"Я відмовився від своєї мрії стати професійним гравцем, хоча це рішення далося мені нелегко": так починав свою кар'єру Ашур, замість того щоб грати, став тренером, згадуючи про Роналдо та війну в Лівані.

Ексклюзивне інтерв'ю "Футбол 24" з Імадом Ашуром, головним тренером житомирського клубу Полісся. Перша частина.

Імад Ашур пройшов унікальний шлях, який складно вписати в традиційну футбольну історію: він виріс між Ліваном і Україною, починаючи з дитячих секцій і поступово досягаючи рівня Прем'єр-ліги. Це не просто кар'єра, а справжня подорож пошуку, усвідомлення та глибокого переконання в значущості процесу. Важливо не лише те, що відбувається на полі, але й те, що формується поза ним — у світогляді, спостереженнях та тиші.

Коли Полісся переживало складний період без перемог, саме усвідомлення й довіра до обраного шляху дозволили команді триматися і врешті-решт здобути важливу перемогу над чинним чемпіоном. Це стало не просто результатом, а поворотною точкою - моментом, який відкрив простір для розмови.

Це інтерв'ю виходить за межі простих схем, матчів і стратегій. Це розмова з тренером, який сприймає футбол як метафору життя, здатен обговорювати тиск і емоції, послідовність і зміст - і щоденно переживає це на власному досвіді.

"В Україні я пізнав нові горизонти. Тут стало більше свободи і можливостей для вибору того, що дійсно важливо і корисно для мене."

- Розкажіть про своє дитинство в Одесі. Як воно сформувало вас?

Я з'явився на світ в Одесі в 1988 році. Мій тато - ліванського походження, а мама - українка, корінна одеситка. Вони зустрілися під час навчання в одному з місцевих університетів, куди мій батько прибув в рамках міжнародної студентської програми. Як я чув, це було досить звичайним явищем у ті часи.

У 1992 році я разом із батьками переїхав до Лівану, де провів свої молоді роки до 1999 року, поки мені не виповнилося 11 років. Цей етап мого життя був особливим, адже я постійно переміщався між двома країнами: навчався в Лівані протягом навчального року, а на літні канікули завжди повертався до Одеси.

З татом

Це був дуже цікавий досвід - жити між двома культурами, у двох абсолютно різних середовищах. Звісно, в перші роки мого життя на мене більше впливало саме ліванське середовище, адже там я проводив більшість часу. А вже коли ми повернулися в Україну, моє формування і зростання як особистості відбувалося переважно в українському середовищі - в Одесі.

Яким чином вплинула на вас інтеграція двох різних культур?

Якщо розглядати загальний вплив культури на формування особистості, то, на мою думку, це безмежна тема для обговорення. Оглядаючи своє минуле, я переконуюсь, що особистість формується головним чином під впливом оточення. Важливо усвідомлювати це, хоча, на жаль, часто це розуміння приходить занадто пізно або зовсім не виникає. Поки така ситуація триває, світом продовжуватиме панувати невігластво, що, без перебільшення, викликає глибоке співчуття.

Дитинство у Лівані справило на мене значний вплив. Школа, де я навчався, відігравала ключову роль у моєму житті. Це була американська навчальна установа, де процес навчання був надзвичайно організованим, а методи викладання - глибоко інтерактивними. Щодня я з нетерпінням вирушав до школи, прагнучи здобути нові знання та розвиватися. Інформація подавалася так якісно, що я буквально вбирав її, і засвоювати матеріал було просто неможливо не захотіти.

Це були 90-ті роки, але в нашій школі вже функціонували сучасні комп'ютерні класи. Я з захопленням брав участь у наукових ярмарках. Спочатку потрібно було розробити проєкт у класі, і лише після його затвердження він потрапляв на відкритий форум, де учні з різних навчальних закладів презентували свої ідеї. У нашій школі постійно відбувалися різноманітні вистави, і ми акцентували увагу на фізичному розвитку. Окрім звичайних уроків фізкультури, у нас була можливість займатися футболом, баскетболом, акробатикою та легкою атлетикою – звичайно, все це в рамках шкільних занять.

В ліванському навчальному закладі. Чи зможете знайти Імада? :))

Мій день був чітко структурований - я знав, з чого він почнеться і чим закінчиться. Окрім шкільних занять, які не були надто складними, я ще тривалий час займався карате. Це середовище, тепер можу впевнено сказати, стало базисом того, що я зараз вважаю своїми основними цінностями - структурованість, дисципліна, жага до розвитку і пізнання чогось нового. Це мій життєвий і професійний пріоритет.

