У суворих спартанських обставинах вдалося приготувати борщ у відрі. Для деяких це став останній борщ у їхньому житті, - розповідає піхотинець Віталій Джумига.

Бойовий шлях Віталія Джумиги, відомого як Джима, з Чорноморська - це вражаюча історія про те, як солдат протягом кількох років прагнув вирватися з тилу на передову. І, зрештою, його мрія здійснилася, коли він взяв участь у боях на Курщині.

У непростому інтерв'ю для Цензор.НЕТ він розповів про кілька спроб перевестися з "курортної" тилової частини у бойову, враження від організації боїв у Курській області, реабілітацію і те, які здобутки й труднощі має в адаптації до мирного життя.

КОМАНДИР ЗВЕРНУВ УВАГУ НА ТЕ, ЩО Я БАЖАВ ПЕРЕЙТИ З ЙОГО "КУРОРТНОГО" ПОЛКУ ДО БОЙОВОЇ БРИГАДИ.

Пропоную розпочати нашу розмову зі стандартного запитання: коли і яким чином ти опинився в армії?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я перебував на роботі в порту, де працював докером-механізатором. Це був ранок, і я якраз був на зміні о п'ятій годині, коли почали надходити дзвінки від родичів. Перше, що спало мені на думку: я не можу допустити, щоб тут замість нашого прапора висів інший. Я усвідомлював, що якщо ворог зайде, то готовий піти в партизанський рух. Разом із другом, який згодом став моїм кумом, ми виготовляли коктейлі Молотова та прибирали підвали. Одразу вирішив відписатися від усіх російських блогерів. Ще з 2014 року я обмежив себе в цьому — перестав дивитися російські фільми та серіали, а згодом видалив усе.

У квітні я відправився до військкомату. Моя дружина, мати, брат і діти намагалися мене відговорити — вони вважали, що до армії повинні йти ті, хто має хоч якийсь досвід служби. Крім того, за висновками медичної комісії, моє здоров'я було визнане обмежено придатним. Проте я вирішив інакше.

Але ти опинився у тилу, і це давалося тобі важко...

- Так, у 7-й окремий полк зв'язку. Там я проходив службу до 2024 року, і БЗВП пройшов аж через півтора року служби там же. Був помічником кухаря.

Я усвідомлював, що не приношу жодної користі у боротьбі з ворогом. Просто сидів, отримуючи зарплату, а коли відпускали додому, здавалося, що все добре. Проте психологічно було дуже важко залишатися там, оскільки оточуючі не розуміли моїх переживань. Серед хлопців було мало тих, хто мав патріотичні погляди. Складно передати ту атмосферу, яка там панувала... Я не застала радянську армію, але відчуття було подібним. Взаємини між сержантами та солдатами не завжди були людяними.

Дві історії остаточно мене вразили. У тиловій зоні збудували баню за мільйон гривень (джерела фінансування мені не відомі: можливо, це були волонтерські гроші). Насправді, там проводило час наше командування. Якось я помітив, що на банній шапці нашого підполковника красувалася велика радянська кокарда. Не можу зрозуміти, як таке можливо, тим більше, що це заборонена символіка. А незабаром цей підполковник, до речі, отримав підвищення.

Останньою краплею стала взагалі дурна історія. Командир частини мене поставив перед фактом, що він купив двох малих поросят, і я мав за ними доглядати, хоча в мої обов'язки входило готувати хлопцям салати, різати хліб, сир. Я запитав: добре, а хто за ними прибиратиме, ми ж на кухні працюємо?... Відповіли, що я і маю прибирати. У країні війна, гинуть хлопці, а я годую свиней... До речі, нашого ротного, який до цих свиней не мав жодного відношення, через цю ситуацію перевели на передову, хоча він якраз свою роботу в полку виконував гарно.

Ти вирішив приєднатися до бойової бригади, але цей процес виявився справжньою одисеєю. Поділись своїм досвідом на цьому шляху.

