Україна в контексті Європейського Союзу: хто кому потрібен більше? Важливе обговорення на конференції NV щодо викликів і перспектив євроінтеграції.

NV зібрав представників уряду та керівників провідних українських компаній для обговорення можливостей, що виникають для України в умовах нового етапу інтеграції з Європейським Союзом.

Чи є висока регуляція європейського ринку нашою перевагою чи, навпаки, недоліком? Чи усвідомлюють європейські країни, які зміни сталися в Україні за останні десять років, відтоді як європейське майбутнє було лише мрією? В яких сферах український бізнес може знайти нові можливості, а в яких проникнення на ринки ЄС є менш доцільним чи навіть небажаним? Яким чином наші партнери можуть підтримати безпеку та стабільність країни-кандидата, враховуючи постійні терористичні загрози з боку РФ? Чи може Україна, в свою чергу, сприяти зміцненню безпеки та обороноздатності європейського континенту?

Усі ці та інші питання були предметом обговорення на великій події NV "Бізнес та європейська інтеграція. Діалоги про майбутнє":

* Сергій Сухомлин, керівник Державного агентства з відновлення та розвитку інфраструктури.

* Олександр Водовіз, керівник офісу CEO Групи Метінвест.

* директорка ради директорів фармацевтичної компанії Дарниця, співзасновниця сімейного бюро соціальних проєктів Zagoriy Foundation Катерина Загорій;

* Сергій Гончаров, який займає посаду виконавчого директора Національної асоціації оборонної промисловості України (НАУДІ).

Модератором виступить Сергій Фурса, інвестиційний банкір та ведучий на Radio NV.

Пропонуємо основні моменти з виступів доповідачів.

Щодо укріплення витривалості спільнот

Остання зима реально показала стійкість систем життєзабезпечення у різних громадах, і довела, що різні громади по-різному до неї підготувалися. Наше Агентство будує захист великих енергооб'єктів, підстанцій 330 кВ, 750 кВ. Цей проєкт починався ще в 2023 році, торік ми закінчили будівництво на 46 об'єктах. Скажу так: якби не це рішення уряду в свій час, ми би не пережили минулу зиму. Бо є підстанції, по яких було близько 60 прямих влучань шахедів. 60! А трансформатори працюють, і все працює. Сьогодні ми ще будуємо 20 таких об'єктів у прифронтових регіонах. Задача від уряду і Офісу президента -- побудувати їх практично за чотири місяці, основна частина проєктів буде закінчена в кінці березня.

Ясно, що життя в громадах, розташованих поблизу лінії фронту, не можна порівнювати з умовами в центральних регіонах України. Тому ключовим завданням уряду є створення об'єктивної системи оцінювання та розробка планів стійкості для цих громад. Ці плани були затверджені рішенням Ради національної безпеки і оборони. Оцінка роботи буде проводитися за чотирма основними категоріями, за якими також будуть виділятися фінансові ресурси, зокрема, з урядового бюджету.

Перша категорія стосується фізичного захисту складових критичної інфраструктури. Наприклад, якщо водозабірна станція в великому місті зазнає нападу і насоси вийдуть з ладу, це призведе до відсутності водопостачання та каналізації. Крім того, теплоелектростанції зупиняться, оскільки не зможуть отримувати необхідну для роботи воду. Протягом останніх кількох тижнів ми провели аналіз у кожній громаді та регіоні, спільно з Генеральним штабом, щоб визначити рівні захисту. Ми розробили безліч стандартних рішень. Наразі наше завдання полягає в тому, щоб до зими завершити всі необхідні роботи для забезпечення захисту цих критично важливих елементів.

Другий напрямок -- це енергетика, постачання електрики для критичної інфраструктури -- підприємств теплопостачання, водопостачання, електротранспорту. Ідея в тому, щоб кожна громада мала такий об'єм власної генерації, який міг би замістити споживання критичної інфраструктури. Наприклад, у Києві це приблизно 300 мегават. Це когенераційні станції, газотурбінні станції, акумуляторні станції тощо.

Третій напрямок – це виробництво теплової енергії. У нас є численні міста, де централізація теплової генерації досягла значних масштабів. З економічної точки зору, це є вірним підходом і має бути так. Проте необхідно також мати резервні джерела теплової генерації, які здатні забезпечити незамерзання системи, щоб уникнути ситуацій, подібних до тих, що мали місце раніше в Кривому Розі чи Києві.

