуміти моєї впевненості в необхідності покинути країну. Я пояснювала йому: "Якби не діти, ми залишилися б тут і намагалися б підтримати нашу країну у боротьбі з окупацією. Але я не хочу, щоб моїм дітям доводилося звикати до зрадливого досвіду. Вони вважають себе українцями, навчаються в українських школах. З вересня їм почнуть говорити, що вони росіяни. Я не хочу, щоб вони переживали це. Це означає нормалізувати зраду. Ми не зможемо протистояти пропаганді, і це буде небезпечно. Тому необхідно виїхати". З часом мій чоловік почав розуміти мою позицію. Додатковим стимулом для мене було бажання підтримувати своїх.

1 березня, коли російська Федерація оголосила про можливість введення військ на півострів, мій тато зателефонував мені: "Наташа, Наташа, чудова новина, Путін вирішив ввести війська!" Я чітко пам’ятаю, як відповіла: "Тато, ти, мабуть, не зовсім зрозумів. Я на боці України. Швидше за все, розпочнеться війна, і я опинюся або в окопах, або буду передавати боєприпаси нашим бійцям." Він був вражений!

- Чи залишився він у Криму?

- Так. Мої батько і мама розлучені, але лишаються в Криму. Це дуже сумна історія... Батько вже лежачий, у нього деменція. Я розумію, що ми, скоріш за все, ніколи вже не побачимося, не обіймемося... Емоційно важко це усвідомлювати. Ми хотіли його вивезти ще до повномасштабного наступу, коли була можливість. Але він сумнівався... А мама не хоче звідти їхати.

ВОЄННИЙ ЛІКАРНЯНИЙ ЗАКЛАД

Ми прибули до Києва. Протягом усього літа шукали житло. Змігши продати земельну ділянку в Криму, ми придбали будинок у передмісті столиці. На щастя, нас не спіткала важка доля переселенців, які змушені жити в тимчасових умовах. У вересні я почала працювати у військовому госпіталі. Спочатку я просто цікавилась, чим можу допомогти. Купувала необхідні речі та приносила їх. Перший благодійний внесок у сумі 10 тисяч гривень я передала Притулі на "Новому каналі", де він тоді працював та вже розпочав збір коштів на підтримку армії. Згодом я познайомилася з волонтерками в шпиталі і втягнулася в цю діяльність. У 2014-2015 роках та частину 2016 року я працювала в відділенні гнійної хірургії, де ми бралися за найскладніші випадки – тих, хто залишився без батьків або коли лікарі не давали шансів на виживання. У той час було критично важливо вчасно організовувати евакуацію за кордон для тих, кого ми приймали. Я дізнавалася, як це реалізувати, шукала контакти.

Моя найчудовіша розповідь пов'язана з Льонечкою Хмільковим, кіборгом, який зазнав поранення біля Спартака, неподалік Донецького аеропорту в січні 2015 року. Він — сирота, і я добре пам'ятаю момент, коли вперше завітала до його палати, щоб познайомитися. Я сказала: "Дякую тобі і Богу, що ти залишився живим". Він був у напівсвідомому стані, страждаючи від сепсису, але все ж відповів: "Богу і бронежилету". Саме від нього я вперше почула фразу: "Кіборги витримали, а бетон не витримав". Льоню потрібно було терміново відправити на лікування до Німеччини. Моя подруга знайшла клініку, де працював український лікар з Криму, готовий прийняти важкого пацієнта, але для цього потрібні були великі кошти. А ще ж треба було зрозуміти, як організувати транспортування. І ось, коли до нас прибув літак для поранених, стало відомо, що Льоню можуть забрати. Але клініка вимагала завдаток у 50 тисяч євро. Я повернулася додому, не сказавши нічого чоловікові, взяла ці заощадження, які були відкладені на покупку автомобіля, обв'язала їх жовто-синьою стрічкою і віднесла в госпіталь дівчинці, яка координувала поїздку. Таким чином, Льоню вдалося відправити на бундесверівському літаку. У Німеччині його врятували! Вже через півроку він повернувся. Потім ми відправили його до Америки, де він лікувався протягом півтора року. Лікарі видалили йому стегнову кістку та встановили імплант. На його лікування боролися багато людей, витративши понад мільйон доларів. Коли розпочалася повномасштабна війна, Льоня вирушив навчати хлопців у своїй територіальній громаді, незважаючи на інвалідність і труднощі з ходьбою. Згодом він переїхав до Швеції. У них з дружиною довго не було дітей, але півроку тому у них народилася донечка Яринка. Тепер я отримую чудові відео від хлопчика, якому не давали жодних шансів на життя, де він проводить час зі своєю донькою. Це історія про перемогу життя та про те, що все, що сталося, було недаремно.