Повернувшись в Україну у віці 11 років, я опинився в абсолютно новому для себе середовищі. Адже одне - проводити літо з рідними чи друзями, а зовсім інше - жити постійно в іншій культурі. Це, як у тому жарті: є туризм, а є еміграція.

В Україні я відчув, ніби увійшов у зовсім новий світ. Тут більше свободи та можливостей обирати те, що вважаєш корисним, а що — ні. Однак, коли ти ще не усвідомлюєш всі ці аспекти і бракує досвіду, формуєш свої висновки на основі власних дій та помилок. Важливо шукати відповіді на свої питання, навіть якщо умови здаються хаотичними і складними.

Це було зовсім інше середовище, але воно стало для мене рідним, бо саме в Україні я зростав і формувався. І я вважаю, що мені дуже пощастило мати можливість прожити досвід двох різних культур.

Звичайно, я вважаю, що з кожної культури слід черпати все найцінніше. Проте не менш важливо усвідомлювати й інші аспекти кожної з них. Завжди потрібно зберігати повагу до оточення, в якому ми жили, зростали і формували свою особистість.

Проте, ми залишаємося людьми, які завжди шукають свою ідентичність. Сьогодні, народжений в Україні і провівши тут найяскравіші моменти свого життя — юність та роки дорослішання, я абсолютно впевнений у своїй ідентичності.

Чи стикалися ви з труднощами в дитячі або підліткові роки через ваше походження?

Наприклад, у Лівані я помітно вирізнявся серед місцевих дітей, адже моя мама мала інше походження. Крім того, у нашій родині існувало мультикультурне середовище, що додавало ще більше культурних відмінностей.

Коли я знову опинився в Одесі, все відбулося знову: знайома зовнішність, незвичне ім'я та прізвище. Не можу стверджувати, що відчував якусь дискримінацію через це. Однак для мене, як і для багатьох дітей, це стало додатковим викликом у процесі самоідентифікації.

Я щиро вдячний, що мав можливість пережити цей етап свого життя. Тепер, коли я оглядаюся на нього з більш зрілою перспективи, усвідомлюю, що цей досвід і цей період виявилися надзвичайно цінними.

- Як почалася ваша любов до футболу? Хто був вашим футбольним кумиром у дитинстві?

Це трапилося ще в моєму дитинстві, коли я жив у Лівані. Було це в 90-х роках, і в той час в Лівані вже можна було знайти багато речей, які в Україні тільки починали з’являтися або ще не були доступні. Однак інформація про світовий футбол залишалася досить обмеженою, особливо для дітей. Тому те, що ми знали, стосувалося лише найвідоміших національних команд. Кожен, хто захоплювався футболом або лише починав його відкривати, мусив обрати, за яку збірну він буде вболівати. Для мене, з усіх топових команд, про які ми дізнавалися - таких як Бразилія, Німеччина, Франція, Іспанія, Нідерланди і Англія - вибір зупинився на збірній Бразилії.

Золоті дев’яності: Динамо вражає в Лізі Чемпіонів, зірки збірної Англії у незабутніх моментах — голі та п’яні, бомбардир з характерним шрамом та ще 27 кадрів "ретро-епохи".

Отже, я ухвалив рішення обрати гравця, який, на мою думку, завоював серця більшості моїх однолітків завдяки своїй грі. Йдеться, безумовно, про бразильця Роналдо. Впевнений, що його виступи не залишили нікого байдужим. Я вважаю його найвидатнішим футболістом в історії. Звичайно, це суто суб'єктивне судження, яке спирається на емоції та спогади, але воно дуже щире. Саме завдяки йому я полюбив футбол, і ця пристрасть лише зростала з роками і продовжує зростати.

- Пам'ятаєте перші бутси чи перший м'яч?

- Мої перші бутси я також отримав у Лівані - мені їх подарувала тітка, якщо я не помиляюсь, на день народження. І це були саме бутси R9 Nike, бутси Роналдо, присвячені Мундіалю 98-го року, який мав відбутися влітку. Ці бутси ще в мене є. І це для мене дуже-дуже важлива пам'ять, дуже важливий ностальгійний об'єкт.

У мене навіть збереглась фотографія з першим м'ячем. Але на цьому фото я ще занадто малий для того, щоб усвідомлювати, чи це мій перший м'яч, чи ні. Тим не менш, припускаю, що на цьому фото - саме він.

Протягом багатьох років я не лише виступав на полі, але й займався тренуванням декількох аматорських команд в Одесі.

- Як і коли у вас зародилася мрія стати професійним футболістом?

Звичайно, як і багато інших, хто з малку полюбив футбол, я протягом багатьох років мріяв стати професійним гравцем. Однак на цьому шляху мені довелося подолати чимало труднощів, починаючи з дитинства, коли я зіткнувся з астмою, від якої зміг позбутися лише у 11-12 років.

