"Я залишив Київ ще в самий ранок." Легендарний Семенченко поділився історією про те, як українці "заворожували увесь Радянський Союз".

Читайте також:

"Привітав країну, яка щодня вбиває". Легенда хокею різко розкритикував Рубіо за звернення до росіян у день РФ

Батько повідомив Віталію про свої наміри віддати його на хокей, і хлопець не зміг відмовити, адже любив своїх рідних. У шість років Семенченко приєднався до Крижинки, а згодом перейшов у молодіжну команду Сокола. У складі дорослої команди хокеїст двічі здобував титул чемпіона України — у 1993 та 1995 роках.

Згодом Віталій вирішив перейти до московського Динамо, а через рік підписав контракт з ЦСКА. Після цього він виступав за польський клуб Подхале, а після певного часу в Німеччині продовжив свою кар'єру в Білорусі.

Після участі в чемпіонаті світу-2008 у Японії у складі збірної України Семенченко завершив ігрову кар'єру.

У розмові з журналістом NV Андрієм Павлечком Віталій згадав про втрачене чемпіонство СРСР у складі юнацької команди Сокола та розповів, чому вирішив повісити ковзани на цвях після повернення з ЧС у Японії.

Яким чином ви вперше зацікавилися хокеєм?

Відверто зізнаюся, що раніше навіть не замислювався про хокей. Просто мій тато вирішив, що я повинен займатися цим видом спорту і сказав: "Ти будеш грати в хокей". Я не зміг йому відмовити — адже повага до батьків для мене на першому місці. Відповів: "Добре, буду". І з того часу хокей став частиною мого життя.

В якому віці це відбувається?

Це був перший клас. Я з 1974 року, але потрапив у групу 1972-го. Тренером був Валерій Петрович Голдобін. Це було ще в Крижинці, тоді ще не було Сокола. Потім поступово мене перевели до групи 1973 року. Тренером був Анатолій Петрович Давидов. А коли побудували льодовий комплекс, який, на жаль, уже давно занепадає, я перейшов до Сокола 1973 року. Тренером був Дулін, потім -- Крилов. Коли з'явився спецклас (коли діти одного року навчались в одній шкільній групі), я повернувся до свого року. Тренером був Віктор Васильович Чибирєв, а його помічником -- Леонід Шафаренко. Так ми і рухались далі нашим роком.

Які виклики ви зустріли? Що саме у вас тоді могло погано виходити? А можливо, навпаки, щось давалось без зусиль?

Погано нічого не вдавалось. Залишилися лише хороші враження. Ми постійно їздили, літали по всіх країнах колишнього СРСР -- Латвія, Казахстан, Білорусь, Росія. Було дуже цікаво, тому що хокейна школа Сокола в Києві гриміла на весь Союз. Практично в кожній юнацькій збірній Радянського Союзу з кожного року було п'ять-сім наших гравців. Це вже про щось говорить -- в Україні був хокей. Були фахівці, які вміли зробити з дитини хокеїста. Були діти, які себе проявляли. Наш 1974 рік випадково не став чемпіоном СРСР. Чемпіонат проходив у Новосибірську. Ми цілком могли спокійно посісти перше місце. А 1973 рік тоді став третім у чемпіонаті СРСР. Мені той період дуже подобався. Все було класно.

-- Тоді не було моментів, коли хотіли залишити хокей?

Ні, не було. Трохи почав задумуватись лише ближче до завершення кар'єри -- десь у 31-32 роки. Причина -- я весь час був легіонером. Дуже рано виїхав з України, і так усе життя і грав за кордоном.

Поки діти росли, дружині ставало дедалі важче – навчання в київських школах, побутові справи... Я усвідомлював, що вона вже не справляється. У мене почали виникати проблеми зі спиною. Десь у віці 31-32 років я відчув, що це вже не приносить мені радості. Після повернення з чемпіонату світу в Японії я віддав свою форму другу – і прийняв рішення завершити кар'єру.

Варто зазначити, що у 2011 році він розпочав свою кар'єру в тренерстві, зайнявши посаду асистента головного тренера київського Беркута. У період 2015-2016 років він був частиною тренерського колективу таких клубів, як Неман (Білорусь), Кривбас та Подхале. Проте згодом Віталій вирішив кардинально змінити напрямок своєї професійної діяльності і наразі працює в приватній компанії.

Раніше ми повідомляли, що олімпійський чемпіон закликав покарати росіян у зв'язку з нападом на Одесу.