На рубежі війни. Звідки черпати сили для продовження боротьби?

Мости, що пролягли в тилу під вогневим натиском, втрачають свою стабільність. Хоч фронт ще тримається, проте за його межами все більше виявляється слабкостей, які повинні контролювати влади. Багатомільярдний дефіцит бюджету відкриває безодню бідності. Ніхто не спромігся розрахувати, скільки ще залишилося шляху. Так само, як і запаси їжі та води, які є не лише в нашому рюкзаку, а й у наших партнерів, які можуть зрадити в будь-який момент.

Найбільш "відважні" вже розмахують "планом миру" і кричать, що це останній вцілілий проліт і краще зупинитися просто зараз. Домовитися з тим, хто вирішив, що контролює Небо. Але ми не знаємо такого "бога"!

Як же виглядатиме наша перемога та мир у майбутньому? На жаль, ми не маємо на це відповіді. Президент, що нейтралізував усю конкуренцію і оцінює ситуацію в суспільстві не через реальні зміни, а за допомогою рейтингів, боїться відвертості. А ми не питаємо. Десятки тисяч родин вже втратили своїх дітей та батьків на фронті, а тил також страждає. Лише за перші вісім місяців 2026 року, згідно з даними ООН, в Україні загинуло 2222 цивільних, а понад 13 тисяч отримали поранення. Але значна частина населення все ще живе в ілюзії, що війна їх не торкнеться. Мовляв, вони і їхні близькі залишаться осторонь. При цьому більшість вважає, що мир необхідно укладати не так, як цього хоче Путін. Як у весняний період 2022 року, так і зараз.

Проте реактивні дрони разом із балістикою можуть у найближчі місяці вимкнути економіку та інфраструктуру великих міст, насамперед столиці, а отже, і всієї країни. Поки ЗСУ успішно діють на землі, Путін щодня руйнує наш тил із повітря -- без окупації та тактичного ядерного удару. Більшості реактивних дронів ми не дістаємо через їхню швидкість і висоту польоту. (Днями один із "гостей" залетів на висоті 12 600 м.) А коли дістанемо, можливо, нові реактивні зразки полетять вище й швидше, керовані вже російськими "старлінками".

Це наша дійсність. Проте ми все ще сприймаємо її як сюжет катастрофічного фільму, не усвідомлюючи, що все це відбувається прямо перед нами. Прийняття реальності означає почати діяти в нових умовах і відмовитися від багатьох звичних речей. Війна змінюється. На нові методи ворога, спрямовані на знищення нашої здатності чинити опір, не можна реагувати за старими схемами — ані на фронті, ані в тилу.

Що далі? Де наша межа? Чи чесно ми розібралися з тим, які можливості вже вичерпано, а яких ще навіть не використано? Що необхідно змінити в управлінні країною, щоб продовжувати боротьбу? І чи встигнемо ми це зробити, перш ніж накопичені провали визначать нашу поразку?

Не піддаватися відчаю — це значить чесно і відкрито ставити запитання як собі, так і представникам влади та політичним елітам. Натомість, не варто занурюватися у безглузді суперечки в соціальних мережах, намагаючись уникнути обговорення болючих тем. Витіснення Олексія Гончаренка з "Європейської солідарності" через його неузгоджений "мирний план", а також критика ініціатив депутатів Данила Гетманцева та Анни Скороход, а також мера Харкова Ігоря Терехова, можуть слугувати виходом для емоцій, проте не заповнюють наявну порожнечу. Ці політики реагують на реальні виклики, але намагаються домовитися з тими, хто не має наміру вести переговори. Їхня позиція може бути проігнорована. Але що ж ми самі пропонуємо? (Чи це й є стратегія влади, озвучена їхніми довіреними особами? Чи не так, Давиде Георгійовичу?)

Люди, час спливає! Так, коли ми об'єдналися і діяли разом, це допомогло Україні вистояти. Але настав час послабити тиск і перейти до активних дій. Ще місяць тому нам здавалося, що є можливість для політичних змін у команді, але тепер час вичерпано: вирішальне слово вже сказав Путін. Пацієнт ще живий, але терміново потребує операції. Це має бути зроблено силами тих, хто має необхідні ресурси і вже готовий до дії: Збройних Сил України, президента, парламенту, уряду та суспільства. Не можна покладатися виключно на допомогу Європи та Америки, які останнім часом намагаються нав'язати Україні своє бачення миру.