- Я знайшов місцеве ТРО, де майже всі хлопці були з Чорноморська. Хотів робити щось важливе, а не чистити картоплю. Зробив відношення, повідомив про бажання перевестися на Херсонський напрямок у мінометку, де мене вже погодилися взяти. Мені документ підписали, але тоді саме у найвищому командуванні поміняли Залужного на Сирського, і через зміну вищого командування мене не перевели, тому що буцімто наші документи загубилися. З іншого боку, говорили, що перевестися в інший рід військ неможливо.

Командир частини публічно перед строєм розповідав, що нікого не тримає - мовляв, переводьтеся. Однак мені напередодні особисто говорив: "Тебе не переведуть, а потім я закину тебе в "гарну" бригаду". Тобто його зачепило те, що я не хотів лишатися в його полку, хоча умови там порівняно з передовою - наче в санаторії.

Існував також випадок з групою молодих чоловіків, які прагнули потрапити до 28-ї бригади. Вони виявилися видатними інженерними спеціалістами. Проте командир чинив їм перепони, принижував їх, хоча формально запевняв, що "ніхто не примушений залишатися". Врешті-решт, їх відправили в піхоту до іншої бригади. Тепер вони, нарешті, служать у 28-й бригаді, де займаються встановленням систем радіоелектронної боротьби.

Поки мої документи проходили через різні інстанції, мені несподівано повідомили, що я вирушаю до 56 бригади. Але всього через 7 хвилин мені пояснили, що переведення неможливе, адже мої папери все ще розглядаються в Києві.

Наприкінці 2024 року чимало наших військових було переведено в піхоту до різних бригад. Мого кума перевели до 54-ї бригади. Я хотів залишитися з ним, просив командира частини, щоб нас перевели разом, адже ми прийшли на службу в один час і бажали йти далі пліч-о-пліч. Проте, на жаль, цього не сталося. Через тиждень наприкінці листопада кум відправився до 54-ї, а я - під Суми, до 21-ї бригади.

Завтра ми вирушаємо на позиції, а сьогодні в. о. ротного заявляє: "Ми будемо навчатися".

Я намагаюся привести твою розповідь до суті – участі в боях, але перед цим ти також зустрічався з незадовільними ситуаціями.

Все залежить від теми розмови. Якщо говорити конкретно про мою бригаду, то так. Я багато чув від військових журналістів і блогерів про ситуацію в деяких бригадах, які, на жаль, були залишені без уваги командування. Це призвело до безладу, відсутності адекватного управління, злагодженості та комунікації. Я особисто пережив ці труднощі і вважаю важливим поділитися своїм досвідом.

Нас розмістили в конюшні з усіма необхідними умовами. Потім ситуація змінилася, і ми вирушили на навчання під Харків на кілька днів. Головний сержант дав вказівки залишити більшість речей, взявши з собою лише легкий рюкзак. Я мав багато спорядження: частину придбав сам, а частину отримав у розпорядження.

В учебці - 151 навчальний центр - дуже гарні інструктори і ставлення. Кожного, хто хотів, навчили всього. Усі інструктори з бойовим досвідом, змогли приділити час кожному курсанту.

Після завершення навчання ми повернулися на ППД, і виявилося, що наших речей немає. У приміщенні вже жили інші люди, усе було переплановано. З п'ятнадцяти військових лише шестеро змогли знайти свої речі, ще шестеро знайшли частково. А от п'ять або шість осіб залишилися без нічого. Я ж, на жаль, втратив абсолютно все. Виглядає так, що хтось із наших просто забрав мій баул, адже всі вони були схожими.

Нам повідомили, що через 2-3 дні нам належить вирушити на штурм. (Після цього чимало людей втекло до СЗЧ - просто в темряві по снігу). Однак зрештою плани змінилися, і на штурм нас не відправили.