Середовище мого дитинства в Лівані було досить організованим і закритим, з акцентом на освіту. Мої батьки, напевно, не уявляли мене у ролі професійного спортсмена в майбутньому.

Пізніше я вирушив до Одеси, де відчув більше свободи. Звичайно, мені знадобився певний час, щоб звикнути, адже я був дитиною, що виросла в домашніх умовах, а тут потрапив у абсолютно нове оточення. В один момент, разом із давнім другом, мені пощастило потрапити до секції футбольного клубу "Чорноморець". Тренування проходили на стадіоні ще до його реконструкції, коли він називався ЧМП. Проте, на жаль, мені не вдавалося регулярно відвідувати заняття через астму, яка все ще заважала. Моя родина також наполягала на тому, щоб я зосередився на більш "консервативній" кар'єрі.

Проте, ви вирішили зануритися в аматорський футбол, розпочавши створення своєї історії саме з цього етапу.

Я завжди прагнув знайти можливості для гри у футбол. У такій нестабільній ситуації, ще в молодому віці, я вирішив перейти на аматорський рівень. Адже ми всі усвідомлюємо, наскільки велика конкуренція в Україні, яка починається вже з дитячих років.

Я активно займався спортом у шкільній секції. У нас була команда, яка, якщо я не помиляюся, брала участь у міських змаганнях серед юнаків. Пізніше, коли я вступив до університету на факультет міжнародних економічних відносин, вже на першому курсі виникла необхідність сформувати команду факультету для участі в університетській першості імені Мечникова. Я взяв на себе організацію команди, адже з цим у мене завжди не було жодних труднощів. Якщо пам’ятаю правильно, ми зайняли почесне третє місце.

На матчі їздили у кузові ЗІЛа: тіктокер знімає сільський футбол на 29 млн переглядів - як і за скільки грають у глибинці

- Яким був ваш перший досвід тренера аматорського колективу?

- Я вирішив заявити на першість міста команду, яку організував в університеті - це стало моїм першим тренерським досвідом. Насправді, окрім аматорського ігрового досвіду, я мав і чималий тренерський - починаючи ще з 17 років. Це приносило мені справжнє задоволення. Все це було на емоціях, на любові до гри - у дещо хаотичному, але щирому форматі.

Протягом багатьох років я не лише виступав на аматорському рівні, але й керував різними командами в Одесі. Я декілька разів брав участь у відборі до клубів вищої ліги. Через нерегулярні тренування та ігри у мене почали з’являтися перші травми. Спина стала серйозною проблемою, що турбувала мене протягом двох років.

Незважаючи на це, я не залишав заняття грою. Водночас відкривалися можливості для тренування команд. До двадцяти трьох років я встиг попрацювати з 4-5 різними колективами. Проте згодом виникло питання життєвого вибору. Я вирішив надати собі ще один шанс і спрямувати свої зусилля на досягнення чогось більш значного, ніж просто аматорський рівень.

Як з'явилася нагода відвідати перегляд у клубі в Лівані?

- Зважаючи на моє походження, з'явилась можливість перегляду в Лівані. Пройшов кілька переглядів, і врешті було вирішено, що я почну адаптуватися в команді Хоментмен. Це був мій перший і останній клуб, з яким я підписав контракт. Команда з великою історією, але тоді вона перебувала у фінансовій кризі й виступала в третьому дивізіоні чемпіонату Лівану.

Я відчував неймовірне щастя — не лише завдяки постійним тренуванням і матчам, а й через те, що моя мрія нарешті стала реальністю. Я опинився в клубі, підписав контракт. На певному етапі я вже й не сподівався на таке.

Але в 23 роки пристосуватися до життя в Лівані виявилося нелегким завданням, незважаючи на те, що поруч були багато родичів і мій батько. У якийсь момент спалахнув військовий конфлікт, який охопив місто, де я проживав. Протягом кількох тижнів я не мав змоги повернутися туди. Коли місто нарешті відкрило свої ворота для мешканців, я вирушив туди і побачив, що все залишилося на своїх місцях, навіть документи. Я звернувся до батька і сказав, що не зможу впоратися з такими обставинами.

Хоча в дитинстві мені довелося пережити війну в Лівані в 90-х, ця нова ситуація була ще більш складною для сприйняття. Я усвідомлював, що, як би не намагався, вище певного рівня я не зможу піднятися. Тому я прийняв рішення повернутися в Україну.

"Мене глибоко вразив репортаж, що демонстрував руйнування та батьків, які тримають на руках своїх загиблих дітей."