В іншому випадку ми просто зникнемо. Як нація. Як країна.

Військові сили. Це не коштовний камінь у регаліях, а сучасні технології озброєння.

Перше завдання, яке президент поставив перед новим Головнокомандувачем Михайлом Драпатим, полягає в утриманні стабільності на фронті. Експерти підкреслюють, що на полі бою Драпатий проявляє не лише витримку, а й рішучість. Операція "Вівальді", яку Андрій Білецький та Драпатий розробили ще в квітні, до своїх нових призначень, є лише початком. Вона передбачає активне застосування дронів та наземних роботів для проведення атак і мінування, а також впровадження єдиної системи управління військами, яка буде стійкою до ворожих засобів радіоелектронної боротьби.

Однак фронт перестав бути єдиним центром війни: до повітряної стратегії Путіна ми виявилися не готові. За оцінкою експертів, до кінця грудня близько 50% російських безпілотників можуть становити реактивні "Герані", а вже наступного року в Росії може з'явитися альтернатива Starlink. Але нова війна потребує не лише нових технологій. Вона потребує іншої системи управління армією. І тут у ЗСУ є кілька внутрішніх резервів.

По-перше, необхідно змінити підходи до відбору складу Збройних Сил України. Від принципу "своїх" до фокусу на компетенціях. Хоча затишшя на фронті може слугувати успіхом для оборонців, стагнація в Генеральному штабі – це зовсім інше питання. Особиста відданість почала витісняти професійні критерії, а Сирський зосередив усі ключові важелі управління під своїм контролем. В результаті генерали, які вже давно не брали участі у бойових діях, разом зі своїми підлеглими опинилися на керівних позиціях фронту, а командирам, які не мали лояльності, за інформацією наших джерел, відводили найважчі ділянки, забирали ресурси і відправляли у відставку або резерв за невиконання завдань. Спершу "свої" отримували доступ до кабінетів, тоді як інші залишалися ближче до зони бойових дій. Для мотивованих командирів, які служать нації, а не особистим інтересам, проблема не в їхньому розташуванні на "передку", а в тих, хто видає їм накази та приймає рішення щодо майбутнього країни.

Винятки -- там, де мотивовані комбриги та командири корпусів вибудували власну систему, зокрема щодо кадрового відбору. Ці живі осередки нової армії можуть стати опорою її перебудови на марші. Драпатий поступово чистить Генштаб. Але погонів, які приросли до стільців, занадто багато, а прибрати всіх, кого головком вважає за потрібне, за словами наших співрозмовників, йому не дадуть. Тому Драпатий шукає варіанти.

По-друге, потрібно змінити управлінську структуру ведення війни. Якщо Драпатому вдасться втілити свій задум, Генеральний штаб перетвориться на стратегічний центр: тут буде розроблятися доктрина, плануватися операції, проводитися підготовка та комплектування, а також здійснюватися аналіз. Кінетична складова війни — безпосереднє командування військами — перейде під контроль Командування об'єднаних сил (КОС), тоді як забезпечення Збройних Сил України всім необхідним буде відповідальністю "головного офісу", Міністерства оборони. Найважливіше: уся ця структура повинна складатися з компетентних фахівців, які працюють в одному напрямку на досягнення спільних цілей, а не займаються інтригами.

Один приклад -- реактивні дрони. Ще наприкінці 2023 року ГУР на міжвідомчій нараді, де головував прем'єр-міністр Шмигаль, доповідало про розвиток російських реактивних технологій. 8 січня 2024 року перший реактивний дрон прилетів до України. 2025-го Сергій "Флеш" попереджав про "Шахеди-238": швидкість 500-600 км/год робить їх практично недосяжними для мобільних вогневих груп із кулеметами. Сьогодні вони вже завдають ударів по країні.

Чотири роки. Чотири міністри оборони. І що з цього випливає? За інформацією наших джерел, до приходу команди Драпатого в Збройні Сили України не існувало єдиного відповідального за протиповітряну оборону: різні аспекти цього напрямку контролювали Повітряні та Сухопутні сили, ГУР, СБУ та інші структури. Мар'яна Безугла публічно зазначала, що в Міністерстві оборони навіть не було департаменту, який би займався збором та аналізом інформації, а також розробкою стратегії для захисту повітряного простору.

