"Я не прагну залишити цю війну у спадок": розповідь про добровольця, який не раз обманював смерть.

"Пацаны, свои...". І тут у мене серце йокає, адже на таку фразу (російською !) зараз свої ж чергу з автоматів випустять. Миттю виправляюсь: "Хлопці, свої!". Чую у відповідь: "Ізя, ти?". "Так!" кричу. Обійнялись, привітали один одного з другим днем народження. Отак українська мова врятувала мені життя.

- До речі, Денисе, а можна поцікавитися звідки у тебе такий позивний - Ізя?

Перш ніж почати, хочу підкреслити, що я не маю жодного зв’язку з єврейською спільнотою. А Ізя... щоб ніхто нічого не запідозрив! Я ж з Одеси, тому ми завжди стараємося ввести супротивника в оману...(усміхається).

- Яким чином вам вдалося евакуювати вашу групу в той момент?

Перш за все, завдяки відвазі справжніх офіцерів, яких, на щастя, є достатньо в Збройних Силах України. Наш артилерійський заступник комбата, підполковник, якого ми ласкаво називали "Батя", особисто прибув, щоб виручити нас під інтенсивним вогнем.

На переробленому пікапі, який ледь не міни колесами розгрібав, з увімкненим РЕБом і під супроводом "Мавіків". Це була справжня спецоперація з порятунку особового складу. Завдяки таким командирам хочеться воювати далі.

У військоматі Дениса брати на сужбу відмовлялися, тому він "проривався з боєм" (фото: надане військовим)

"Росіяни своїх не кидають - вони їх підривають і спускають в море"

- А чи доводилося стикатися з протилежним ставленням командування?

Командири бувають різні. Є такі, які прагнуть кар'єри, мріючи про нові звання, і готові виконувати безглузді накази, навіть якщо це загрожує життю солдатів. Проте більшість з них цінує своїх підлеглих. Наприклад, двоє наших комбригів вирішили перейти в інші частини, щоб уникнути відправлення своїх бійців на загибель. Для мене це є справжнім прикладом честі.

Необхідності в ідеалізації немає, але треба визнати факт: у нас недбале ставлення до солдатів є радше винятком, ніж загальною практикою, як це спостерігається у росіян.

Що ти маєш на думці?

Для них виконання наказу, незважаючи на втрати, стало звичною справою. Наприклад, ми спостерігали події до і після вибуху Каховської дамби. Росіяни навіть не дочекалися, поки всі їхні військові вийдуть. Тих, хто не встиг, просто затопило, немов піщинки.

Тіла загиблих окупантів були віднесені течією Дніпра, і їх можна було побачити як в Херсоні, так і в Одесі. Усе світло пролилося на те, що "русские своих" не лише залишають, а й підірвають, відправляючи їх у плавання до кримських курортів. Проте, на жаль, у вигляді бездушних тіл.

В українській армії існує особлива культура. Навіть у найскладніших ситуаціях Збройні Сили України дбають не лише про своїх побратимів, але й про цивільних. Наприклад, після визволення правобережної частини Херсонщини наш підрозділ деякий час працював у ролі ремонтників, щоб відновити життя в регіоні. Нам довелося відновлювати електропостачання, водопостачання та ремонтувати будівлі. Люди зустрічали нас словами: "Солдатики, ми вас любимо", і це було просто чудово!

Чи доводилося тобі бачити страждання цивільних осіб під час бойових дій?

У 2023 році сталася трагічна подія. В одному з містечок населення намагалося втекти від небезпеки, але російські війська помітили їх і обстріляли з "Градів". Під час атаки снаряд приземлився поруч з цивільним автомобілем. Коли обстріли трохи вщухли, ми кинулися до машини: всередині сиділо молоде подружжя.

Автомобіль був зруйнований, ми зламали двері за допомогою ломів і молотків, щоб витягти чоловіка. Він ледве дихав, його руки були понівечені, немов желе, але він залишався при свідомості і постійно запитував: "А що з моєю дружиною?". "Все гаразд, - відповідаємо, - ми зараз відвеземо вас до лікарні." Але дружини вже не було. Від ударної хвилі та уламків її тіло було розірване, і залишалося цілим лише завдяки одягу.

Згодом виявилося, що це подружжя служило в одному військовому підрозділі. Вони разом проходили службу. Не можу сказати, яка доля спіткала того чоловіка, але після такого я б запитав: "Чому ви вирішили мене врятувати?". Це дійсно важке моральне випробування.

П'ять поранень і шлях у небо

- Ти маєш п'ять поранень. За яких обставин вони отримані?

Це результат накопичення травм. Я відчуваю осколки за лівим вухом, у руках, ногах, а також артрит колін і викривлення хребта. Моє перше серйозне поранення сталося, коли наш окоп був вражений. Потім я зазнав контузій від КАБів, "Градів" та дронів. Нас навіть отруювали газом, хоча це і є заборонена зброя, але ворогам на це абсолютно байдуже.

Останній раз мене евакуювали з "нульового" стану в листопаді минулого року — моє тіло повністю відмовило працювати, і я змушений був існувати на знеболювальних препаратах.

Часто доводилося працювати в "пілотному режимі" - здобувати досвід на практиці, розповідає захисник (фото: надане військовими).

Врешті-решт, перебування в холодних підвалах та окопах призвело до того, що у мене розвинулась відкрита форма туберкульозу. Я проходив лікування протягом восьми місяців у обласному протитуберкульозному диспансері в Одесі, де мені призначили препарати, які не кожен здатен витримати. Однак завдяки лікарям, зокрема завідувачці відділення Галині Валентинівні, я зумів подолати цю недугу, і тепер вважаю себе здоровим.

- Після такого "букету" травм ти ж міг на законних підставах демобілуватися. Чому вирішив повернутися та ще й змінити профіль?

- Дружина каже, що навіть, коли я був удома у відпустці, вночі прокидався і займав позицію біля вікна, чекаючи на дрони... Потрібен час на адаптацію, але я не хотів залишатися в тилу. Поки війна не закінчиться, моє місце там. Здоров'я вже не дозволяє бігати з мінометом, але для солдата робота знайдеться завжди.

- Яка у тебе тепер посада?

Поки перебував на лікуванні, не марнував час: завершив курси з управління БПЛА та освоїв основи штучного інтелекту. Я прийняв рішення: якщо не можу боротися на землі, буду завдавати ударів ворогові з повітря. До того ж, у мене є мрія — я пообіцяв синові, що знищу російську танкову башту, особливо Т-90 "Прорив". І я обов'язково це зроблю!

Зараз я вже у морській піхоті. Завжди хотів спробувати свої сили у цьому роді військ. Адже морпіхи в багатьох країнах - це еліта, і для мене честь бути тут пілотом БПЛА.

Про мотивацію та майбутнє

- Як ти оцінюєш те, що відбувається зараз із мобілізацією? Ти пішов добровільно, а зараз людей доводиться змушувати.

На мою думку, переломний момент настав приблизно в кінці 2023 року. З одного боку, почали з’являтися незграбні розпорядження та зневага до особового складу. Одночасно в цивільному секторі на задньому плані втратилася адекватна мотивація.

Люди часто побоюються армії, оскільки вважають, що там чекає смерть. Проте, на мою думку, важливо змінити цей погляд: ми йдемо, щоб боротися з ворогом. Це зовсім інша перспектива.

Денис разом зі своїми синами (зображення: надане військовими)