Я розповіла чоловікові про гроші наступного дня. Він подивився на мене і відповів: "Знаєш, чому я тебе люблю? Саме через те, що ти така".

Іра Лютік - одна з найважчих пацієнток того періоду. Жінка лишилися без обох ніг, ампутація дуже висока. Вона нікого не приймала. Нам з Оксанкою Остапенко сказали: "Підіть до Лютіка, може, у вас вийде". Я ще дивувалася: у Іри позивний Лютік, а я Лютікова... І вона нас прийняла. Я носила їй книжки. Вона нам дозволила її покупати - це було перше її купання після поранення. Я її возила на протезування, тримала за талію, коли вона вставала на протези, але вона так і не захотіла ходити... Згодом перестала спілкуватися і з нами. Обривала всі зв'зки. Важка історія.

У 2016 році, коли потреба у волонтерах значно зменшилася, а країна почала відновлюватися, ми з дівчатами вирішили заснувати бренд жіночого одягу. Іванка володіє чудовим смаком і має талант до дизайну, а Оля є відмінним спеціалістом з комунікацій. Я ж займалася організаційними питаннями бізнесу. Таким чином, ми створили "Зуло. Духмяна майстерня одягу", яка продовжує своє існування й до сьогодні. Це невеликий крафтовий бізнес, який стикається з численними труднощами, але дівчата не здаються. Я ніколи не отримувала прибутку з цього проекту, але завжди готова підтримати їх. У нас є чудовий простір, де ми проводимо різноманітні заходи. Ця історія надзвичайна, адже ми прагнули створити український продукт для жінок з європейською якістю, і нам це вдалося!

Прийомні діти можна назвати дітьми, які отримали нову сім'ю через усиновлення або тимчасове піклування.

Я активно займалася громадською діяльністю, живучи в селі Гора, що під Києвом. Це найзаможніша сільська громада, проте тут немає тротуарів, і все закінчується на центральній вулиці. Я приєдналася до місцевої спільноти, бо була вражена чудовими людьми, які там живуть. Особливо мені сподобався "Пласт", заснований місцевими активістами Сашею Кульчицьким та Ірою Пустовітом. Ми всі спільно повірили, що можемо змінити ситуацію на краще. Разом ми зібрали понад сто однодумців, створили громадську організацію та випускали власну газету. Я виконувала обов'язки журналіста, проводила розслідування, присвячені антикорупційним темам і бюджету нашої громади. Ми сподівалися перемогти на виборах старого голови, але, на жаль, програли. Наш суперник виграв з невеличкою перевагою. Причин було дві. По-перше, маніпуляції з голосами. У нашому селі є ромський квартал, і голова "засіяв" там людей, фактично прописуючи по сорок осіб в одну квартиру. Ми це фіксували, але наші зусилля не дали результату. Він зміг "навести" до 700 голосів, що стало вирішальним. По-друге, бюджетники зазвичай голосують за провладного кандидата.

Децентралізація виявилася для нас справжнім жартом. У нашому селі бюджет завжди коливався в межах 2-3 мільйонів гривень. І що можна було зробити на ці гроші? Практично нічого. Хоча стара голова намагалася щось змінити, ресурсів для серйозного розвитку все ж не вистачало. Потім, на хвилі Майдану, до нас прийшла нова людина. Тепер наш бюджет зріс до 30 мільйонів, а голова почав створювати видимість діяльності. Проте, каналізація та нормальний водопровід досі залишаються мрією. Зате він запровадив програму матеріальної допомоги, особливо для літніх людей, які, безумовно, прийдуть на вибори. Він точно знав, скільки голосів йому потрібно для перемоги і щороку роздавав по 10 тисяч гривень. Люди почали казати: "Ось, він щось робить, адже при попередньому голові було зовсім погано, а тепер у нас навіть світлофори з'явилися". Однак нову школу він не хотів, і ми змогли її відстояти. Спортивні майданчики, що з’явилися, будували всупереч його волі. Але на виборах нам так і не вдалося досягти успіху. Зараз Сашко воює і здійснює дійсно важливі справи, які мають значно більший резонанс, ніж якби він залишився головою.