По-третє, злагодженість у трикутнику Зеленський -- Драпатий -- Хмара. За словами джерела з Генштабу, Драпатий щодня спілкується з президентом, шукає баланс і виявляє терпіння, зберігаючи свою позицію. Але для виконання поставлених завдань "Головнокомандувач ЗСУ має бути більш вільним як у кадрових, так і у воєнних рішеннях, ніж є зараз". Контакт -- це ще не автономія. Чи розуміє Верховний головнокомандувач, що потрібно відпустити віжки?

За перші місяці роботи Драпатий домігся призначення Юрія Погребного очільником Сил логістики та Сергія Собка -- заступником начальника Генштабу, а також призначення Святослава Заїця командувачем Сухопутних військ. Щоправда, вже другий місяць Собко залишається тимчасовим виконувачем обов'язків, що в кулуарах пов'язують зі складнощами узгодження. Досі не вирішено й питання щодо командування Повітряних сил.

Головнокомандувач Збройних сил України активно шукає нетрадиційні підходи для штурмових підрозділів. Після особистої поїздки на передову, він передав полку "Скеля" під опіку 1-го корпусу Національної гвардії "Азов" на чолі з Денисом Прокопенком, відомим як "Редис". Наразі штурмові полки та новостворені військові формування успішно виконують усі поставлені завдання. Драпатий спеціально висуває на командні позиції ефективних бойових лідерів, таких як Андрій Білецький, Ігор Скибюк, Еміль Ішкулов та Валерій Скред, які не є частиною традиційної військової ієрархії, але демонструють значні результати на фронті.

У Драпатого встановилися робочі стосунки з міністром оборони Євгенієм Хмарою. Їхню якість, як і стратегію творця "Альфи" СБУ, наразі оцінити складно. Збереження майже всієї команди Федорова свідчить лише про те, що "спецназ" не став рубати з плеча. Що буде з ключовими проєктами ексміністра оборони: контрактами, які не злетіли, приватною ППО з дорожезними вишками та діркою в бюджеті від перерозподілу грошей із зарплат, ремонту та палива на безпілотники й наземних роботів? (Що донині відгукується Одесі та Києву.) Чи буде Хмара ламати тендерну "мафію" МО, яку не дали зламати Федорову? Питання відкриті.

По-четверте, мобілізація. Цей незакритий гештальт на п'ятому році гарячої фази війни говорить про нас як про державу багато чого. Поганого. А всього лише треба повернути процес у рамки закону, за яким ТЦК -- це координаційне ядро, а не єдиний крайній. Де місцева влада, яка за законом зобов'язана організовувати призов та оповіщення громадян? Де поліція, яка зобов'язана затримувати порушників військового обліку та забезпечувати правопорядок під час роботи ТЦК? Де президент -- гарант Конституції, який зобов'язаний оперативно ініціювати необхідні зміни, а не перекидати їх, як гарячу картоплину, уникаючи особистої відповідальності?

Проте, незалежно від того, скільки людей, фінансів і озброєння буде залучено, прогалина в системі продовжуватиме поглинати ці ресурси. Армія не є прикрасою в короні президента. Вона повинна діяти як злагоджений механізм, де Верховний головнокомандувач, Головнокомандувач, Генеральний штаб, Міністерство оборони та командування операцій мають чітко визначені ролі та спільну мету — досягнення результатів. Високоточна зброя має стати основою цієї системи. Це є одним із ключових ресурсів для продовження боротьби.

Влада. Час змінювати спосіб управління

Попри всі виклики, які постають перед армією та фронтом, тил опиняється в кризі. На фоні постійних атак противника по критично важливих інфраструктурах — енергетиці, мостах, комунікаціях, логістиці, залізничному сполученню, складах продуктів і медикаментів, а також навчальних закладах — ми наразі стикаємося з дефіцитом у державному бюджеті на суму 27 мільярдів євро. Водночас наші міжнародні партнери чітко дали зрозуміти: Європа більше не готова надавати нам фінансову підтримку без відповідних зобов'язань. Тепер, щоб заповнити цю прогалину, президенту потрібно не лише встановити контакт з Урсулою фон дер Ляєн і просити кошти з Ukraine Facility на 2026-2027 роки, а й забезпечити ухвалення необхідних законів у парламенті для отримання європейської допомоги та просування на шляху до членства в ЄС.

