Російські військові сили повністю застрягнуть в Україні, – вважає Карпентер.

Президент США Дональд Трамп не має чітко визначеного плану для завершення конфлікту між Росією та Україною, в той час як Володимир Путін може спробувати збільшити свою агресію, зокрема в південному регіоні. У той же час, Європі слід активніше підтримувати Україну та посилювати заходи стримування Росії, зазначив американський дипломат та колишній посол США в ОБСЄ Майкл Карпентер у розмові з ведучим програми "Студія Захід" Антіном Борковським.

Я хотів би попросити вас проаналізувати те, що ми почули від Путіна на так званому Валдайському форумі. Хоча Путін переніс проведення цього форуму з цілком зрозумілих причин, його виступ, напевно, виявився найагресивнішим з усіх його промов. Не можна забувати про його відому Мюнхенську промову, яка також залишила слід в історії.

Перед початком повномасштабного вторгнення він виступав на засіданні Ради безпеки Росії, але навіть тоді не висловлював загроз щодо використання ядерної зброї чи перенесення конфлікту на територію країн НАТО. Ситуація змінилася. Тому, шановний пане посол Карпентер, я б хотів попросити вас відокремити правду від обману, розрізнити блеф від справжніх намірів Путіна.

Я вважаю, що основна причина полягає в тому, що Росія стикається з серйозними викликами на фронті. Це помітно в різних точках конфлікту — під Лиманом, Вовчанськом та в інших регіонах. Російські війська переживають важкі часи. Одночасно з цим Путін усвідомлює, що російська економіка також заглиблюється в кризу. Тому він змушений загрожувати Заходу і намагатися переконати його, що будь-яка подальша ескалація може мати небезпечні наслідки. Його мета — залякати європейських лідерів, щоб стримати їх від активнішої підтримки України. Саме з цієї причини він знову вдається до загроз ядерної ескалації.

Росія вже застосовувала подібну стратегію в минулому. Однак раніше такі заяви, як правило, робили інші представники російської влади, зокрема Дмитро Мєдвєдєв та його колеги. Наразі ж ці погрози виходять безпосередньо з уст самого Путіна.

На мою думку, це відбувається через те, що ситуація в Росії стає все більш напруженою. Саме з цієї причини спостерігається така агресивна риторика. Її основна мета — залякати Захід і примусити його відмовитися від подальшої підтримки України. Росія також веде війну в "сірій зоні" проти Європи з такою ж метою. Логіка в цьому випадку залишається незмінною.

Я мав змогу поспілкуватися з колишнім керівником резидентури ЦРУ у Москві Робертом Даненбергом. У нашій розмові він детально окреслив можливі плани Кремля. Хоча не всі з них можуть бути реалізовані, існує ймовірність військових провокацій, зокрема з використанням реактивних шахедів. Можливо, до цього залучать різні збиті чи перехоплені українські безпілотники, які могли б слугувати для створення цинічного алібі для Путіна на міжнародній арені.

Тобто може бути уражений той чи інший військовий об'єкт на території країни НАТО, або, можливо, йдеться і про нейтральну країну, таку як Молдова. І ми бачимо підняття рівня ескалації, коли ми говоримо конкретно про нашу сусідку, про Молдову. Отже, я хотів би вас розпитати, наскільки, якщо ми говоримо про готовність Путіна піднімати рівень ескалації, чи в нього збереглися ті чи інші червоні лінії? Коли я чую генерального секретаря НАТО, я не впевнений в панові Рютте, чи він зможе віддати той чи інший чіткий наказ без узгодження з Пентагоном. А щодо Дональда Трампа в мене є серйозні, м'яко кажучи, занепокоєння.

Отже, можу стверджувати з упевненістю: Путін обов'язково вибере шлях ескалації. У мене немає жодних сумнівів з цього приводу. Однак, я вважаю, що у нього є межа, яку він не перетне.

Це безпосереднє військове протистояння з державою НАТО. Він усвідомлює, що його війська застрягли в Україні і просто не здатні на звичайний конфлікт із НАТО.

Щодо вашого запитання про можливість ударів російських дронів по Молдові, яка не входить до НАТО, але співпрацює зі США, або по країнам Альянсу, таким як балтійські держави чи Польща, я вважаю, що це цілком ймовірно.