Четвертий аспект: Усі об'єкти та елементи критичної інфраструктури повинні бути забезпечені генераторами. Нехай їхня потужність коливається між 1,5 і 2 МВт, проте наявність таких генераторів є обов'язковою для кожного з об'єктів.

У цьому контексті важливість наших європейських партнерів важко переоцінити, адже значна частина обладнання надходить до громад, Укренерго та Міністерства енергетики. Ми можемо лише висловити вдячність за їхню підтримку. Часто громадам не вистачає необхідних знань і навичок, особливо в питаннях підключення та проєктування. Проте, наше спільне завдання — пройти цей шлях разом і підготуватися до наступного опалювального сезону, щоб уникнути тих труднощів, з якими ми стикнулися цього року.

Про європейські практики у ремонті та будівництві доріг

Що ж трапилося з нашими шляхами? Візьмемо, наприклад, трасу Київ — Одеса, яка була зведена в період з 2004 по 2007 роки. Багато її ділянок досі не бачили навіть поточного ремонту або оновлення верхнього шару асфальту. Щодо дороги до Львова, то вона не зазнала капітального ремонту з моменту свого будівництва, що відбулося ще до Євро 2012. Варто зазначити, що кожна дорога має свій гарантійний термін служби.

У Швеції, наприклад, верхній шар асфальту оновлюють кожні п'ять років. Це може здаватися надзвичайним, але вони повністю видаляють старий асфальт і укладають новий. У Німеччині ж, після 20 років експлуатації бетонних доріг, їх повністю реконструюють, створюючи нові. Крім того, витрати на утримання доріг за європейськими стандартами в 10 разів перевищують можливості, які сьогодні має Україна. Наприклад, у 2018 році на ці потреби було виділено 36 мільярдів гривень, що в еквіваленті на сьогодні становить близько 70 мільярдів гривень. У 2019 році ця сума зросла до 56 мільярдів, що приблизно дорівнює 114 мільярдам на сьогодні. А на цей рік бюджет на зимовий ремонт всіх доріг в Україні складає близько 10 мільярдів гривень. Звичайно, враховуючи ситуацію війни, пріоритети в дорожній галузі суттєво змінилися.

Проте є і світла сторона. Наразі ця проблема привертає увагу, а уряд активно досліджує нові можливості фінансування. Ми прагнемо змінити умови гри, підвищити стандарти для компаній, які братимуть участь у тендерах на обслуговування як національних, так і міжнародних доріг. Нам потрібно зробити ці контракти більш тривалими, щоб забезпечити більшу зацікавленість, а також запровадити прозорість у фінансуванні.

У нашій країні процеси дорожнього та іншого будівництва досі здійснюються згідно з нормами, які були закладені ще в радянські часи. Це стосується так званих кошторисів, у які входять витрати на матеріали, заробітні плати та прибуток підприємств. Чи може хтось точно сказати, який середній прибуток враховувався у цих кошторисах, особливо стосовно державних замовлень? Відповіді на це питання немає. Лише в окремих розслідуваннях можна помітити, що вартість матеріалів часто завищена. Це є постійною практикою: візьміть будь-який контракт, і ви знайдете завищення вартості матеріалів до 100%. Що стосується середньої заробітної плати, яка закладається в кошторисах, вона коливається від 18 до 20 тисяч гривень. Чи справді хтось готовий працювати за такі гроші? Вочевидь, ні. Прибуток, передбачений у кошторисах, коливається від 0,1% до 1%. Чи можемо ми вірити, що компанія інвестуватиме десятки мільйонів доларів, щоб отримати прибуток у 500 тисяч гривень за контракт на 100 мільйонів? Звичайно, ні. Це була гра, що тривала протягом багатьох років. У березні 2025 року, спільно з урядом, Агентство розпочало роботу над новою постановою, що стосується прозорого ціноутворення, яка була затверджена в листопаді.