Йдеться не про екзотичні вимоги Брюсселя. Під загрозою затримки -- понад 5 млрд євро за програмою Ukraine Facility через невиконані зобов'язання. Європа очікує від нас антикорупційних реформ, прозорого відбору керівників прокуратури, змін у держслужбі, незалежності наглядових рад держпідприємств та енергетичного регулятора, лібералізації енергоринків та інших рішень. Тобто законів, які потрібні насамперед нам самим, щоб держава менше залежала від кумівства, ручного управління та корупції.

І що? "Втомлений" парламент іде на канікули і депутати роз'їжджаються: хто на полювання, хто в Танзанію на семінар. 26 днів із дірою в бюджеті та передбаченим, але не підготовленим Кабміном до голосування пакетом із 32 законопроєктів!

Водночас у країні триває своє активне життя. На минулому тижні уряд вирішив зупинити фінансування місцевих органів влади, включаючи підготовку до зимового сезону. Асоціація міст, не отримавши підтримки від виконавчої влади, заявляє, що такі удари по місцевому самоврядуванню не завдавали навіть вороги. Прем'єр-міністр пояснює це рішення нестачею коштів на виплати військовослужбовцям і пенсіонерам. Коли рахунки будуть розблоковані, достеменно не знає ніхто. А що ж депутати? "Ми на відпочинку біля моря".

Прем'єр Корецький наважився і попросив депутатів повернутися з канікул хоча б на день раніше. Чому не негайно? Тому що голосувати наразі немає за що: його Кабінет не встиг підготувати цей пакет до голосування. А як же інвентаризація першочергових законопроєктів для наповнення бюджету після вступу на посаду? Проблема не в суперечках щодо податку на посилки чи ПЕПів, а в некомпетентності. Випадково всістися в крісло голови виконавчої влади з командою, якої тобі не дозволили обрати, -- виклик. Але погодитися на такі рабські умови було його рішенням.

Справа полягає не лише в тому, що Кабмін не готовий. Адміністрація Президента не забезпечила належну організацію процесу підготовки та прийняття необхідних законодавчих актів. Водночас у парламенті вже зареєстровані законопроєкти, ініційовані антикорупційним комітетом і опозиційними фракціями, які здатні вирішити частину проблем, зазначених Євросоюзом. Їх можна було б винести на голосування, але -- на жаль, цього не відбувається!

А якщо б президент вирішив активізувати свої звичні методи — комерційну привабливість Арахамії, підтримку силових структур, інтереси лідерів сателітних груп, а також вплив опозиційних фракцій, то канікули навряд чи б почалися. Чому ж вони розпочалися? Бо не всі реформи, які вимагає Європа, є актуальними для Зеленського. Перезавантаження Державного бюро розслідувань, конкурс на посаду генпрокурора (деполітизація цієї посади в Україні виглядає малоймовірною), а також незалежна експертиза для антикорупційних органів можуть підривати контрольовані силові структури, на які президент покладається для збереження влади та захисту своїх інтересів від НАБУ.

Що ми спостерігаємо? Парламент очікує вказівок з Банкової, уряд потребує узгодження, а відповідальність розмивається між офіційними повноваженнями та неформальними центрами ухвалення рішень. Ця система створює ілюзію контролю, однак не відповідає на виклики, що постали в умовах війни. Її обмеження не є лише межами України: ми досі не усвідомлюємо, скільки ресурсів країна могла б звільнити, якщо б влада зосередилася на справжніх потребах, а не на підтримці власних інтересів.

На даний момент президент надає суспільству лише тривожні сигнали. За нашими даними, після відставки Руслана Кравченка в Офісі генпрокурора фактично нічого не змінилося. Формально в.о. є Антон Ковальський, який є протеже колишнього заступника генпрокурора Мустеци та Іллі Павлюка. Проте, за словами інсайдерів, справжня влада залишається у заступника Максима Крима, що за фактом підпорядковується Олегу Татарову. Зібравши представників різних відомств, Крим вже дав зрозуміти, що схеми та домовленості залишилися незмінними: хто спробує вийти за межі — понесе покарання. Покровительство йде з Банкової.

У Податковій службі все в порядку. Прізвище нового в.о. Юрія Конюшенка змінилося на вивісці тієї ж лавки. Арахамія, Гетманцев та Абрамович, напевно, дуже задоволені цим призначенням. Цікаво, чи зберіг віденський втікач свою частку в бек-офісі, чи її успішно розподілили ті, хто вцілів під час конфлікту з НАБУ? За інформацією наших джерел, бізнесові питання все ще вирішуються через "монакський" бек-офіс, технічну підтримку якого надає колишній заступник голови Нацполіції Ігор Купранець.