Ми вже не раз спостерігали за російськими дронами в повітряному просторі Польщі, Румунії та інших країнах НАТО. Хоча наразі їхні дії не призвели до значних жертв, я зовсім не здивуюсь, якщо в майбутньому один з таких дронів влучить у житлову будівлю. Є ймовірність, що Кремль може зробити це навмисно з метою подальшої ескалації конфлікту, намагаючись продемонструвати, що НАТО є "паперовим тигром", не здатним адекватно відповісти на виклики.

Саме в цій ситуації, на мою думку, виявляється серйозна проблема, з якою стикається НАТО, про яку ви щойно згадали. Чи здатен Альянс стримувати агресію в "сірій зоні"? Щодо звичайних військових атак - так, але чи справляється він з агресією в "сірій зоні"? На сьогоднішній день моя відповідь - ні. НАТО не має чіткої стратегії. Альянс не готовий змусити Кремль заплатити таку ціну, яка б змінила його розрахунки: щоб подібні провокації обходилися Росії настільки дорого, що подальші дії в цьому напрямку втратили б сенс.

Я б рекомендував використовувати дуже просту стратегію. Кожен раз, коли російський дрон приземляється на території НАТО, Альянс повинен виділяти Україні десять мільярдів доларів з заморожених активів Росії. Це має відбуватися щоразу. І я впевнений, що якщо НАТО запровадить такий підхід, ситуація швидко зміниться.

Рішення просте. Технічно його нескладно реалізувати. Потрібна лише політична воля. Але саме цієї політичної волі сьогодні в Європі, на жаль, немає.

Путін знову згадує про свій давній ультиматум, який виступає не проти України, а спрямований на Євроатлантичну спільноту. Йдеться про так зване «повернення до кордонів 1997 року»: "Збирайте свої речі, - цитую Путіна, - і повертайтеся до меж 1997 року". І ось ми стикаємося з критичним моментом. З одного боку, російські агресори фактично знищують Київ, вбиваючи мирних жителів та руйнуючи нашу цивільну інфраструктуру. Їхня військова мета полягає в тому, щоб перетворити столицю на місце, яке не зможе виконувати свої основні функції, зокрема роль управлінського центру, де розташовані парламент і президентська адміністрація. Це один аспект. З іншого боку, наш супротивник зазнає регулярних, потужних і відчутних ударів.

Якщо звернути увагу на цю незвичну логіку, що панує в думках Путіна, складається враження, що він може бути відкритий до нових підходів у вирішенні певних питань. Я не маю на увазі зовнішні аспекти. Однак, щодо його внутрішніх намірів, виникає відчуття, що він може лише продовжувати посилювати агресію проти України та підштовхувати світ до можливого спалаху Третьої світової війни.

На мою думку, Путін продовжить рухатися в тому ж напрямку. Він опинився в складній ситуації і, здається, не має наміру шукати виходу. Скоріше, він лише поглиблює свою кризу.

Щодо його зимових намірів, вважаю, що ви їх дуже влучно підмітили. Він прагне ввести в страх українців, особливо тих, хто проживає у великих містах. Київ, а також Вінниця, Львів, Кривий Ріг та багато інших населених пунктів стають його мішенню. Це охоплює всю Україну – від сходу до заходу, з півночі на південь.

Його мета -- посіяти страх, змусити людей залишати свої домівки і морально виснажити Україну. Однак не думаю, що йому це вдасться. Зима буде дуже, дуже важкою. Та зламати волю українців Путін не зможе. І причина проста -- ви знаєте її краще за мене. Ви бачили, що відбувається на окупованих територіях і яким там є життя. Російська окупація -- це тортури, смерть і злочини. Ніхто не хоче жити в таких умовах.

Отже, я впевнений, що Україна не зупиниться в своєму опорі. Головне питання полягає в тому, чи готовий Захід надати Україні суттєву допомогу у вигляді великих пакетів, що включають озброєння, технології, технічну документацію та інші важливі ресурси.