Сьогодні по 120 об'єктах захисту, які ми реалізуємо, передбачено реальну заробітну плату в діапазоні 35-42 тисяч гривень. Прибуток може складати до 15%. Також є можливість страхування працівників на прифронтових територіях, що дозволяє проводити справжні торги. Щотижня на вебсайті Агентства ми публікуємо всі закупівлі для цих об'єктів у різних областях. Хоча ми не розкриваємо конкретні назви об'єктів через чутливість інформації, ми зазначаємо, скільки матеріалів було закуплено в кожній області та інші деталі. Наразі ми маємо 18 основних позицій. Вартість матеріалів у нас в середньому на 20-30% нижча, ніж за попередніми контрактами. Немає жодних претензій до нас щодо цін на матеріали ані з боку правоохоронців, ані з боку громадських організацій, які неодноразово проводили перевірки.

Це створює можливості для європейських компаній діяти відкрито на українському ринку. Ми заснували центральну закупівельну організацію при Агентстві, за що щиро дякуємо Європейській комісії за їхню підтримку, адже це була одна з їхніх основних умов. Не так давно відбувся тендер на реконструкцію однієї з доріг з міжнародним фінансуванням, де ми залучали інженерів-консультантів. Ціна на тендері знизилася на 50%, і перемогу здобули австрійська та польська компанії. Це свідчить про конкуренцію та можливість використання їхнього досвіду в дорожньому будівництві.

Катерина Загорій, голова ради директорів фармацевтичної компанії "Дарниця".

Про еволюцію національної фармацевтичної промисловості та вплив європейської бюрократії.

Фармацевтика -- це частина обороноздатності країни. Для цього бажано, щоб ліки вироблялись в країні або щоб можна було контролювати ціни на них. Такий напрямок Європа прийняла зараз. Але ми по сьогоднішній день жодних рухів не робимо.

Яке практичне значення цього явища? Під час пандемії COVID-19 кілька препаратів були оголошені справжніми "суперліками". Вважалося, що варто лише їх приймати, і всі проблеми зі здоров'ям зникнуть. Один з таких препаратів мав назву, що закінчувалася на "вір". Активну речовину для нього виготовляли в Індії та Китаї. До початку пандемії вартість сировини коливалася від 40 до 120 доларів за кілограм в залежності від часу, умов і обсягу замовлення. Однак влітку 2020 року ціна на цю сировину в обох країнах зросла до 1000 доларів за кілограм. З цього можна зробити висновок про важливість фармацевтичної галузі для держави та наслідки, які можуть настати, якщо це не буде визнано.

Дійсно, українська фармацевтична галузь з нетерпінням очікує приходу європейських стандартів. По-перше, вони ввели термін "стратегія", акцентуючи увагу на фармацевтиці як важливій складовій безпеки. Наприклад, теоретично може статися, що Китай та Індія відмовлять Україні у певних контрактах. І що ж тоді? В результаті, ми можемо зіткнутися з нестачею навіть базових ліків, як-от парацетамол. Цей досвід вже був у Європі, зокрема в 2000-х роках.

По-друге, європейська бюрократія активно взаємодіє з роздрібним ритейлом. Водночас, українське законодавство ще не досягло рівня європейських норм у цій сфері. Коли це станеться, споживачі отримають переваги, оскільки ліки стануть доступнішими і зрозумілішими, а не з націнкою 400%.

Яка модель галузі нам потрібна

Стан фармацевтичної та медичної галузі в Україні нині нагадує те, що спостерігалося в Британії 80 років тому, а Польща переживала подібні труднощі в 1990-х. У нашій країні 86% витрат на систему охорони здоров'я покривають самі громадяни, а не держава. Це ускладнює дотримання лікувальних протоколів. За прогнозами, до 2026 року 29 мільйонів українців витратять 170 мільярдів гривень на фармацевтику. Однак жоден орган не зможе контролювати цю ситуацію, і за тисячу років це навряд чи зміниться.

Європейська модель передбачає, що держава бере на себе фінансування медичних послуг, що дозволяє забезпечити контроль над цим процесом. Страхові компанії здійснюють моніторинг використання медикаментів, перевіряючи, чи призначені вам ліки є необхідними та чи не завищена їхня вартість. Тож варто сподіватися на те, що європейські норми у сфері фармацевтики та охорони здоров'я знайдуть своє місце й у нас.