Пронін залишається у Фінмоні та вигадує нові схеми, ставлячи палиці в колеса НАБУ й САП. Незмінний Умєров виконує не стільки переговорні завдання, скільки особисті доручення Зеленського. Поклад тримає у рукаві зрадника Христенка для "вбивства репутації" голови САП Олександра Клименка та нейтралізує успіхи військового крила СБУ: близькі до Служби ТГ-канали активно розганяють заклики Гончаренка, Гетманцева та К. (Не замислювалися, чому?)

Звісно, публічно можна щосили "боротися за країну", але, залишаючи такий спосіб управління державою (зсередини його зчитують та приймають як правило і чиновники, і силовики, і бізнес), головний хірург сам відрізає їй здорові кінцівки. Щоб потім героїчно шукати гроші у партнерів на високоточні протези. Сумно. Чи все-таки почуєте, пане президенте?

Суспільство. Невід'ємна відповідальність не підлягає передачі.

Тема мобілізації -- табу для президента й страшний сон для місцевої влади. Голови громад, які багато що тягнуть у цій війні на собі, не хочуть ставати посередниками між цивільним населенням та армією. Вони ходять тими самими вулицями, що й матері та батьки загиблих. А ще їм важко відповісти потенційному мобілізованому на запитання: "А чому я маю йти, якщо діти чиновників за кордоном, а найбільшими корупціонерами виявилися найближчі друзі президента?" Причому мерам тут точно червоніти не хочеться не тільки за президента, а й за себе. Як і поліцейським. Тому простіше все тихо, під мовчанку гаранта, спихнути на військових. Але, панове, так не працює і не запрацює!

А що суспільство? За жовтневими даними КМІС (до речі, ще одне спостереження: опитування з'явилось якраз у розпал миротворчої кампанії Гончаренка та ТГ-каналів), 62% українців готові терпіти війну стільки, скільки знадобиться. При цьому 69% готові підтримати певний сценарій припинення вогню за умови збереження незалежності, невизнання окупації та наявності гарантій безпеки. Готовність чинити опір уживається з бажанням закінчити війну. І не означає згоди на будь-які умови миру.

Проте чи готові українці не лише терпіти війну, а й особисто брати участь у її продовженні? КМІС не ставить такого запитання респондентам. Ми ставили. У нашому дослідженні, яке Центр Разумкова провів на замовлення ZN.UA у 2024 році, 51% респондентів називали повернення до кордонів 1991 року мінімальною умовою миру. І водночас 46% не вважали ганебним ухилення від військової служби. Це не означає, що вони самі ухилялися або не були готові воювати. Проте показує суперечність між очікуваннями від війни та ставленням до особистої відповідальності за її результат.

Минуло понад два роки. Зіставного виміру в нас немає. Але конфлікти навколо ТЦК та реакція на мобілізацію змушують повернутися до питання: наскільки суспільство готове особисто забезпечувати опір? І що зробила держава, щоб організувати цю готовність? Продовжує відловлювати людей на вулицях і тримати за ґратами в підвалах ТЦК, перетворюючи початок військової служби, який має бути честю, на приниження, на відчуття, що ти худоба?

Для того щоб вижити, нам потрібно буде знову погодити спільний план, визначити обов'язки, відповідальність та ціну, яку кожен готовий заплатити за наше спільне порятунок. Розпочати цю дискусію повинні представники влади. Суспільство має право вимагати від них чіткого і прозорого плану, законних і справедливих норм, а також дотримання зобов'язань і відповідальності за прийняті рішення. У ситуації без виборів прозорість та підзвітність влади стають вкрай важливими. Водночас держава також має право очікувати від громадян активної участі в захисті країни та виконанні своїх обов'язків відповідно до цих правил.

Можна скільки завгодно закликати до тривання боротьби, проте якщо за це мусять боротися інші, то це лише означає, що війна продовжується за рахунок чужих зусиль і в життях інших людей.

Сполучені Штати та Європейський Союз: оновлена вартість колективної безпеки.