Хочу нагадати, що я залишився без особистих речей, зокрема без зимових штанів, спального мішка та каремата. Командир нашого взводу зауважив: "Ви вирушите на "Бредлі", вас висадять у посадці, трохи постреляєте, а потім повернетеся назад". Можна вважати, що наше спільне навчання у центрі — це все, що ми встигли зробити. На складі ми мали отримати необхідні речі, але коли вони перевірили мій речовий атестат, де зазначено все, що мені видали раніше, то заявили, що у мене все є, і запропонували лише шкарпетки.

Я зустрів лейтенанта і розповів йому, що завтра вирушаю на фронт, але мої речі вкрали. Він зрозумів ситуацію і допоміг мені отримати частину необхідного спорядження, яку зазвичай не видають. А решту я знайшов у СЗЧшників – штани і фліску, які були на три розміри більші, ніж потрібно.

Ми спочатку стали частиною 17-ї бригади, а згодом перейшли до 117-ї. Ніччю вирушили в Юнаківку, де здали телефони. Хоча зв’язку все ще не було, мені потрібен був будильник і годинник, щоб не запізнитися на чергування. Час, проведений там, дав мені можливість познайомитися з хлопцями з понтонно-мостової бригади, які активно працювали в Донбасі.

Що ти маєш на увазі, коли згадуєш про емоційну близькість?

Вони були патріотами, сповненими ентузіазму, і вже мали зібрану команду. Це яскраво контрастувало з іншими. Я жив з ними в одному домі. Мені подобається готувати, і в тих спартанських умовах мені вдалося приготувати борщ у відрі. Для деяких це став останнім борщем у їхньому житті...

Нас кілька разів просили ротного дозволити мені піти разом із хлопцями, з якими я вже кілька днів жив у одному будинку і з якими зав’язав дружні стосунки. Проте нам відмовили. Пізніше я дізнався про їхню подальшу долю — майже всі вони, чи навіть усі, загинули.

Напередодні нашого відправлення на бойову позицію була нарада: відкривають карту з нашими відміченими позиціями і виконувач обов'язки ротного говорить, що ми будемо вчитися. Мені аж смішно стало. Нам завтра їхати на війну, а сьогодні ми "будемо вчитися"? (Потім я дізнався, що цей ротний, так само як і головний сержант, не хотіли свої посади займати, їх примусили. Свої обов'язки вони виконували погано).

Коли ми нарешті почали збиратися, у команді були особи, з якими мені не хотілося працювати пліч-о-пліч. Я вірив їм, але їхні дії викликали в мене сумніви, і я не змовчав про це. Проте врешті-решт нас все ж призначили разом.

Я швидко наклав собі турнікет, адже заздалегідь підготувався до такої ситуації.

- Тоді, в листопаді 2024-го, панувало певне піднесення щодо української атаки в Курській області. Пам'ятаєш свої враження?

- Коли ми перетинали кордон, то у мене був піднесений настрій, ніби на день народження їду. Приїхали трохи лівіше Суджі, нормально вийшли, по темному дійшли до позицій. Хлопці, яких ми мали міняти, повинні були виходити зранку, відповідно ми разом мали ночувати.

Лягали спати в місцях, де кожен зміг знайти собі затишок. Я знайшов притулок у темряві під деревом, а прокинувся весь в мокроті. Це був кінець листопада. Протягом ночі над нами крутився дрон, і було дивно, що він випромінював зелене світло. Не було жодних укриттів, заборонялося світити, і було незрозуміло, куди бігти в разі небезпеки. Неподалік лунали звуки обстрілів...

Зранку хлопці вирушили на ротацію, а нас залишилося шестеро — четверо новачків та двоє, які вже деякий час перебували тут. Я пам'ятаю, як один з них зізнався: коли він сильно переживає, то може втратити свідомість. Я попросив його заспокоїтися.

Отже, ваша задача полягала в тому, щоб зберегти контроль над територією. Це були окопи на відкритій місцевості?