Наша фармацевтична промисловість має високий рівень конкурентоспроможності в порівнянні з європейським ринком. Але чи стане вона частиною цього ринку? Ні, ми не будемо орієнтуватися на нього, оскільки там існує багато регуляторних обмежень. У 27 країнах з населенням 500 мільйонів людей ринок є досить складним. Натомість ми зосередимося на своєму внутрішньому ринку з 29 мільйонами споживачів, а також плануємо вийти на глобальний ринок, де першим пріоритетом для нас стане Сполучені Штати, які є лідерами у фармацевтичній індустрії.

Олександр Водовіз, керівник офісу генерального директора Групи Метінвест

Чи здатна українська металургія завоювати свою частку на ринку Європейського Союзу?

Не зовсім можемо вірити, що нас там зустрічають з відкритими обіймами. У пам’яті залишилися акції протесту польських та європейських вантажників на кордоні, а також виступи польських аграріїв. Наш метал постійно затримують, щоб не допустити його на ринок Європи.

В Європі існує сильне бізнес-лобі, яке не має інтересу до легкого входження нас на цей ринок. Проте, на політичній арені в Брюсселі спостерігається підтримка для вступу України до Європейського Союзу.

Віцепрем'єр Тарас Качка та міністр економіки Олексій Соболев здійснюють надзвичайно важливу роботу. Їм потрібно переглянути та узгодити сотні законодавчих актів з нормами Європейського Союзу.

Постає питання, яку ціну буде сплачено Україні за інтеграцію в європейський ринок. Європейський Союз пропонує модель, за якою країна-кандидат повинна повністю прийняти європейські норми та правила, навіть якщо це призведе до скорочення певних промислових секторів. ЄС заявляє: хочете стати частиною Європи — адаптуйтеся до нашого законодавства. У відповідь ми зазначаємо, що це може означати закриття металургійної промисловості та інших галузей. На це нам відповідають, що так, закриття можливе. Саме так колись діяли Польща та країни Балтії.

Важливою проблемою є вимоги до декарбонізації промислового сектора. Європейські компанії отримують значні державні дотації для переходу на екологічно чисті технології. Середня сума, виділена на декарбонізацію для металургійних заводів в Європі, становить приблизно 1 мільярд євро. Наприклад, меткомбінат у Кошице отримав 900 мільйонів євро, у Галаці - 800 мільйонів євро, а Dunaferr - 700 мільйонів євро, але навіть за таких умов не зміг уникнути банкрутства.

Проте українським компаніям рекомендують здійснювати декарбонізацію без належної фінансової допомоги. Нам повідомляють: займайтеся декарбонізацією. Але на які кошти? Дотримання екологічних норм не є частиною ринкових механізмів; це витрати, необхідні для адаптації виробництв до визначених стандартів.

У нинішніх умовах український бізнес опиняється перед вибором: або закривати частину виробництв, або домагатися від ЄС відстрочок чи спеціальних умов.

Однак в Європейському Союзі існують занепокоєння, що надання Україні певних преференцій може спровокувати вимоги з боку металургійних компаній з інших країн, які також постачають свою продукцію до Європи, таких як Єгипет чи Індонезія.

Окрім цього, українські компанії зараз опинилися в набагато важчих умовах, ніж їх європейські суперники.

Ми функціонуємо, коли відбуваються прильоти на підстанції, і коли металургійна піч потребує вимкнення двічі на тиждень, хоча за стандартами цього робити не можна. На прохідній чергує ТЦК, який займається збором працівників. Існує невизначеність стосовно тарифів на електроенергію. Проте виробництва продовжують працювати навіть під час обстрілів.

Наші співвітчизники виїхали великими групами. Європа прагнула отримати робочу силу — і отримала її. Тепер стоїть питання, як їх повернути назад. Польський досвід демонструє, що повернення трудових мігрантів можливе лише за умови економічного зростання. Для того, щоб поляки, які зараз працюють у Лондоні, повернулися, необхідно збільшити ВВП країни та доходи населення. Лише тоді люди залишать роботу за кордоном і повернуться додому. Як видно, наразі ВВП Польщі зростає, і поляки починають повертатися.

Сергій Гончаров займає посаду виконавчого директора в NAUDI.

Вивезення української зброї — це бажання чи дійсність?

Якщо на ринках металургії, агропродукції та фармацевтики в Європейському Союзі спостерігається висока конкуренція, то в оборонному секторі вона ще більш інтенсивна. У багатьох випадках питання економічної конкуренції відходить на другий план, адже на першому місці стоїть політичний протекціонізм. Спробуйте реалізувати продукцію з Німеччини у Франції відповідно до єдиних європейських норм – це буде практично неможливо! І, до речі, наші французькі партнери це часто підкреслюють: Франція віддає перевагу купівлі виключно вітчизняної зброї.