Чи помічаєте ви контраст у сприйнятті війни, коли ви були в Лівані, і тепер, коли ви є зрілою, сформованою особистістю в Україні?

Я провів майже два роки в Лівані, коли вже був у свідомому віці. З адаптацією мені пощастило — я володію мовою, а також маю там чимало родичів, зокрема свого батька. Хоча деякі культурні нюанси змусили мене відчути себе трохи незручно, адже я або забув про них, або не встиг зрозуміти. Найскладніше було звикнути до думки, що в будь-який момент може спалахнути військовий конфлікт. Було дивно спостерігати, як люди, які виросли в цьому середовищі, спокійно пристосовуються до таких ситуацій і продовжують жити своїм життям.

Ніколи, як і більшість звичайних людей, я не думав, що Україна стикнеться з періодом, до якого буде складно звикнути, але який необхідно буде визнати та зрозуміти. Життя завжди несе в собі невизначеність, а тепер, коли ми опинилися в центрі цієї агресивної війни, воно стало ще більш непередбачуваним — можливо, в максимальному сенсі. Напевно, варто розглядати сьогоднішні події саме з цієї перспективи. Це дещо полегшує процес адаптації до чинної реальності. Це потрібно визнати, хоча забути про це буде неможливо.

Коли я ще був малюком у Лівані, я потрапив у вир одного з конфліктів, який тривав досить довго та охоплював всю країну. Вибухи і руйнування стали звичним фоном нашого життя. Разом із батьками ми проводили час у гірському містечку, де мешкали наші родичі. У такі моменти дитяча уява сприймає все зовсім інакше. Я досі пам’ятаю, як запитував батьків, чому скасували моє святкування дня народження, яке ми підготували разом з друзями. Мені чітко відображається в пам’яті момент, коли я, стоячи на балконі тітки, спостерігав за спалахами та димом - це відбувалося на значній відстані від нас.

Сирійці висловилися російською мовою: "Ласкаво просимо в пекло": воротар, що відзначився чотирма голами, зіграв у Кальчо і шокував "Шахтар".

Мене вразив репортаж, що демонстрував жахливі наслідки руйнувань і батьків, які тримали на руках загиблих дітей. Ці образи закарбувалися в моїй пам'яті, хоча в той момент моє сприйняття було зовсім іншим.

Коли 23 лютого настала ця важка пора, я перебував у Дніпрі. Моя перша реакція полягала в рішенні зібратись і вирушити з дружиною на базу, де перебували хлопці з U-19 та академії. Їх було досить багато. В результаті, я залишився там на два місяці, адже миттєво вирішив, що не покину це місце, поки всі діти не знайдуть можливість виїхати за кордон або не повернуться до своїх родин.

Цей період був максимально неприємним. У перші дні ми взагалі не усвідомлювали, що відбувається і що ще може статися. Занадто багато чуток, страхів. Звісно, згодом настав процес адаптації - навіть до того, що майже щодня над головами чулися вибухи, "прильоти". І протягом цих двох місяців, враховуючи, що потрібно було дбати про дітей на базі, про дружину - у мене не було змоги дати слабину.

Ми почали приймати переселенців, і їхня кількість у певний момент перевищила сто осіб. Але коли останній юний футболіст повернувся до батьків, я вирішив повернутися в Одесу - очікуючи на подальші дії і розвиток подій як в Україні, так і з боку СК Дніпро-1.

Коли я повернувся в Одесу, можливо, саме ті емоції і той стрес, який доводилось довго тримати в собі, дали про себе знати. Декілька тижнів було дуже важко зібратися. З'явилось внутрішнє хвилювання, яке просто довелося прийняти, пережити й відпустити. Повністю це хвилювання нікуди не зникне, поки не закінчиться війна.

Ця історія повинна завершитися, безсумнівно, нашою перемогою. Перемогою, на яку всі ми з нетерпінням очікуємо. І заради якої, ми усвідомлюємо, що борються наші справжні герої – наші військові. Ми висловлюємо повагу кожному з них і щодня сподіваємося, що це скоро закінчиться. Що більше не буде ні військових, ні цивільних жертв.

Ця тема є досить складною. Однак я не впевнений, що можна повністю звикнути до таких ситуацій і не відчувати тривоги через події, які спричиняють загибель людей і руйнування.

Давайте повернемося до початку: як ви прийшли до рішення достроково закінчити свою кар'єру в спорті?

Я відчував неймовірну радість від можливості грати на певному рівні. Розумів, що не зможу досягти більшого, але водночас усвідомлював, що залишити футбол – це просто не в моїх силах. Це було незбагненно.