Росія намагається змусити Україну капітулювати. Нас -- виснажити фронтом та ударами по енергетиці. США -- втягнути в дипломатичний та економічний торг, де маленька Україна ризикує стати частиною угоди великих. Європу -- залякати гібридним тиском, ядерними погрозами та диверсіями. Наша здатність чинити опір багато в чому залежить і від того, як на цей тиск реагують США та Європа.

Напередодні чергового раунду переговорів Марко Рубіо визнав дипломатичний глухий кут: Росія вимагає весь Донбас, Україна відмовляється його віддавати. Але.

Згідно з інформацією, наданою Axios, Білому дому все ще потрібно досягти дипломатичного прогресу перед проміжними виборами. Віткофф і Кушнер підготували для Трампа нову ініціативу. Вона, передусім, передбачає часткове припинення вогню в сферах енергетики та сільського господарства, а також, за словами джерел, можливий новий підхід до територіальних питань.

За інформацією наших джерел, ще 6 жовтня Банкова отримала цей план американців. Чи був це справді план Білого дому, чи американці лише формально поставили під ним свій електронний підпис, ми не знаємо. Нагадаємо лише, що минулого разу основу плану з 28 пунктів, коли його подавали нам як американський, до Вашингтона привіз Дмитрієв.

Наше джерело передало думку американців: Путін і так отримає в результаті цієї війни все, що хоче. Але витратить на це великі гроші, багато життів і дуже багато часу. Новий план, за цією логікою, нібито пропонує Путіну отримати майже все й за один день. Без тривалих витрат і зусиль.

Згідно з нашими даними, Зеленський відкинув ці умови. 8 жовтня українська делегація вирушила до Вашингтона з метою доопрацювати їх до прийнятного рівня. У разі схвалення плану Зеленським, його планувалося надіслати до Москви.

Згідно з інформацією, опублікованою в The New York Times, під час свого візиту до Москви у вересні Віткофф і Кушнер обговорювали з російською стороною можливість розблокування мільярдів доларів, які були заморожені, а також угоду, що стосується міжнародного бізнесу "Лукойла" і відновлення експорту калію з Білорусі. В обмін на це вони пропонували часткове припинення вогню в енергетичній сфері або в морських водах. При цьому розблокування активів розглядалося як первинний стимул, а не як винагорода за виконання угод. Українська сторона, не відкидаючи ці пропозиції одразу, висунула свої умови: пропонувала зіставні виплати Україні з заморожених активів або гарантії додаткової військової допомоги у разі порушення перемир'я з боку Росії.

"Виступ Рубіо насправді не такий однозначний, як його сприйняли у нас. Якщо є можливість щось змінити, варто намагатися. Побачимо, які нові ініціативи підготували американці, адже, схоже, що ще один раунд переговорів вже назрів," - зазначив радник президента Дмитро Литвин у коментарі для ZN.UA.

У той же час, згідно з інформацією Reuters, Сполучені Штати та Росія ведуть переговори щодо потенційної участі американських інвесторів у відновленні "Північного потоку" та інших спільних економічних ініціативах. Також розглядаються можливості для послаблення санкцій. Підтвердження того, що триває активний торг, не забарилося.

9 жовтня Дональд Трамп оголосив про досягнуту угоду з Володимиром Путіним щодо постачання 4,8 мільйона тонн російського дизельного пального на ринки США та інших країн. Міністерство фінансів США вже видало ліцензію, що дозволяє здійснювати ці операції. Водночас, за даними Axios, Віткофф і Кушнер вимагали від українських представників – увага! – зупинити атаки на російські нафтопереробні заводи. Як повідомляє видання, один з українських високопосадовців стверджує, що американська сторона погрожувала позбавленням розвідданих. Хоча США спростовують ці погрози, вони визнають, що удари по російським НПЗ шкодять інтересам американських споживачів.

Однак загроза позбавлення України розвідувальних даних є лише частиною більшої проблеми. Згідно з оцінками, приблизно половина військової продукції, яку Європа постачає Україні, містить американські компоненти або придбавається безпосередньо у Сполучених Штатах. Крім того, існує Starlink, від якого залежить зв'язок та управлінські функції на фронті. Невідомо, на які кроки готовий піти Трамп, якщо Україна продовжить знищувати російські нафтопереробні заводи, позбавляючи Москву фінансування для війни. Що станеться, якщо Вашингтон вирішить активізувати ці важелі? (До речі, США не дозволяють використовувати супутники для завдання ударів вглиб території Росії).