Проте після тих виборів у нашому селі я відчула глибоке розчарування. Це справді охолодило мої почуття. Я не перестала вірити в людей, але стало зрозуміло, що цей дощ триватиме довго, адже феодали та корупціонери залишаються на своїх місцях. Я зрозуміла, що для подолання всього цього знадобиться значно більше часу.

У цей час до нашої сім’ї приєдналася дівчинка. Вона є донькою далекої родички мого чоловіка і є єдиною дитиною у своїй матері. Завдяки спільним знайомим, ми знали, що у їхній ситуації не все гаразд. Ми з чоловіком давно мріяли про те, щоб забрати дітей з Криму, адже було очевидно, що окупація затягнеться. Хоча я особисто не знала цю дівчинку, мій чоловік бачив її лише кілька разів. Він вирішив запропонувати її матері: «Чому б нам не забрати твою доньку, щоб вона могла отримати якісну освіту?» Мати не вагалася і одразу погодилася. У 2020 році дівчинці було 14 років. У той час перетнути умовний кордон між Кримом та Україною було набагато простіше. Так вона стала частиною нашої родини.

Згодом я зрозуміла, що дитина проводила багато часу у бабусі в Житомирській області ще до школи, де спілкувалася українською мовою. Однак, живучи в Криму, вона це забула. Коли на київському вокзалі вона почула українську, то здивувалася: "Це мені десь знайомо". Лише згодом згадала, що чула цю мову в дитинстві. Це цікавий феномен, який я не раз помічала у підлітків, які виїжджають з Криму: вони швидко забувають своє минуле.

Дівчинка прибула до нас без жодних знань, пов'язаних із навчанням у школі. Коли ми отримали її табель, він справив на нас враження. На другий рік вона вже навчалась у 8 класі. Абсолютно випадково я дізналася про її приховані здібності. У нашому селі є військова частина, де служить мій друг, і він запросив нас з дітьми на екскурсію. Коли демонстрували, як розбирати та збирати автомати, ця дівчина з Криму попросила: "Чи можу я спробувати?" За лічені секунди вона зробила все правильно. Вона пояснила: "Мене в Криму віддали до юнармії". Всі її вміння, які вона здобула в Криму, зводились до розбирання та складання автоматів! Це стало ще одним підтвердженням того, що наших дітей потрібно рятувати з тих місць.

Вже тут вона закінчила 9 класів. Виявилося, що у неї є творчі здібності. В коледжі вона отримала фах графічного дизайнера. Вже завершує навчання. Ходить стажуватися. Їй двадцять років.

- А двоє інших дітей?

- Це вже мої родичі. Це хлопчики моєї троюрідної сестри, з якою я за життя бачилася два рази. Вони з лівобережжя Херсонської області. З села, звідки моя мама родом. Я добре була знайома з їхньою бабусею. Вона фактично займалася їхнім вихованням. У 2019 році вона померла. На момент повномасштабного наступу старшому хлопчику було 14 років, меншому 11. Бабуся старшого привчила вітати мене зі святами. Коли сталася повномасштабка, він почав мені писати. Я стала розпитувати, як справи, бо вони опинилися в окупації. Вони розповіли, як росіяни першою справою почали вивозили зерно. Їхнє село займалося свинями. І тисячі голів окупанти зарізали на свинокомбинаті... Діти все це бачили, знали. Потім з ними зник зв'язок аж до травня. В травні Ілля мені написав - біля сільради був вайфай. Сказав, що немає роботи, багато людей виїхали з села, вчителі відмовилися йти в російські школи. І що вони голодують. У них лише мама і дідусь лежачий. У мами немає роботи. Тому вони по людях ходять просять їсти. Знову зник зв'язок. Наступного разу подзвонив і сказав, що їх хочуть вивезти в росію. І попросив: заберіть нас будь ласка. Мама погодилася з цим.

Я на той момент вже мала досвід співпраці з перевізниками, які допомагали виїжджати з окупації: з Нової Каховки, Бердянська, Херсону. Навіть одного пораненого військового під видом цивільного вивозили. Але ж тут неповнолітні діти. Але перевізники взялися за це. Я написала зразок заяви, який від руки мала написати їхня мама, що вона довіряє своїх дітей мені...