У Західній Європі існує бажання надати підтримку, але затримки тривають вже занадто довго. Тим не менш, можливості для допомоги наявні. Є заморожені активи російських компаній, а також технології, необхідні для виготовлення крилатих і балістичних ракет, сенсорних систем та ракет-перехоплювачів. Все це можна передати Україні та організувати виробництво, наприклад, у Польщі, Румунії або інших країнах-сусідах України.

Тут ключова історія - це змагання між темпами наступальних технологій і технологій, які можуть нас від них вберегти. Зокрема, йдеться про різні системи протидронові. Ну і от, нещодавно до нас приїздив прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск. Згодом до нас приїздив федеральний канцлер Німеччини Фрідріх Мерц. І от, якщо говорити про готовність двох, щонайменше, ключових держав Польщі та Німеччини. Звісно, залишається Франція і була доволі красномовна заява Емманюеля Макрона, французького президента, щодо готовності втримати удар. Але от якщо говорити про польсько-німецьку допомогу і синхронізацію дій спільно з Києвом, як ви це зараз бачите?

Як на мене, Польща і Німеччина могли б стати рушійною силою нової політики стримування Росії та підтримки України. Обидві країни налаштовані дуже серйозно. У Польщі головну роль тут відіграє прем'єр Туск. Канцлер Мерц, на жаль, не надто популярний у Німеччині, де набирають силу праві. Але він готовий і надалі підтримувати Україну і добре розуміє, наскільки це важливо зі стратегічного погляду.

Таким чином, ці два керівники здатні стати важливими фігурами у цій справі. До них можуть приєднатися лідери Північної Європи, Балтійських країн та Великої Британії, об'єднавшись для створення коаліції, готової до активних дій.

Зрозуміло, що не всі країни Європи підтримують таку точку зору. Спостерігаємо зростання невдоволення серед європейського населення, що, зокрема, викликане інфляційними процесами. І, хоча це може здаватися парадоксальним, дії Дональда Трампа в Ірані стали значним каталізатором для правих політичних сил по всій Європі. Не можу стверджувати, чи був цей ефект свідомо спланованим, але він очевидний: інфляція продовжує зростати, а вартості енергоресурсів досягають неймовірних висот.

Всі ці фактори значно ускладнюють роботу європейських керівників, які підтримують ідею про збільшення допомоги Україні. Адже їхні співгромадяни вже стикаються зі зростанням цін та рівнем безробіття.

Політична обстановка дійсно є досить заплутаною. Проте, вважаю, що ви абсолютно праві: Туск і Мерц разом із керівниками Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії та Балтійських країн можуть об'єднати зусилля і стати основою коаліції, яка візьме на себе ініціативу у підтримці України.

І основне, напевно, найважливіше, які країни будуть готові брати участь у військовій кампанії для того, щоб зупинити російську військову агресію, наприклад, проти Естонії чи, наприклад, проти Польщі. Тобто які країни будуть працювати на належному рівні в рамках п'ятої статті Євроатлантичного договору?

Проте існує ще один великий та таємничий випадок, який заслуговує на увагу. Йдеться про переговори з Кремлем, і ми пам'ятаємо візити таких осіб, як Реткліфф, Джаред Кушнер та Віткофф. Весь цей процес пов'язаний із так званим планом Дональда Трампа. Я не маю уявлення, що саме передбачає цей план, але, якщо звернути увагу на його реалізацію, виникає питання: чи не здається вам, що хтось із оточення Трампа розуміє, що Кремль прагне зробити Київ нефункціональним? Це стане величезною трагедією для всіх українців, а згодом Дональд Трамп може постати як миротворець із цим планом.

Щодо готовності дотримуватися принципу "напад на одного – це напад на всіх", на якому базується 5-та стаття, я переконаний, що в Європі існує значний рівень згоди з цим питанням.

Нині основним питанням є Сполучені Штати. Саме США виконують вирішальну роль у забезпеченні безпеки європейських країн НАТО та стримуванні агресії. Проте, яка позиція Вашингтона буде сьогодні — це залишається під великим знаком питання. Нам невідомо, чи готова адміністрація Трампа виступити на захист союзників по НАТО у випадку звичайного військового нападу, або ж у разі нетрадиційної агресії. І сам факт, що це питання взагалі порушується, свідчить про те, що система стримування зазнала значного ослаблення.