Ми розташувалися серед кукурудзяних полів, поруч із деревами. Місце для укриття було, але через стіни кукурудзи важко було щось розгледіти. Перед нашим приїздом, нашу позицію атакував один російський солдат. Він раптово вискочив із кукурудзи, яка була всього за два метри від нашого окопу. Відкрив вогонь з автомата, у результаті чого один з бійців отримав поранення. Хлопці спробували запустити дрон, але в густій кукурудзі його не вдалося виявити.

Ми перебували в укритті, де важко було вразити нас з міномета. Тому найбільшу загрозу становили дрони. Коли я завершував копати бліндаж, над моєю головою пролетіла ефпівішка. На щастя, дрон зачепився за гілку приблизно в 15 метрах від мене, і мені дійсно пощастило.

Вночі ми чули звуки атак. Наші міни пролітали повз, і я відчував радість, адже це значило, що ворог не зможе підійти до нас у цей момент.

У нашому арсеналі були наступальні гранати РГН, з якими я обкладався, адже не планував здаватися в полон. Проте я усвідомлював, що в разі штурму кидати їх буде складно через гілки дерев, що можуть заважати і навіть травмувати. Крім того, у нас було два гранатомети "Матадори". Цікаво, що я офіційно числюся гранатометником, хоча жодного разу не мав можливості стріляти з гранатомета.

Як ти отримав травму?

- Це була протипіхотна міна направленої дії, скоріше за все, ми розтяжку зачепили. Розірвалася прямо під нашими ногами. Мене відкинуло на відкриту місцевість. Коли побачив свою кістку і плоть відірвані, то перші думки: цього не могло статися. Потім зрозумів, що треба накласти турнікет. Я не поспішав, бо не мав критичної кровотечі - кров запеклася (але це могло змінитися в будь-який момент). Міг накласти нижче, але там було все посічено, тому я боявся, що якщо туди тиснути, то може початися кровотеча. Довелося накладати максимально високо. Я вже тоді розумів, що буде невисока ампутація. Собі я наклав турнікет швидко - я був готовий до цього.

Одного хлопця поранило дуже сильно, відірвало обидві ноги. Оскільки мені самому відірвало ногу, тому я не міг йому допомогти. Інші просто розгубилися - так я думаю сьогодні. Я кричав, щоб йому накладали турнікети, відрізали штанину, щоб турнікети гарно ліг... але нічого вони не зробили. Хоча я бачив його зі спини, можливо, дійсно нічого не можна було вдіяти. Але навіть якщо все так погано, то варто робити по максимуму для порятунку. Евак приїхав доволі швидко, тобто теоретично шанс його врятувати був.

Після цього на нас одразу обрушився обстріл. Я прийняв позу ембріона, щоб запобігти западанню язика, якщо втрачу свідомість. Мене відтягнув вбік старший, а також принесли мій спальник...

У твоєму голосі чується певна провина перед загиблим товаришем.

Кілька днів перед його загибеллю ми мали розмову про те, як жити, якщо втратимо ноги. Він висловив думку, що навіщо взагалі продовжувати так існувати. Я намагався його переконати, що навіть без кінцівок можна знайти сенс у житті, хоч це й буде нелегко. А за кілька днів його більше не стало... У мене склалося враження, що він щось передчував. Іноді я звинувачую себе за те, що не зміг дійти до нього і не допоміг, адже у мене не було серйозних травм, на відміну від нього.

Поки ми направлялися до наших позицій під Суджею, я не помітив жодних укріплень.

- Ти пробув на одній позиції приблизно два тижні. Однак я припускаю, що ти спілкувався з багатьма іншими учасниками Курської кампанії. Яке у тебе враження склалося про тамтешні бої?

11 грудня ми отримали поранення, а 13-го почався корейський штурм. Я не був присутній під час цих подій, але мав змогу поспілкуватися з хлопцями, які їх пережили і залишилися живими. Вони розповідали про позицію, на якій перебували, де було шестеро бійців: двоє загинули, а четверо вижили. На них насувалася величезна кількість корейців, які атакували з усіх можливих напрямків. Все це можна було побачити на стрімах. Командир зв’язку взяв на себе відповідальність за вихід з позиції і повідомив, що вони планують відступити. Але командир дав наказ: "Ні кроку назад, вступайте в бій". Це виглядало як самогубство, адже навіть ССОшники вже відступали, бо корейців було надто багато.