Після того, як ми узгодили всі деталі, молодший хлопчик раптово захворів. Його температура підскочила до небачених висот, почався сильний кашель. В результаті, вони затрималися в Сімферополі на кілька днів. Ми дуже переживали за них. Коли температура нарешті знизилася, вони вирушили далі в подорож: через Воронеж, Москву і Латвію. Слава Богу, все пройшло без пригод — у них були свідоцтва про народження та записка від мами. Ми приїхали в Польщу, щоб їх забрати. Коли ми перетинали кордон України, польські прикордонники запитали, що це за діти, яких ми веземо, і які документи у нас є. Я показав записку від мами. Вони знайшли когось, хто розумів українську, почитали документ, довго радилися, але врешті-решт дозволили їх провести. Це був складний час — літо 2022 року… Чудові хлопці! Вони були схожі на маленьких переляканих горобців. Але ми вирішили взятися за них і допомогти.

Наталя виховує двох біологічних дочок та трьох прийомних дітей.

З Іллею, старшим хлопцем, об'їздили всі конюшні навколо Києва. Він просився волонтером - доглядати за конями, бути біля них. Він хотів займатися конкуром, але це дуже дорого. Тому казав: "Я готовий робити все, що потрібно, аби мені час від часу дозволяли поїздити. В двох конюшнях його прийняли. Ілюха дуже добре вчився. Вирішив, що хоче бути ветеринаром крупних тварин - вступив на бюджет у сільхозакадемію. А ще він захопився народними танцями.

Менший вчиться в школі. Я бачила зразу, що він відрізняється, але не розуміла, що з ним не так. Рік тому знайомий блогер розповів, що у нього РДУГ (Розлад дефіциту уваги та гіперактивності. - Ред.)

Я усвідомила, що всі ці труднощі стосуються молодшого хлопчика. Він не може зберігати інформацію більше, ніж на один крок вперед, що ускладнює його навчання. Попри це, він дуже милий і комунікабельний. Проте, все, що ми йому кажемо, швидко забувається. Виявилось, це медичний діагноз. Ми пройшли детальне обстеження, і тепер маємо навчитися жити з цим. Йому необхідні регулярні сеанси психотерапії та медикаменти. Його повсякденне життя має бути організованим: окремий робочий стіл, чіткий графік і щоденник, де слід відзначати виконане. Я повинна все це контролювати. Проте мені значно допомагає моя старша донька. Вона навчається на психолога і минулого року почала працювати в школі, де раніше навчалася сама і де зараз навчаються інші мої діти.

- Рідні діти ніколи не ревнували до прийомних?

- Ніяк ніколи не проявляли цього. І комунікують з ними, як сім'я. Ніколи старші діти не дорікали нам за рішення забрати дітей в родину. І я вдячна їм за це.

Всеосяжний наступ

Чи була ти готова до того, що війна добереться до Києва?

- Коли ми придбали наш дім, його власником був колишній військовий, який служив у 90-х роках, - розповідає Наталя. - Він терміново продавав цю нерухомість і планував поїздку за кордон, адже ще у 2014 році був переконаний, що російські війська дійдуть до Києва. Це мене тоді вразило. У школі ми не отримували належних знань з історії України. Але в мене є глибока любов до цієї країни - не знаю, звідки вона. Напевно, від моїх бабусі та дідуся з Херсонщини, які завжди спілкувалися українською. У них вдома був альбом з фотографіями Києва, який я ніколи не відвідувала, і це здавалося мені надзвичайно красивим. Але чи цього достатньо? Усі молоді люди, які зараз покидають Крим, говорять зі мною українською. Я запитую їх: "Звідки у вас ці знання? Вам було лише 9 років, коли почалася окупація". І отримую відповідь: "Не можу пояснити, я просто люблю українську, як можна її не любити?"