Повернувшись на рідну землю, я зрозумів, що не відмовляюся від своїх амбіцій. Розпочав навчання в Одеському університеті, щоб стати тренером. У цей час заснував свою першу секцію для школярів, яка всього за півроку трансформувалася у дитячо-юнацький футбольний клуб.

Це був початок мого шляху до контролю над бажанням стати гравцем. Хоча я й далі займався грою та тренував аматорські і юнацькі команди, я зазнав безлічі травм, але нічого не могло мене зупинити. Все змінилося, коли тренерство почало поглинати все більше мого часу та внутрішнього простору.

Чи виникали у вас відчуття жалю через те, що не змогли розкрити свій потенціал як гравець на максимум?

Врешті-решт, я зміг відпустити свою мрію. Хоча розумів, що не зможу грати на бажаному рівні, внутрішнє прийняття цього виявилося справжнім викликом. Мені знадобився певний час, щоб змиритися з цим.

"У нас були неймовірні матчі. Ми обіграли Шахтар із Мудриком, хоча в першому колі хлопці поступилися 1:4"

- Як виникла ідея створити власний дитячо-юнацький клуб "Крок"? З чого все починалося?

Повернувшись до Одеси після виступів у Лівані, я вирішив отримати "С" ліцензію тренера. Одночасно я звернувся до своєї alma mater, школи "КРОК", яку закінчив у 2004 році, з пропозицією створити футбольну секцію. Я безмежно вдячний за надану можливість та довіру від директорки Наталії Михайлівни. Мабуть, без формального тренерського досвіду і з урахуванням мого минулого, я навряд чи зміг би так швидко розпочати свій шлях в іншому місці.

Безумовно, я підійшов до цього процесу з максимальною організованістю та відповідальністю. Перші дані, які я отримав під час ліцензування, стали для мене справжнім підмогою. Завдяки додатковому аналізу наявних матеріалів, я зміг одночасно навчатися та керувати цією шкільною секцією.

Наприкінці навчального року, зважаючи на кількість дітей, які відвідували заняття (хоча загалом учнів у школі було не так багато), а також наявність кількох обдарованих учнів (незважаючи на те, що відбору не проводили - ми приймали всіх бажаючих), я прийняв рішення створити дитячо-юнацький футбольний клуб. Я вирішив назвати його "КРОК" на честь нашого навчального закладу.

І щось символічне, мені здається, було в цій назві. Адже мені самому довелося пройти багато кроків у житті на шляху до кожної наступної цілі. Так розпочався мій шлях у дитячо-юнацькому футболі.

Ви пройшли шлях "від низів до верху" — це один з найсистемніших методів.

На мою думку, життя сповнене парадоксів. Часто можна почути, як тренери з досвідом у професійному футболі швидко отримують можливості працювати з командами високого рівня. І коли результати не виправдовують очікувань, звучать численні міркування про те, що тренерам слід спочатку пройти всі етапи, починаючи з дитячо-юнацького футболу, щоб досягти вершин своєї кар'єри.

Цікаво, що я чимало часу провів саме в дитячо-юнацькому секторі, в академічному середовищі, мав закордонний досвід, потім повернувся в Україну, де тренував команду U-19 і керував дитячо-юнацьким футболом у Дніпрі. І, отримавши нагоду в Поліссі, тепер чую, що цього досвіду недостатньо. Парадокс.

Проте, я все ж вважаю, що весь цей проміжок з 2013 по 2024 рік, коли я працював тренером (до того, як прийняв команду Полісся), став для мене надзвичайним досвідом. Це був справжній дар.

Які уроки ви отримали за роки, працюючи з дітьми? Як це вплинуло на ваше сприйняття футболу?

- Діти відкриті. Вони щиро відкриваються до всього - у першу чергу до складнощів. Вони відкриті до думки, що страхи можна долати. Вони відкриті до того, що немає нічого неможливого.

Діти, крім своєї безпосередності, також спостерігають за світом з неймовірною допитливістю - якість, яку ми часто втрачаємо в міру дорослішання. Ми починаємо втрачати інтерес, перестаємо аналізувати речі з різних перспектив. Проте, поки ти перебуваєш у середовищі, що складається з дітей і підлітків, ти розвиваєшся разом з ними. Якщо діти відчувають щирість намірів тренера, вони також відкриваються та проявляють щирість. Вони робитимуть все можливе, щоб щодня покращуватися.

Цей етап, який розпочався в "КРОЦІ", став для мене справжнім відкриттям. Це були мої початкові кроки, перші невеликі усвідомлення, коли я почав розуміти, чи рухаюсь у вірному напрямку. Ми зосереджувалися виключно на вдосконаленні, на саморозвитку — нашою метою було ставати кращими з кожним новим днем.