В підсумку, важко передбачити, як у цій ситуації можуть вчинити Сполучені Штати. Напевно, у Вашингтоні знайдуться голоси, які закликатимуть до підтримки своїх союзників. Проте, чи прислухається до них Трамп – це питання залишається без відповіді.

Обговорюючи підтримку України в зимовий період та дипломатичні ініціативи адміністрації Трампа, можна помітити, що він продовжує наполегливо прагнути налагодження відносин із Росією. Ця його позиція залишається незмінною з моменту його приходу до влади у 2017 році і протягом усього першого терміна, а також тепер, під час другого. Трамп давно висловлює бажання відновити стосунки з Путіним і постійно шукає відповідний момент для цього. Однак, поки триває конфлікт між Україною та Росією, реалізувати свої плани йому не вдається. Водночас, він, імовірно, буде чекати на сприятливі обставини та тиснути на Україну, вимагаючи поступок, оскільки має намір відновити зв'язки з Москвою.

Ми вже маємо певне розуміння економічних пропозицій, які висунули росіяни, проте жодна з них не може бути реалізована, поки триває війна.

Саме з цієї причини Трамп продовжуватиме свої зусилля щодо завершення війни. Однак, на мою думку, він обирає невірні підходи: замість того, щоб тиснути на Росію, він зосереджується на Україні.

У будь-якому разі є відчуття, що путінські розмови чи путінські сигнали про готовність вести ті чи інші перемовини є лише так званою димовою завісою. А насправді Путін чітко готується до ведення військової кампанії у 27-му році. І дану інформацію мені підтвердила людина, яку я надзвичайно шаную - це колишній командувач військ НАТО на Європейському континенті, генерал армії Веслі Кларк. Він сказав, так, що путінська задача станом на поточний період - це нейтралізація Києва, а після того Путін буде готовий посилювати свою військову активність, зокрема і на південному напрямку. Зокрема, йдеться про напрямок Одеса і Молдова.

Ми, безумовно, оптимісти і віримо, що разом зможемо протистояти російській агресії. Проте, здається, що росіяни вже мають чіткий план на кінець цього року та першу половину наступного. І Путін навряд чи відмовиться від військових завдань, які він встановив для своїх команд.

Я думаю, генерал Кларк має рацію. Я дуже його поважаю і вважаю, що він правильно оцінює ситуацію. Путін справді хотів би продовжити агресію вздовж узбережжя Чорного моря. І я не сумніваюся, що він націлився і на Бессарабію та Молдову. Він хотів би пробити сухопутний коридор до Придністров'я.

Зараз російська армія настільки загрузла в Україні, що про якісь нові наступальні операції такого масштабу годі й говорити. Але якби Путіну випала така нагода, я не сумніваюся -- він спробував би нею скористатися. Звичайно, це створило б безпосередню загрозу і для Румунії. І навряд чи Бухарест просто спостерігав би зі сторони, якби Росія напала на Молдову.

Проте, я не вважаю, що це станеться. На мою думку, російські війська зрештою застрягнуть в Україні. Не буде суттєвих успіхів. Як я вже зазначав, зима стане дуже тяжким випробуванням, але Путін не зможе реалізувати свої плани.

Найбільше засмучує, що європейці досі не усвідомлюють глибшого стратегічного значення цієї війни. Але ситуацію ще можна змінити. Достатньо зробити один конкретний крок - передати Україні заморожені російські активи. Ці кошти могли б стати основою для створення значних додаткових виробничих потужностей. Це, своєю чергою, могло б суттєво пришвидшити кінець війни - вона може завершитися набагато раніше, ніж при поточному розвитку подій.

Отже, будемо сподіватися, що Європа нарешті усвідомить, наскільки критичні стратегічні ризики у цій ситуації. Ця тривала війна на виснаження завдає серйозних втрат Україні, але також не приносить жодних вигод і самій Європі.

Отже, для самої Європи було б значно вигідніше якомога швидше покласти край цій війні. Проте залишається питання: чи зможе вона проявити політичну волю та сформулювати стратегічне бачення для майбутнього.