Оцінити масштаби можливих наслідків наразі неможливо. Проте вже зрозуміло, що справа не лише в розвідданих, а й у можливій загрозі для цілісної системи зовнішньої підтримки оборони України.

Схоже, що Вашингтон надає підтримку Україні в її оборонних зусиллях, водночас створюючи можливості для Росії отримувати додатковий прибуток від експорту нафтопродуктів. Ці доходи поповнюють російський бюджет, який фінансує виробництво озброєнь для війни проти нас. Тож чи можемо ми вважати Америку нашим союзником у цій війні, якщо вона, по суті, інвестує в нашого супротивника?

А що з Європою? Якщо Трамп вирішить тиснути на нас, хто з європейських керівників буде готовий стати на захист України?

Для багатьох людей у Європі загроза з боку Росії залишається чимось абстрактним. Я згадую про російське вторгнення в Грузію в 2008 році: воно також не змусило нас повністю відволіктися від повсякденних турбот. Психологічно ми схильні ігнорувати те, що відбувається далеко. Саме тому існує тривожний розрив між усвідомленням політиків та відчуттями їхніх виборців.

Проте європейці ретельно оцінюють свої витрати. Підтримка України потребує фінансових вкладень, а з самої країни надходять повідомлення про корупцію, неефективне управління та нездійснені зобов’язання. Це відкриває можливості для критиків допомоги, зокрема для правих сил, яких Росія активно підтримувала та підживлювала. Таким чином, Україна перетворюється на внутрішньополітичний виклик для європейських політиків, які висловлюють свою підтримку.

Зеленський завжди вважав, що Європа, яка висуває умови, все одно відмовиться від них, бо вона нам винна -- ми ж за вас теж проливаємо кров. Тому він успішно ігнорував прохання партнерів. Але зараз для партнерів ідеться не лише про російську загрозу, а й про цілком реальну небезпеку для кожної з владних команд утратити владу.

Тим часом Росія підвищує ставки, розраховуючи на те, що Європа не витримає багаторазово збільшених витрат на допомогу нам і свою безпеку, включно з пошуком технологічної протиотрути від реактивної зброї. Чи готові громадяни ЄС стати біднішими заради власної безпеки? Вважати цю готовність гарантованою ми не можемо.

Де взяти сили

По-перше, межа політичної готовності наших партнерів не є вичерпною для їхніх можливостей. Росія, незважаючи на зростаючі втрати та витрати, досі має потенціал для ведення війни. Європейські країни остерігаються витрат на власну безпеку, Трамп мріє про угоду з Москвою, а українська корупція та погане управління підривають підтримку з боку союзників. Проте варто згадати лютий 2022 року, коли на другий день війни Зеленському надійшла пропозиція залишити країну. І скільки зусиль нам знадобилося, щоб отримати зброю, яку спочатку нам не хотіли надавати? Наша сила і стійкість здатні змінювати межі готовності партнерів, і це є важливим ресурсом.

По-друге, межі влади не є межами національних можливостей. Значна частина ресурсів продовжує витрачатися через неефективне управління, корупційні схеми та опір до змін звичних практик.

При цьому не можна лінійно розглядати ані продовження опору, ані наявність ресурсів, ані вихід із війни. Ми не знаємо, який фактор виявиться вирішальним: успіхи ЗСУ, рішучість Європи, домовленості США й Росії чи нова війна десь у Тихому океані. Перед нами -- калейдоскоп варіантів. Їх потрібно враховувати, але на них не можна покладатися.

Тому ніхто не зробить нашу роботу за нас. Нам потрібен новий суспільний договір -- спільний план, розподіл обов'язків і відповідальності. І суспільство, і президент мають визнати реальність і на її основі ухвалювати рішення як щодо продовження війни, так і щодо умов миру. Мир має стати усвідомленим вибором народу, котрий розуміє реальні можливості своєї країни, а не наслідком того, що чинна влада вичерпала можливості керувати нею.

По-третє, ключове питання полягає в тому, чи здатен Зеленський звільнити необхідні ресурси, змінивши ту систему, яку він сам створив. Ще кілька років тому ми обговорювали ідеї уряду національної довіри та наголошували на потребі реформ у управлінні державою. Але він не реалізував ці зміни. Можливо, причина в тому, що він так і не залишив зони комфорту, яку йому спочатку забезпечив Єрмак, а тепер і Арахамія разом зі своїми партнерами. У нас немає підстав вважати, що він раптом почне діяти по-іншому. Проте відомо одне: нинішня відмова від реформ призводить країну до невдачі.