Переїхавши до Києва, я почала активно досліджувати історію України, зокрема теми війн і ситуацію з Кримом та кримськими татарами. Це було бажання заглибитися в знання. Тим часом мої діти навчалися, і я попросила їх ділитися з нами всім, що вивчали з історії. Я шукала фільми, які не входили до шкільної програми, і ми разом їх переглядали. Це дало мені розуміння, що масштабна війна неминуча. Я вже була готова до цього за рік до початку. У січні 2022 року ми вирушили в Андорру. 2-го числа, перебуваючи в готелі, я включила російське телебачення і зрозуміла, що їхні ЗМІ активізують пропаганду про "священну війну" та "Леніна". Я тоді сказала чоловікові: "Очікуй війну наприкінці лютого". Він був здивований. Я пояснила: "Дивись, що вони роблять: замість новорічних концертів, у них Міхалков розповідає про священну війну". І я почала готуватися. Я відвідувала курси з домедичної допомоги, збирала тривожну валізку. Підняла питання в школі, щоб навчали дітей, як діяти у разі війни. 13 лютого, на свій день народження, я зібрала родину і сказала дітям: "Війна буде. У нас повинен бути план А, план Б і план В". Старші вже жили окремо, і я пояснила їм, що бак у машині завжди має бути повний. Коли почалися бомбардування, я зателефонувала старшим дітям і сказала: "План Б". Це було на випадок, якщо ворог піде на Київ, хоча я більше думала, що вони наступлять на Донбас. Старші діти вирушили до Чернівців.

До 12 березня ми залишалися вдома з маленькими дітьми. А потім вирушили в Коломию: я зрозуміла, що в нашому селі немає жодної дитини, тільки дорослі, і лише ми сидимо в підвалі. Вибухи лунали близько - в Баришівку, а з Гоголева долітали звуки. 72-га бригада перебувала саме в цих районах. Ми возили знайомому, який служив там, батарейки для "Джавелінів", адже знала, де на Осокорках їх можна придбати. Це було страшенно важко. Перші три дні були наповнені жахом. Запах страху та поту залишиться зі мною назавжди. Ще більш тривожним було, коли продукти почали зникати. Пам'ятаю, як чистила картоплю для супу і заморожувала шкірки від моркви та картоплі. Це мені бабуся в дитинстві розповідала. Заморожувала їх на випадок, якщо запаси закінчаться, щоб ще щось приготувати. Цього я їм ніколи не пробачу! Слава Богу, цього не сталося. Але...

Лікарі для відважних.

- У перші ж дні повномасштабки я подумала, що треба іти в госпіталь, - продовжує кримчанка. - Але, чесно скажу, я розуміла, що не готова іти знову в шпиталь працювати, тут я була емоційно виснажена. Знайшлася інша робота: знайомим з Америки відправляли фури всього, а вони не знали, що з цим робити. Попросили мене організувати логістику. Я постійно все це перебирала і відправляла за потребами. Від цих знайомих я почула про щелепно-лицьового хірурга і що не оплачується лікування при пораненнях в обличчя. Мені запропонували: може, ти б зайнялася цим питанням. А у 2015 році, коли я почала ходити в шпиталь, протези для військових кінцівок були платні. Ніяких програм також не було. У нас була ціла спільнота і ми пробили програму. Я була трохи дотична до цього. Я подумала: це ж практично те саме, просто інша локалізація. Тоді спрацювало, треба спробувати і зараз. Але спочатку у мене був внутрішній супротив. Емоційно я не була готова. Чоловік казав: ти зможеш, ну чого ти.

Наталя і Валентина Калиновська (крайня справа) з бійцями, які стали підопічними проєкту "Лікарі для Героїв"

Мене познайомили з лікарями обласної лікарні кафедри щелепно-лицьової хірургії. Лікарі познайомили з Валентиною Калиновською, представницею компанії "Іматех Медікал", де вони замовляли імпланти. Рік їх надавали безкоштовно. Але щоб працювати далі, треба закупити матеріали. А ми ж не можемо з військових просити по сто тисяч. Це має оплачувати держава. Це зрозуміло. Ніби схема не складна, але ніхто її не рухає. І я придумала назву проєкту, зрозуміла, як що звітувати потрібно по кожному випадку конкретно, як юридично все оформлювати, щоб все було прозоро, що необхідний сайт. Дуже пощастило зразу знайти дівчинку есемемщицю. Десь пів року ми розгортали цей майданчик. Перші донати робили мої знайомі, друзі, друзі друзів. Кожному дуже вдячна, що на тому етапі вони повірили в те, що ми робили, бо постійно був страх, що не вигребемо. Мені завжди важливо відзвітувати до кожної копійки, щоб люди бачили і розуміли, за що ми платили, кому пішла допомога, хоча часто це сприймають піаром. Але я до цього спокійно ставлюся. Це не піар, а відповідальність і приклад для інших. Якщо я, на ваш погляд, щось не так роблю - зробіть краще. Я залюбки не буду цим займатися. Я взагалі все роблю, щоб цим не займатися.