Вже потім у лікарні в Сумах я спілкувався з іншими очевидцями штурму. Корейців було так багато, що у всіх закінчилося БК, а вони сунули й сунули.

Враховуючи це, чи змінилося твоє сприйняття українського походу на Курщину?

Курська кампанія розпочалася, коли я ще перебував під Одесою. Коли я дізнався, що наші війська швидко увійшли до Курська, я був вражений. Стратегічно я усвідомлював, що це має велике значення, хоча я всього лише рядовий солдат. Однак у тилу, серед військових, чимало людей питали: "Навіщо нам цей Курськ?" Навіть під час реабілітації, спілкуючись з іншими ветеранами, я чув, що багато хто вважає цю операцію невдалою.

На мою думку, старт був обнадійливим, але далі щось пішло не за планом. Що саме стало причиною невдачі? Протягом нашої подорожі Курщиною до позицій під Суджею я не помітив жодних укріплень, тоді як поблизу Юнаківки в Сумській області було безліч матеріалів для їх зведення, які просто лежали без діла.

Яким чином ти справлявся зі страхом: під час служби на передовій, перед від'їздом, або в процесі підготовки?

- У мене раніше було дуже багато страхів. Наприклад, собака в дитинстві злякала і цей страх тривав. Я, перебуваючи у 7 полку зв'язку, розумів, що рано чи пізно піду воювати. У перервах в роботі на кухні я почав готуватися фізично, бо я себе відверто запустив. І почав себе налаштовувати, що якщо боятися, то я на фронті не виживу. Деякі кажуть, що страх допомагає, але страх є різний - він має бути адекватний, а не заганяти в ступор. І у мене це вийшло, адреналін почався лише коли в мене прилетіло. Коли мені надавали допомогу, то я не розгубився, ще міг жартувати: мовляв, лише два тижні в нових берцях походив, а тепер їх ріжуть і викидають. Я провів гарну роботу над собою і відчував себе добре під обстрілами, загалом готував себе до постійних обстрілів.

З великим задоволенням хочу згадати про дитячі малюнки, які ми отримували, перебуваючи в окопах. Вони дарували нам справжнє натхнення, адже з кожного з цих творів відчувалося особливе тепло і доброта. Після таких щирих малюнків з'являлося бажання діяти, щось змінювати і робити для нашої країни.

Приємно, коли на вулиці мені висловлюють подяку, але іноді виникає бажання приховати протез.

- Як відбувалася реабілітація? За яким принципом ти обирав фахівців, які тобі виготовлять протез?

Я вирішив відвідати реабілітаційний центр у Вашківцях, що на Буковині. Це невеличке містечко справило на мене враження своєю доброзичливістю та щирістю. Хоча їм ще є куди розвиватися в сфері реабілітації, людяний підхід повністю компенсує це. Щотижня ми разом з реабілітологами та лікарями грали у волейбол. Коли я покидав центр, моя лікарка не змогла стримати сліз.

На Буковині, завдяки підтримці ОВА, реалізується програма мандротерапії. Я особисто піднімався на Говерлу, і зі мною разом піднялися ще п'ятеро людей на протезах. Це був також мій перший досвід верхової їзди.

Я зустрів неймовірних, відвертих людей, які щиро віддані своїй справі – волонтерів, експертів і представників влади. Вони висловлювали мені свою гордість, а я, у відповідь, ділився своїм захопленням ними.

Як ти наразі адаптуєшся до життя в тилу?

- Зараз у мене відбувається адаптація до цивільного життя, це складно дається. Я вже пішов до психолога, і мені попався фахівець, який поділяє мої погляди. Фахівець супроводу від ветеранської спільноти допоміг потрапити до нього безкоштовно.