Війна нагадує полум'я, що лютує в степах. Військові постійно запевняють своїх командирів, що ситуація під контролем. Політики намагаються вести переговори та знайти компроміси, проте конфлікт лише загострюється. Що стосується лідера Китаю Сі Цзіньпіна, то його думки мені не відомі, але нещодавно відбулася значуща зустріч. Він спілкувався з американським президентом Дональдом Трампом, і ми можемо по-різному трактувати їхню взаємодію, залежно від того, як вони сприймають американську авіацію чи наскільки серйозно Сі Цзіньпін ставиться до Трампа. Але найголовніше – це намір Сі Цзіньпіна підтримувати Російську Федерацію, через яку він прагне поділити світу на сфери впливу, включаючи Європу і, зокрема, Україну.

От якщо зараз підбивати підсумки оцього великого американо-китайського треку, це радше все йде до тих чи інших мирних урегулювань, чи все-таки сторони між собою не домовились? Як ви відчуваєте, як це може вплинути на російську агресію проти України? Тому що російські реактивні шахеди, вони використовують китайські двигуни.

Отже, зустріч між Трампом і Сі, яка відбулася тут, у Вашингтоні, не призвела до жодних значних зрушень. Ви цілком праві: Китай насправді став союзником Росії в цій війні, надаючи їй все необхідне для функціонування військово-промислового комплексу. Сюди входять верстати, нітроцелюлоза, сучасні мікрочипи — все, що Росія потребує для виготовлення зброї, якою вона веде війну проти України.

Для Сі логіка ситуації є досить простою. Як він, так і Путін вважають США своїм основним супротивником. Їх об'єднує спільне бажання зменшити вплив Сполучених Штатів у світовій політиці. Звісно, між ними існує певна недовіра, і з часом їхні відносини можуть зазнати серйозних змін. Проте наразі їхнє партнерство залишається досить стабільним. Водночас Китай демонструє деструктивну позицію на міжнародній арені, хоча намагається видавати себе за миротворця, який нібито діє відповідно до міжнародних норм. Насправді ж це далеко від істини.

Що ж до Сполучених Штатів, то зараз вони намагаються насамперед врегулювати торговельні відносини з Китаєм. Особисто я вважаю це кращою стратегією, ніж пряма конфронтація з Пекіном на всіх напрямках одночасно.

Звісно, з Китаєм потрібно жорстко конкурувати і надалі стримувати його -- особливо в Тайванській протоці. Але водночас, на мою думку, потрібна певна керована конкуренція. Саме таку стратегію варто вибудовувати на майбутнє.

Ситуація полягає в тому, що президент Трамп, на жаль, неефективно використав митні тарифи як засіб тиску на Китай. Це призвело до непередбачуваних наслідків, які тепер вийшли за межі його контролю.

А чому Дональд Трамп не любить Європейський Союз і які це може мати подальші наслідки для Європи? Ми приблизно розуміємо, чому Путін ненавидить Європу, але чому Дональд Трамп намагається максимально дистанціюватися від всіх наших проблем? Це вже складається в певну систему. І найгірше, коли це відбувається напередодні можливої величезної кривавої драми. Я не знаю, чи зможуть якось втихомирити плани Дональда Трампа американські вибори, які відбудуться в листопаді. Але хочеться вірити, що, можливо, оновлення американського парламенту можуть трішечки остудити Дональда Трампа, хоча це не точно. Я хотів би розпитати вас от про цей от напрямок і цей дивний дуже кейс.

Це дійсно вдале запитання. Хоча я не є психіатром, мені важко оцінити Дональда Трампа з психологічної точки зору. Проте в одному аспекті він демонструє дивовижну послідовність — у своєму ставленні до союзників Америки. Це стосується не лише європейських країн, а й Південної Кореї та Японії.

Трамп, вочевидь, переконаний, що ці країни роками жили коштом Америки та користувалися її підтримкою. При цьому те, що нас об'єднують спільні цінності -- свобода, демократія, права людини, -- для нього, здається, не має особливого значення. Він передусім бачить союзників як тих, хто роками користувався Сполученими Штатами.