Через пів року стало зрозуміло, що ті, хто ввів мене в цю сферу, намагалися за моєю спиною обманювати військових. Вони планували привласнити до 30 відсотків від моїх зборів, причому так, щоб я нічого не підозрювала. Але я ж банкір, і я маю природний нюх на такі речі. Це призвело до конфлікту між нами, адже без мене вони не могли нічого реалізувати. В результаті наші шляхи розійшлися. Я заснувала власний фонд, перевела всі свої проекти під його керівництво та продовжила свою роботу.

Скільки людей, які отримали травми, пройшло через вашу програму за цей період і отримали протези очей та кісткові імпланти?

Приблизно шістсот. Кількість щодня коливається.

Чи проявляє держава активність у цьому питанні? Чи буде дане лікування включено до державного фінансування?

Разом із представниками Міністерства охорони здоров'я, організацією Superhumans, кафедрою щелепно-лицьової хірургії та бельгійською компанією ми уклали меморандум, який передбачає реформу щелепно-лицьової хірургії протягом наступних двох з половиною років. Наш фонд виступатиме експертом у належній організації маршруту для пацієнтів, які отримали травми обличчя, створюючи інклюзивні умови на всіх етапах їх лікування. Ми прагнемо забезпечити, щоб кожен пацієнт отримував необхідну допомогу, включаючи реабілітацію та адаптацію до життя, незалежно від того, чи втратили вони зір, зуби або щелепи.

40% травм обличчя призводять до ушкодження щелепи. Іноді це може бути просто тріщина, але в крайніх випадках втрачається цілий фрагмент. У таких ситуаціях пацієнт не може нормально жувати. Відновлення вимагає складної хірургічної процедури, яку в Україні виконують лише 3-4 фахівці. Основною метою операції є створення індивідуального імплантату, який допоможе сформувати новий рельєф щелепи. Для цього береться малогомілкова кістка з ноги разом із м’якими тканинами, судинами, нервами та шкірою, щоб заповнити дефект. Тривалість таких операцій коливається від 12 до 16 годин і є досить складною, оскільки належить до мікросудинної хірургії. Команда з Києва досягає вражаючих результатів у цій галузі.

Якщо пацієнт не вживає тютюн, процес загоєння проходить дуже швидко, майже як у дитини. Але 99% військових курять, і це створює 99% ускладнень. Тому ми завжди рекомендуємо хоча б на деякий час припинити куріння.

Існує безліч ситуацій, коли чоловіки зізнаються: "Я тримав свою щелепу в руках і втратив всі свої 28 зубів, чи, можливо, 23". Але ж потім це все потрібно відновлювати! Це непростий і витратний процес. Відновлення може зайняти від двох до трьох років. Встановити зубні імпланти в таких випадках часто неможливо. Найчастіше потрібна спеціальна знімна конструкція.

А щелепа - це смак їжі, це усмішка, це можливість цілуватися, заводити нові знайомства...

Коли щелепа не працює, хлопці починають сильно худнути, бо вони харчуються лише рідкою їжею. А якщо при цьому у бійця ще й інші поранення, треба іти в реабілітацію, де потрібно фізично працювати, а у нього сили немає. Це комплекс проблем. І психологічні на першому місці.

Іноземні репортери часто ставлять питання: "Чи дійсно травми обличчя є більш серйозними, ніж ампутації?" Відповідь – так, це дійсно так. Самі хлопці, які пережили ампутації, підтверджують це. Змінюється їхнє сприйняття власної ідентичності, і не всі можуть впоратися з прийняттям себе в нових обставинах.

Окремо найтяжчі пацієнти в нашій категорії - це пацієнти з втратою зору. Пару днів тому ми були в Одесі і бачили хлопчика, який дістав поранення 1 січня цього року. У нього постраждали обидві кисті рук, і, скоріш за все, він не буде бачити. Є примарна надія, що на одному оці зір вдасться відновити. Я дуже цього хочу. Бійці, які перестали бачити, такі сильні духом, але це дуже важко - жити в темряві.

Скільки учасників проєкту мають повну втрату зору?

- Майже тридцять.

Днями ми дізналися, що у нас помер ще один хлопчик... Із шестисот наших підопічних ми втратили шістьох. Ніхто з них не загинув на фронті. Хтось сам пішов під потяг. Хтось не переніс операцію. Ще один хлопчина пройшов величезний шлях, йому відновили половину обличчя. В нього стільки було вкладено віри та надії лікарями. Він сам починав з суїцидальних думок в реанімації, але за рік лікування стільки життя в ньому з'явилося. Хотів вже жити. І ось днями він вперше після лікування поїхав у відпустку. Неправильно включив генератор і не прокинувся. Це так боляче...