Думав, що я повернуся і нарешті буду з сім'єю, але обставини склалися інакше. Іноді сперечаюся з близькими людьми і родичами щодо російського контенту, пояснюю, чому я це не можу слухати. Багатьом я пояснив, як відбувається монетизація російського контенту і як ютубівські гроші йдуть в Росію. Зараз я, на жаль, спілкуюся російською, хоча у Вашківцях говорив українською. Оточення робить своє.

Тобі часто невідомі люди висловлюють подяку за твою відвагу, адже коли вони помічають протез у молодого атлетичного чоловіка, відразу розуміють, чому він втратив кінцівку.

Іноді трапляється, що кілька разів на день люди висловлюють подяку просто на вулицях — у Чорноморську, Одесі та Сумах. Коли я був на Буковині, це відбувалося практично на кожному кроці. З одного боку, це приємно, але іноді влітку хотілося б приховати цей протез під одягом.

Іноді буває й по-іншому. Коли я повертався додому зі Сумської області, у мене була нагода провести 20 хвилин на автовокзалі в Одесі. Я подорожував автостопом, з важкими сумками, і це було досить виснажливо. Поки я чекав, одна маленька дитина, не розуміючи, просто вказала на мене пальцем. А от інша дівчина, приблизно 13 років, помітивши мене здалеку, почала жартувати: вона стала "хромати", підійшла ближче, заглянула мені в очі і почала сміятися. Я теж подивився їй у вічі, але не знав, що їй сказати — такого повороту подій я не очікував.

Як тобі роз'яснили, з яких причин ти повинен був вирушити з Сум автостопом і без супутників? Це є досить поширеною ситуацією, коли ветерани після ампутації намагаються самостійно дістатися до місця призначення з усіма своїми речами.

- У рішенні ВЛК написано, що я не потребую супроводу. За тиждень до завершення реабілітації я подзвонив у частину і попросив направлення на ВЛК. Але його дистанційно не видають, тому довелося їхати в Сумську область з Чернівців для того, щоб взяти направлення на ВЛК. Але я розібрався, що можу пройти ВЛК вдома через ТЦК. Розібрався сам, у частині мені про це не сказали. Інакше довелося б їхати через всю країну, там пройти ВЛК, повертатися додому і тут сидіти й чекати списання.

Я вийшов і сказав: хлопці, я без ноги. Знаю людей, яких списали всього за п’ять днів, а мені доводиться їздити і щось доводити. Мені заборонили покидати частину, поки не завершать процедуру списання, хоча умови для людей у такому стані там абсолютно неналежні. Я звернувся до юристів і зрештою отримав дозвіл.

Я отримав компенсацію ще в квітні, але бойові виплати надійшли лише нещодавно. Списали мене лише в жовтні, адже на мене було зафіксовано втрачене майно.

- Яким ти бачиш своє майбутнє?

Мені надходила пропозиція повернутися до військової служби в поштову службу, але там зовсім відсутня мотивація. Я прагну бути корисним, адже відчуваю, що не виконав своїх обов'язків. Спочатку в мене було велике бажання боротися, але зрештою нас направили до не найкращого підрозділу в невдалій локації, де ми не змогли реалізувати свої можливості.

На моїй колишній роботі в порту мене чекають, але наразі я не відчуваю великого бажання повернутися туди. Спочатку, потрібно буде долати великі відстані. По-друге, у мене є певні труднощі з порядними хлопцями, які ухиляються від служби в армії.

Наше суспільство сьогодні і його ставлення до війни - болюча тема для мене. Хтось віддає останнє, донатить і дякує, коли бачать, що я на протезі. Але є і протилежне, коли прямо говорять, що це "не наша війна". Зараз я боюся таких конфліктів, бо думаю, що можу зірватися не лише словами. Я раніше вважав себе просто чесною людиною. Зараз став ще й відкритішим, тому багато речей говорю прямо.