Отже, ця сфера є досить регульованою та водночас протекціоністською. Проте українські виробники озброєння вміло орієнтуються на зовнішні ринки. Традиційні регіони збуту для української зброї включають Близький Схід, Африку, Азію та частину Латинської Америки. Щодо Європейського Союзу, він раніше не вважався звичним ринком для української продукції. Втім, український оборонно-промисловий комплекс зазнав значних змін з 2021 року, і тепер ми можемо запропонувати конкурентоспроможні рішення, в тому числі і для європейських партнерів. Ключовим залишається питання: як не втратити час, продовжуючи шукати свій унікальний шлях розвитку.

Стосовно відкриття експорту -- як періодично жартували наші посадовці, його ніхто і не закривав. Ви ж заявку не подавали, тому ми вам дозволу й не давали, а ви подайте заявку, ми розглянемо, може, дамо, може, не дамо... А насправді просто організаційно була вбита можливість щось експортувати. Починаючи з січня працює Міжвідомча комісія з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю, яка має дорадчий статус. Уже приймаються рішення щодо дозволів або відмов, враховуючи в першу чергу інтереси України.

Тема Близького Сходу наразі перебуває в центрі уваги, оскільки в регіоні виникла термінова проблема та потреба в рішенні. Тому державні органи та бізнес активно займаються цим питанням. Українські підприємці готові зайнятися експортом продукції оборонного призначення, адже більшість з них має необхідні знання та досвід. Україна завжди була відомим експортером в цій сфері, має глибокі традиції і специфічні вироби, які виробляють наші заводи. Діючі закони в Україні дозволяють вирішувати ці питання. Однак існує ризик, що наше постійне прагнення до вдосконалення може призвести до введення нових обмежень, додаткових зборів або складнощів у процесі продажу. Якщо ми зможемо зупинитися і не впроваджувати нові зміни в пошуках ідеалу, система почне працювати значно ефективніше.

Звісно, в першу чергу ми повинні враховувати інтереси національної безпеки. Але не так, як іноді заявляють: "Нехай Міністерство оборони підтвердить, що їм це не потрібно". Чесно кажучи, я не знаю жодного співробітника Міністерства оборони, який би підписав документ, що стосується чогось, що їм не потрібно. Вони ніколи не куплять це в реальному житті, але підписатися під таким документом — практично неможливо. Адже потім хтось може запитати: чому ти це підписав? У вас що, у штатному розпису немає цієї продукції? А те, що на неї ніколи не було виділено коштів — це вже інша історія.

Як у галузі оборонно-промислового комплексу співпрацювати з країнами Європи.

Основна мета нашого оборонного промислового комплексу полягає в тому, щоб подальшими зусиллями витіснити Росію та її продукцію з традиційних ринків озброєння. Ми маємо знищити їх економічно, що також позитивно вплине на нашу політичну позицію. Після можливого завершення активних бойових дій ми станемо основними суперниками. Завоювання їхніх ринкових позицій дозволить Україні стати сильнішою та забезпечить можливість значно інвестувати в розвиток власної оборони.

Світовий ринок ОПК великий і продовжує зростати. Конфлікти не закінчуються. Концепція, згідно з якою Європа довго ховала голову в пісок і робила вигляд, що якщо ми будемо всі порядні, культурні, цивілізовані, то і всі наші сусіди будуть такими ж, не спрацювала. Емірати також планували бути місцевою Швейцарією. Не спрацювало. Зараз показує ринок, що правий той, у кого більше прав і сили. На жаль, наші партнери це трохи повільно усвідомлюють.

Європі також доведеться змінювати регуляції. Тому що в прагненні до захисту довкілля вони знищують власного виробника бойової хімії, наприклад, і фактично стають повністю залежні від Китаю чи В'єтнаму. Знищуючи нафтопереробку, нафтовидобуток, вони стали залежні від, м'яко кажучи, не дуже демократичних режимів. І наскільки прагнення бути більш "зеленими", більш ліберальними покращило життя і національну безпеку? Україна зі свого боку артикулює, що ми готові нарощувати спільні спроможності.