В розробці зараз ще один проєкт. Бельгійці допоможуть нам створити два національні центри, де будуть оперувати саме обличчя, - у Львові і Києві. Тут будуть ще й навчальні бази із симуляційними операційними для молодих лікарів.

Є у нас і зрушення. Міністерство ветеранів вислухало нас і в жовтні минулого року було ухвалено постанову, щоб покривати всі витрати на реабілітацію незрячих. З цього року так бійці можуть проходити 56-денну реабілітацію в центрі "Трініті" та інших центрах реабілітації. Це полегшить нашу роботу, бо ми і на це збирали кошти. Друге, що зробив Мінвет, - лікування рубцевих змін. Тепер це можна робити по всій країні в різних клініках. Зараз ми напрацьовуємо текст майбутньої постанови про покриття витрат на операції пораненим в обличчя. Дуже хочу, щоб це запрацювало.

- Коли це станеться, ти закриєш проєкт?

Отже, я прагну, щоб все функціонувало автономно, без моєї активної участі, і щоб мені не доводилося цим більше займатися.

Які інші аспекти лікування поранених ти вважаєш такими, що потребують додаткової уваги та вирішення?

Паліативне лікування – це підтримка для тих, хто зазнав важких поранень, але їх потреби залишаються без уваги. Я навіть не можу підрахувати, скільки таких людей є, їх справді дуже багато, і багато з них залишаються невидимими для суспільства. Мене досі хвилюють питання, пов'язані з військовими, які походять з окупованих територій. Вони фактично покинуті: без власного житла, без підтримки близьких. Ніхто не відвідує їх у цей складний час. І коли людині немає чим харчуватися, коли кожну страву потрібно перетворювати на пюре, їй життєво важливо мати поруч того, хто зможе допомогти. Коли таких пацієнтів виписують з лікарні, їм часто немає куди йти. Вони зазвичай опиняються в хостелах, де ситуація може погіршуватись, і деякі з них починають вживати алкоголь. В Україні бракує тимчасових притулків, гуртожитків чи відпочинкових будинків спеціально для військових, які втратили свої домівки. Люди повинні знати, що існують місця, де вони можуть залишатися протягом двох тижнів, місяця чи навіть довше, якщо це необхідно.

Іншою важливою проблемою, яка залишається без системного вирішення, є залежності: від налбуфіну, алкоголю та азартних ігор. Це явище досить поширене.

Діти, які прагнуть залишити Крим.

- Я займаюся допомогою дітям, які прагнуть виїхати з Криму в Україну, вже шість років, - ділиться Наталя. - Раніше це відбувалося спонтанно, лише коли виникала потреба або хтось звертався за допомогою. Саме тоді я дізналася про існування серйозної проблеми з законодавством: як тільки людині виповнюється 18 років, а в неї є лише свідоцтво про народження та відсутня підтримка батьків, отримати український паспорт стає неможливим.

Мене дивує, чому СБУ та міграційні служби не бажають бачити молодь з Криму на нашій території. В їхньому поясненні стверджується, що всі вони є агентами. Але це зовсім не відповідає дійсності. Навіть якщо серед них є завербовані особи, це створює можливості для вигоди з обох сторін. Якщо такий агент опиниться в руках наших фахівців, служба отримає цінну інформацію від молодих, ще недосвідчених співробітників. А якщо вони не агенти? Багато з тих, хто звертався до мене, — це активні молоді люди, які мають контакти на півострові. Вони можуть стати важливими очима на місці. Вони готові на багато, щоб підтримати. Молодь у Криму демонструє яскраво проукраїнську позицію. Мене вражає, що наші спецслужби не усвідомлюють цього потенціалу і не використовують його на користь країни.

Скільки дітей ти змогла забрати з Криму?

- Декілька десятків. Ніколи не рахувала, бо допомагаю в різний спосіб. Когось просто проконсультувала, когось вела всю дорогу порадами, когось тут зустрічала з документами... Загалом, десятків п'ять-шість.

- Їм важко сюди їхати? Виникає ж безліч питань - де жити, як навчатися чи де працювати.