Найгірше, якщо команда президента це вже усвідомлює. Вони розуміють, що Зеленський не планує змінювати систему, в якій самі не зацікавлені. Адже саме від цього залежать їхнє становище, вплив та фінансові ресурси. Ті, хто здобув контроль над призначеннями, правоохоронними органами та фінансовими потоками, ніколи не погодяться на умови, які можуть позбавити їх цього контролю.

А що, якщо вони вже розглядають можливості свого майбутнього в контексті угоди між США та Росією, де ми можемо стати розмінною монетою? Офіційно українські переговорники діють у межах домовленостей, погоджених із Зеленським. Але чи виключає це можливість наявності прихованих інтересів — якщо члени його найближчого оточення, беручи участь у переговорах, водночас планують своє політичне майбутнє без нього? За інформацією наших джерел, саме Арахамія ініціював ідею про необхідність припинення війни, яку згодом підтримали Гончаренко, Терехов та Гетманцев. Чи не стає очевидним, чому це стало важливим? Припинити війну, зберегти вплив, пережити Зеленського та повернутися до влади під новими політичними прапорами. Таким чином, забезпечити своє майбутнє за рахунок країни та чинного президента.

Чи усвідомлює це сам президент, який особисто дав зелене світло на забезпечення країни єрмаками, проніними, кравченками, міндічами, арахаміями та подібними персонажами?

Чи усвідомлює він, що, зосередивши всі важелі влади у своїх руках, він наражається на ризик нести відповідальність за вибір між наростаючою війною, ціна якої зростає, та миром, який є неприйнятним? Його управлінська система не залишає місця для незалежних інститутів, здатних підтримати та розділити цю відповідальність. Натомість він оточений лише корисливими особами, які постійно змінюють свої позиції, орієнтуючись на власні інтереси.

Зовнішній тиск на президента Зеленського зростає. 10 жовтня, після того як він охарактеризував угоду між Трампом і Путіним про постачання російського дизельного пального як прояв слабкості, президент США відкрито закликав український народ обрати нового лідера, здатного на укладення угоди. Цю позицію одразу ж підкріпив Ілон Маск, власник Starlink. Трамп безпосередньо звинувачує Зеленського у небажанні припинити війну та вимагає зупинити атаки на російські нафтові об'єкти.

У відповідь на ситуацію, Зеленський висловився, що Україна готова провести вибори, якщо Путін погодиться на 60-денне перемир'я. Однак, малоймовірно, що Путін надасть ці дні. Чому йому потрібно усувати Зеленського, якщо той, не змінюючи свій підхід до управління, продовжить вести країну до невдачі? Хоча з цієї ситуації може виникнути несподіванка. Трамп вже оголосив про енергетичне перемир'я, на яке, за його словами, згодні обидві сторони. Проте Зеленський дізнався про це лише з його заяви. Це виглядає досить потужно, особливо враховуючи, що вся ця метушня з переговорами і перемир'ями відбувається всього за три тижні до проміжних виборів до Конгресу, на яких республіканці можуть втратити свою більшість. І що, якщо Путін погодиться на триваліше перемир'я, а американці висунуть Зеленському умови, від яких лідери, які не змогли приборкати корупцію, не зможуть відмовитися?

У Зеленського залишився останній шанс. Він може зробити вибір на користь нації, змінити стиль управління, відновити реальні повноваження та відповідальність парламенту, уряду та інших інститутів, звільнити ресурси, про які ми згадували в цій статті. Це дозволить Україні не лише протистояти агресії Росії, а й опиратися тиску з боку США, які нав'язують неприйнятні умови миру. Разом з суспільством він зможе вирішити, коли настав час для перемир'я та миру. Або ж залишитися в комфортному колі свого оточення, яке, можливо, вже шукає варіанти для себе.

Отже, повертаємося до операційної. Час турнікета минув. Процес триває. Хтось слідкує за диханням, інший займається хірургічними маніпуляціями, хтось передає інструменти, а хтось утримує бинти. Жоден з нас не має права залишити приміщення, вирішивши, що його обов’язки виконано. Можна лише виганяти тих, хто заважає працювати.