Які труднощі виникли на початку?

Перший рік був надзвичайно важким. Ми не проводили відбір, а запрошували всіх охочих, переважно дітей зі шкіл. Наша команда виступала проти вже сформованих колективів з міського чемпіонату. У перші сезони ми могли зазнавати поразок з рахунками 0:10 або 0:12. Після таких ігор необхідно було докласти всіх зусиль, щоб діти не втратили віру в себе, а батьки не засумнівалися в нас.

Ми поступово еволюціонували, постійно акцентуючи увагу на розвитку процесу. Команди, які раніше обігравали нас з рахунком 0:10, з часом почали грати з нами внічию. Якщо не помиляюся, у 2017 році, на третьому році нашої діяльності, ми здобули третє місце в міському чемпіонаті. Це викликало певне здивування, оскільки ми змагалися з сильними, добре сформованими командами.

Ви зазначили, що ваша команда має свою унікальну ідентичність. Що ви маєте на увазі під цим терміном?

- Ми були "аномальною" групою. У нас була своя ідентика, яку я сам розробляв. Я хотів, щоб нас впізнавали, навіть за формою. Хотілося виділятись.

Нам запропонували займатись на навчально-тренувальній базі Чорноморця. І я одразу сказав, що це - велика честь і привілей. Якщо когось із моїх вихованців зацікавить мій рідний клуб - я без жодного сумніву передам їх.

І я дуже радий, що так і сталося. Дехто з хлопців перейшов до академії Чорноморця. У нас навіть дівчина займалась, яка також перейшла до академії, а потім пройшла доволі суттєвий шлях у міжнародному та українському футболі.

- Як тоді будувалась ваша філософія - більше як вихователя, чи як майбутнього тренера?

Я усвідомлював, що в умовах, в яких я знаходжусь, не буде тисяч дітей, які зможуть зробити перший крок у професійний футбол. Проте я був впевнений, що з кожної дитини, яка поруч, можна отримати найкращі результати.

Якщо говорити про той момент - мені було важко сформулювати чітку, структуровану ідею. Це були мої перші кроки. Але я точно відчував: хочу робити щось інакше. Хочу будувати процес, у якому саме щоденна відданість справі приведе до результату.

У моєму архіві досі зберігаються всі нотатки - щоденні тренування та навіть план для першої сесії. Зараз минуле виглядає просто неймовірно. На шляху було безліч перешкод. І коли ти не маєш зв'язків або яскравого ігрового досвіду, кожен новий крок стає справжнім викликом.

Іноді мені важко зрозуміти, як та молода, трохи ексцентрична особа в 2013 році змогла витримати всі ці випробування. Якби я тоді мав більше усвідомлення, можливо, не наважився б на таку ризиковану справу. Але саме в ті часи все базувалося на любові та вірі, і це було справді дивовижно. "Дитяча цікавість" здобула перемогу.

Яким чином ви отримали запрошення до академії Чорноморця, і як ви пережили свої перші дні в клубі?

Мені пощастило, що наш прогрес отримав визнання. У 2017 році я отримав запрошення працювати в академії "Чорноморець". Спочатку я намагався поєднувати свою діяльність у "КРОЦІ" і в "Чорноморці", але з часом передав обов'язки клубу своїм асистентам і повністю зосередився на академії. Тоді я очолив команду 2001 року народження, яка належала до категорії U-17. Це була команда, на яку не дуже покладалися сподівання, і яка на той момент перебувала не в найкращій формі.

- Як ви увійшли в новий колектив, який, за вашими словами, був у непростому стані? Наскільки важким був цей старт для вас?

Цей досвід виявився ще більш вражаючим, адже я отримав групу підлітків, які дивилися на мене з явним недовірою. Я був досить молодим, і питання мого досвіду залишалося актуальним. Проте, я підійшов до цього процесу з максимальною щирістю і пообіцяв хлопцям, що, незважаючи на всі труднощі, які вони переживали, я буду віддаватися справі сповна. В свою чергу, я вимагав усвідомлення: якщо вони прагнуть бути футболістами, їм потрібно також повністю віддаватися грі. Адже ми всі маємо відповідати вимогам, які ставить цей спорт.

"Гравці Чорноморця з Сирії відпочивали в сауні". Одеський Зідан розповідає про зупинку серця, свій другий гол у ворота Динамо та ідеальну гру Федецького.

Цей період виявився надзвичайно захопливим. Я отримав команду під час перерви між двома раундами чемпіонату ДЮФЛ. Ми виступали на міському турнірі, де змагалися з командами дорослих. Це було нелегко, результати були вражаючими, але ми не здавалися — поступово намагалися вдосконалюватися та працювати над собою щодня.