Водночас його явно манять потужні авторитарні лідери, як в Латинській Америці, так і такі фігури, як Путін, Сі Цзіньпін або Кім Чен Ин. Він помічає, що ці керівники фактично не підпорядковуються жодним державним інституціям, і, судячи з усього, вважає це своєрідною перевагою. Чому так відбувається — сказати важко. Це пов'язано з його психологічними установками та сприйняттям світу.

І все ж, на мою думку, більшість американців такого погляду не поділяють. І оскільки популярність Трампа падає, думаю, Конгрес почне дедалі активніше йому протистояти. Я очікую, що Палата представників перейде під контроль демократів, можливо, і Сенат також. Тож в останні два роки його президентства Конгрес намагатиметься стати для нього серйозною противагою.

Разом із цим, я б хотів звернути увагу на необхідність поміркованості в очікуваннях. Багато людей вважають, що Конгрес здатний суттєво вплинути на зовнішню політику Сполучених Штатів. Однак, насправді, його роль у цьому процесі є досить обмеженою, оскільки основні напрямки зовнішньої політики, як правило, встановлює саме президент країни.

Я вважаю, що в наступні два роки Трамп відчуватиме ще більшу свободу у своїх рішеннях. Хоча Конгрес продовжить проводити слухання і висловлювати критику, в кінцевому підсумку Трамп діятиме в інтересах, які вважатиме важливими. Для нього все більше значення має питання власної політичної спадщини.

Саме з цієї причини вважаю, що наступні два роки можуть стати вельми ризикованими. Трамп може вжити заходів, які сьогодні важко навіть уявити. І, на жаль, деякі з цих кроків можуть мати суттєві наслідки для світової безпеки.

Я чудово пам'ятаю нашу бесіду, коли Дональд Трамп та його команда представили нову доктрину національної безпеки США. У документі було чітко зазначено, які рухи в Європі отримають підтримку, а також що стара форма європейської демократії не влаштовує. Сполучені Штати планували зосередитися на своїй півкулі, і це стало ясним сигналом. Я був вражений, і, на жаль, ви лише підкреслили моє глибоке розчарування. Проте в нинішніх умовах, можливо, Дональд Трамп та американська адміністрація чи істеблішмент все ж прагнуть зберегти те, що можливо врятувати. Адже війна в Ірані не завершилася маленькою переможною кампанією, і світова ентропія може лише наростати. Ми не знаємо, в якому світі ми всі прокинемося. Але, говорячи про український план в умовах Великої ентропії, чи існує взагалі американська стратегія щодо України?

Так, ви маєте рацію. Війна з Іраном пішла зовсім не за тим сценарієм, на який розраховували. І тепер адміністрація не має жодного плану -- абсолютно жодного -- як вийти із ситуації, коли Іран і далі фактично контролює рух суден через Ормузьку протоку.

Щодо України, то тут, на мою думку, плану теж немає. Я знаю, що в найближчому оточенні президента є люди, які вже мало не потирають руки в очікуванні вигідних угод із Росією. Але як завершити війну -- вони так і не придумали.

Вони явно не мають наміру фінансово підтримувати Україну. Щодо військової допомоги — ситуація також не покращується. Обмін розвідувальними даними продовжується, і це, безумовно, позитивний аспект, проте адміністрація, здається, не планує просуватися далі в цій справі. Україна, на жаль, не є одним з її ключових пріоритетів.

Ще до приходу до влади Трамп обіцяв завершити війну за 24 години. І в перші місяці президентства раз у раз повторював подібні заяви. Тому сподіватися, що тепер він якимось чином запропонує план, який приведе до завершення війни шляхом переговорів, -- просто абсурдно. У нього немає плану, як покласти край цій війні. Більше того, відмова підтримати Україну тоді, коли ця допомога була особливо потрібна, лише погіршила ситуацію. Тому, думаю, Трамп і далі просто спостерігатиме за подіями збоку -- чекатиме, що буде далі, і підштовхуватиме Європу до того, щоб вона перебрала на себе провідну роль.

Саме цього вимагає сьогоднішня ситуація. Лідери Європи повинні зрозуміти, що Сполучені Штати фактично відсторонилися від активної участі. Тож Європі належить взяти на себе відповідальність і ініціативу.