До 2018 року в Криму існувала величезна кількість людей, які прагнули виїхати, але їм заважала сувора українська постанова. Щоб отримати дозвіл на виїзд, необхідно було мати трьох свідків – особисто присутніх, двоє з яких мали бути батьками, а третій – сусідом, який проживає не далі ніж 500 метрів. Це було практично неможливо для тих, чиї батьки були проти. Багато хто з родин стикався з такою проблемою: якщо лише одна особа готова свідчити, то це не давало жодних шансів. Саме тому більшість не могла виїхати через ці обмеження. Після початку повномасштабної війни ситуація змінилася – процедура виїзду в Україну була спрощена, тепер вимагався лише один свідок, якого можна було залучити через відеозв'язок, але з'явилося безліч нових кордонів. Як тепер добратися? Молодь, якій у 2014 році було 12-16 років, вже підросла, і у них склалися свої зв’язки: хтось одружився, хтось почав працювати. Цю молодь ми фактично втратили. Я закликала тих, хто виїхав, поділитися своїми історіями, розповісти, як це можливо, що в Україні їх чекають. Але до недавнього часу ніхто не хотів це робити. Лише Поліна і Діма, які повернулися перед новим роком, погодилися дати інтерв'ю. Після них вже з’явилися Артем і ще один Діма, що стало своєрідною ланцюговою реакцією.

Вже декілька місяців у Вірменії сидять два хлопці, яким відмовлять у в'їзді. Вони хочуть приїхати, щоб долучитися до українського війська. Консульство їм відмовляє. Свідоцтво про народження є у кожного з них є, але це не документ... Намагаємося пробити цю стіну.

Рік тому я зустрілася з Богданом Кротевичем. Я піднімала питання про в'їзд молоді, але натрапила на опір. Богдан вирішив підтримати мене, активно долучившись до обговорення, і шукає можливості для вирішення. Завдяки його зусиллям, а також Поліні та Дмитру, це питання нарешті почало отримувати розвиток. Поліна — неймовірно відважна особа, яка бореться не лише за свої права, а й за всіх інших. Вона не припинить своїх зусиль.

Наталя разом із Поліною прогулюються вулицями Києва. Дівчина давно мріяла покинути Крим і повернутися до України. Тепер вона дає інтерв'ю, в якому ділиться своїм досвідом, розповідає про те, як можна здійснити цю мрію, про життя під окупацією та свою велику любов до всього українського.

Після інтерв'ю з Поліною та хлопцями, до мене почали звертатися численні діти з Луганська, Донецька та Херсонщини. Завдяки їй я відкрила для себе фонд "Плахта", який надає допомогу у покритті витрат на дорогу та перше житло для дітей з цих східних регіонів. Нещодавно ми дізналися про існування виплат, які можуть отримати діти, що приїжджають до України. Також є хостел, де вони можуть тимчасово зупинитися. Процес вже розпочався, і ми не збираємося зупинятися на досягнутому.

Всі волонтери, які окремо займалися подібними випадками, зараз об'єдналися. Ми намагаємося зробити єдине вікно, куди можна звернутися, навіть перебуваючи в окупації. Або перебуваючи в іншій країні. Скинув своє свідоцтво про народження, інформацію про своїх батьків. Дані перевірили. І людині повідомляють, в яке консульство можна звернутися, де її чекають, де можна отримати документ на в'їзд в Україну.

Я постійно замислююся над тим, скільки дітей уже не повернути назад. Іноді, спостерігаючи за своїми прийомними дітьми, які граються і спілкуються, у мене виникає думка: якби ми не втрутилися, їхня мама могла б перевезти їх до Росії, адже вона там живе. А тепер... Старший, Ілля, зробив собі татуювання тризуба — символ українства. Ми зберегли трьох громадян України, які інакше стали б росіянами. А у них виростуть свої діти. Тобто вже не лише троє! Ця думка заспокоює мене. Я переконуюсь, що було абсолютно правильно забрати їх. Я розумію, що тут вони мають більше свободи. Вони отримали свій шанс на майбутнє та усвідомлюють себе українцями.

Чи є у тебе надія, що ти знову відвідаєш Крим?

Звичайно! Я не впевнена, коли це відбудеться. Чи залишуся я ще в активному віці? Але в тому, що півострів буде звільнений, я ніколи не сумнівалася. Мені б хотілося мати два домівки — в Києві та в Криму, і сприяти відновленню української культури там!