Цей міський чемпіонат став для нас дійсно вдалим досвідом. Я вважаю, що до другого кола ми підійшли в зовсім нових кондиціях, що відобразилося на нашій грі та результатах. Багато хлопців, які виступали минулого року, перейшли до команди U-19, незважаючи на значні сумніви з боку керівництва щодо цієї вікової категорії.

Ну і результати на полі. У нас були неймовірні матчі. Ми обіграли Шахтар із Мудриком, хоча в першому колі хлопці поступилися 1:4. Обіграли достатньо сильну команду Дніпра в заключному матчі чемпіонату, програвши у першому колі 1:6.

Ми провели незабутній матч проти ДЮСШ-15, який залишиться в пам’яті назавжди. З чотирьох наших воротарів на гру зміг вийти лише один. Арбітр активував "режим тостера", і в результаті в нас було три вилучення при рівному рахунку 2:2. Серед вилучених опинився наш єдиний воротар. Ми змушені були догравати останні 20 хвилин у меншості, без трьох гравців. Я ніколи не забуду, як проявили характер наші хлопці — в підсумку, ми здобули перемогу з рахунком 3:2. Це було щось неймовірне. Ці емоції залишаться зі мною назавжди. Саме такі моменти завжди надихають і підкреслюють, що немає нічого неможливого. Цей період був дуже теплим і значущим для нас.

Аналогічно й наступний рік — 2005, який став для мене вдалим у плані співпраці. Це був надзвичайно позитивний досвід. З деякими хлопцями з того часу ми згодом зустрічалися, зокрема в Дніпрі.

"У футболі важлива не лише професія, а й особистість гравця, а не лише етикетка 'футболіст'."

Які враження ви отримали під час стажування та подальшої роботи в Aspire Academy в Катарі?

- У 2019-му мене запросили на стажування в академію Aspire. Була така нагода - звісно, я не міг не поїхати. Там мені пощастило познайомитися безпосередньо з керівництвом - із басками, які впроваджували свою методологію ще в Атлетік Більбао багато років тому. У той момент вони вже розвивали проєкт у Катарі, отримавши довіру від керівників Aspire. Познайомився, навіть пощастило один раз взяти участь у тренувальному процесі.

Я повернувся з враженнями, які важко описати словами. Відверто зізнаюся, що в перші дні, з огляду на абсолютно нову атмосферу, я був в повному замішанні і не міг зрозуміти, що відбувається навколо. Мій скептицизм щодо всього цього був досить великим, адже все функціонувало зовсім по-іншому. Але в кінці стажування я зрозумів, що це дійсно щось особливе – у плані розвитку людей, їх особистісного зростання та спортивних досягнень.

Можу з упевненістю сказати: грає у футбол саме особистість, а не просто ярлик "футболіст".

Після повернення в Україну я знову почав працювати в Чорноморці. І одного разу отримав дзвінок з катарського номера – мені запропонували провести онлайн-співбесіду. Це і стало моїм квитком до академії Aspire.

- Чому досвід Aspire став для вас таким визначальним?

Я вважаю, що випадковості справді існують, але також переконаний, що все, що відбувається в нашому житті і в світі в цілому, є наслідком певних рішень, сумнівів, вчинків або навіть їх відсутності, що, по суті, теж є своєрідною дією.

Досвід, пов'язаний з Aspire, став для мене знаковим і неймовірним етапом у житті, який суттєво змінив мою долю. Це амбіційний проєкт національного рівня, в який продовжують вкладати ресурси — як в інфраструктуру, так і в розвиток людського потенціалу. Мета цього зусилля — підвищення престижу, просування футболу в країні та виховання нових поколінь у державі, де на 350 тисяч місцевих жителів припадає понад два мільйони іноземців.

Найважливішим у цій пригоді була саме методологія басків, яку вони запровадили ще багато років тому в Більбао, а згодом - в академії Aspire, і продовжують її впроваджувати дотепер. Це було середовище, в якому я вперше відчув, що не борюся наодинці проти чогось, а що опинився поряд із однодумцями - і ми разом можемо творити, розвивати й розвиватися.

Яке найбільше відкриття ви зробили, ознайомлюючись з цією методологією?

Описати та пояснити суть того, що відбувається за видимими аспектами — принципами та вправами, які ми виконуємо, — вкрай складно. Цю методологію не можна просто вивчити; її потрібно пережити. Це не те, що можна отримати з інформаційних джерел, побачити у відео чи почути на лекції. Це досвід, який потрібно пройти особисто, щоб усвідомити, як він впливає на тебе, як ти справляєшся з невизначеністю, яка є невід’ємною частиною як футболу, так і життя в цілому.

Тоді можна стверджувати, що інформація, яку ти здобуваєш, перетворюється на знання. Вона стає частиною твого особистого досвіду.

- У чому ви бачите ключову різницю між українськими гравцями та тими, хто виховується за кордоном?

- Якщо говорити про якусь різницю між українськими футболістами і футболістами за кордоном, то вона точно може бути на нашу користь з точки зору того неймовірного людського і генетичного ресурсу, який є у нас в країні. Інша справа - як ми розпоряджаємось цим ресурсом і нашими ресурсами взагалі. Це стосується футболу, звісно, але і не тільки.

Єдина різниця між одними футболістами чи іншими - це, зазвичай, саме середовище. Середовище, в якому ми можемо говорити, що ресурсом розпоряджаються так, щоб він зростав, розвивався і стабільно був гордістю для країни. Або ні.

Методологія, яку мені пощастило вивчити безпосередньо від першоджерел - таких, як Едорта Муруа, психолог Марія Руїс де Онья, мій ментор Інякі Гонсалес Абадіа - стала фундаментом. Це імена, менш відомі в Україні, хоча в нашому футбольному просторі також є представники баскської школи, такі як Вісенте Гомес чи Унаї Мельгоса. І всі вони - носії цієї методології, яка разом з ними продовжує розвиватись і адаптуватися до нових умов.

Ця методологія, взаємодіючи з усіма ними, залишається активною, еволюціонує та отримує нові трактування в різних контекстах. Вона завжди буде існувати поруч із цими людьми.

"Я отримав запрошення Андрія Анатолійовича Русола приєднатися до СК Дніпро-1. Ми доклали максимум зусиль, щоб трансформувати організацію не лише зовні, але, перш за все, з внутрішнього боку."

- Опісля ви опинились у структурі СК Дніпро-1. Чи легко було інтегрувати закордонний досвід у нове середовище?

У моїй ситуації, з часу повернення в Україну та роботи в СК Дніпро-1, я усвідомив, що вже не можу діяти по-іншому. Я готовий зробити все можливе, щоб продовжити цей шлях, адаптуючи його до наших реалій, нашої країни та нашого оточення, яке, можливо, не відразу готове прийняти такі зміни. Адже трансформації завжди супроводжуються болем і страхом.

Але моєю метою завжди було повернутися в рідну країну, щоб мати можливість впливати на розвиток футболу тут. Саме з такою метою подальшого навчання і розвитку я їхав за кордон, хоча й не думав, що повернусь так швидко. Але коли прийшла пропозиція від СК Дніпро-1 впроваджувати методологію, розвивати гравців в академії та U-19 - я не міг відмовитися.

Хто став ініціатором запрошення, і яким чином складалася команда у СК Дніпро-1?

- У СК Дніпро-1 я опинився на запрошення Андрія Анатолійовича Русола. У структурі клубу працював Гліб Платов, з яким я знайомий ще з часів навчання на "В"-диплом. Він також певний час працював в академії Aspire, але покинув її раніше за мене. Ідейно ми були завжди близькими і він запропонував мою кандидатуру Русолу.

Вже у Дніпрі ми певний час працювали разом - відповідали за розвиток молодіжного сектору. Це був продуктивний, але дуже непростий період. Ми зробили все, щоб перебудувати структуру - не лише зовнішньо, а, насамперед, зсередини. Змінити підхід до ролі кожного тренера, кожного учасника процесу.

Було інвестовано дуже багато ресурсу: часу і енергії. Не витрачено, а саме інвестовано.

Який виклик виявився найскладнішим у той час?

- Коли нас застала повномасштабна війна, я дуже добре пам'ятаю, як 23 лютого я знімав тренувальний процес і дискусії тренерських штабів із гравцями в паузах між вправами. Було внутрішнє відчуття, що ми нарешті створили певний фундамент, з якого можна було будувати щось масштабне, цілісне.

Після початку вторгнення ми розпочали роботу в Моршині, що знаходиться на заході України. У цей період моя роль зазнала змін — я також став головним тренером команди U-19. Цей час був для мене надзвичайно значущим і важливим.

Яким чином закінчився для вас цей етап у СК Дніпро-1 і що відбулося потім?

Після повернення до Дніпра, в останньому сезоні в клубній структурі, моя команда U-19 здобула третє місце в чемпіонаті. Вважаю, що з огляду на всі зовнішні та внутрішні фактори, це було значне досягнення.

Цей час став визначальним для кожного, хто був частиною команди СК Дніпро-1 у ті роки. Завершивши цей етап з почуттям гордості та виконаного обов'язку, я вирушив до нових викликів, які принесла мені робота в Поліссі.

Продовження слідує.