"Причини, чому Україні необхідні стратеги, а не лише фахівці з піару"

Андрій Ніколаєнко – український дипломат і народний депутат, який виконує обов'язки співголови групи дружби Верховної Ради України з Південною Кореєю.

Сьогодні це здається ефемерним і майже нереальним, але уявіть: одного дня настане момент, коли війна завершиться. І хтось вольовий, наполегливий, наділений владою, посадить за робочий стіл розумних людей і поставить просте запитання: "Що далі?".

Як ми відбудовуватимемо державу? Як нам стати успішною країною після всього, що ми пережили?

На даний момент ці бесіди можуть виглядати як фантастика, але це обов'язково відбудеться, і у нас залишиться вкрай мало часу для роздумів.

У цій складній справі досвід Південної Кореї, на який я часто орієнтуюся у своїх роздумах і порівняннях, стане безцінним уроком для нинішнього покоління наших реформаторів. Я прагну поділитися секретом успіху, який дозволив південнокорейцям досягти сучасного рівня розвитку.

Свій путівник, який зробив їх країною світового економічного дива, корейці склали не відразу. Був тривалий шлях невдалої бюрократії, який відбирав час у народу. Так чи інакше, усе спирається на документ -- конкретну карту дій. Це своєрідна формула успіху, яку хоч і не відразу, але їм вдалося сформувати.

На початку американська військова адміністрація створила п'ятирічну стратегію економічного розвитку, але її результати виявилися незадовільними. Згодом був представлений "План економічної реабілітації", який також не виправдав сподівань, оскільки став лише інструкцією для витрачання американських коштів — своєрідним рахунком, виставленим ресурсній державі без реальних ініціатив на підтримку.

Після закінчення Корейської війни (червень 1950 року – липень 1953 року) уряди почали активно розробляти плани відновлення країни. Проте більшість з цих документів зводилася до простих ескізів, що лише демонстрували, як отримати фінансування від заможних держав для повернення Південної Кореї до довоєнного рівня. Лише наприкінці 50-х років, коли Японія, Тайвань і Малайзія вже реалізували свої п'ятирічні плани і почали демонструвати зростання, Південна Корея нарешті перейшла до більш продуманого і системного підходу до свого відновлення.

Основними творцями чогось по-справжньому вражаючого стали двоє корейців — Лі Хан Бін та Лі Кі Хон, які отримали відмінну освіту в США. Вони глибоко усвідомлювали специфіку корейської економіки та національного господарства, яке базується на традиціях і "японському спадку". У їхній концепції поєднувалися ідеї американців та футуристів світового рівня.

Лише через вісім місяців після того, як легендарний Пак Чон Хі взяв в руки кермо влади, був презентований комплексний план першої п'ятирічки, розроблений молодими фахівцями, котрі нарешті отримали можливість втілити свої інноваційні ідеї. Пізніше обидва з них стали міністрами та увійшли в історію корейського уряду як мислителі, які реалізували свої концепції не тільки в теорії, але й у практичній сфері.

Незважаючи на негативне ставлення ліберально-демократичної частини корейського попереднього керівництва до планової економіки, що викликала асоціації зі сталінськими "семирічками" або північнокорейським плануванням, авторам програми вдалося реалізувати кілька ключових структурних позицій навіть під час правління військових.

Перша -- створення відомства, яке стало локомотивом реформ. Спочатку це було Міністерство будівництва. Пізніше його поглинуло суперреформоване Міністерство планування з розширеними повноваженнями, відповідальне за планування й бюджет, яке підпорядкували напряму прем'єр-міністру. Згодом його перейменували на Раду з економічного планування (РЕП), і саме вона стала рушієм усіх подальших реформ. Першим очільником Міністерства планування став голова Банку Кореї Кім Ю Тхек -- наполегливий та авторитетний лідер, який домігся того, щоб бюджетне планування забрали з Міністерства фінансів.

Справжній прорив настав з приходом до влади "бульдозерного Кабінету", коли віце-прем'єр Чан Кі Йон очолив РЕП. Президент Пак Чон Хі надав йому неофіційні повноваження контролювати всі міністерства, що займаються економікою та ресурсами в уряді.

Спробуйте втілити щось подібне в іншій країні, і ви зіткнетеся з бюрократичними перепонами. Міністерство планування може розробити будь-яку стратегію, але якщо Міністерство фінансів не дасть зелене світло, програма застрягне. Існує основне правило корпоративного розвитку: для досягнення значних успіхів не варто ставити фінансиста на чільну позицію. Керівництво компанією повинно здійснюватися підприємцем, сповненим енергії та бачення. Якщо ж на цю посаду призначити бухгалтера, його основні думки зосереджуватимуться на економії та оптимізації, а не на розвитку бізнесу. Тому роль міністра фінансів не повинна бути ключовою, і корейці це вчасно усвідомили, правильно розставивши пріоритети в уряді.

Другий аспект, що веде до успіху, — це наявність ресурсів.

Бюджет Південної Кореї, подібно до нашого, був обтяжений значними субсидіями, які досягли свого піку в 1957 році, коли їх обсяг становив 380 мільйонів доларів США при експорті республіки на рівні 24 мільйонів доларів. Економічна ситуація не дозволяла забезпечити кредитування ані для приватних осіб, ані для підприємств. Країна опинилася в умовах браку фінансових ресурсів, тому Південна Корея почала активно шукати інвестиції за межами своїх кордонів. Нещодавно створене міністерство стало ключовим учасником цього процесу, займаючись пошуками комерційних та довгострокових кредитів по всьому світу.

У серпні 1961 року були внесені зміни до Закону, що регулює іноземні інвестиції, що дозволило уряду стати гарантами комерційних кредитів. У цей же період Бюро іноземного капіталу Південної Кореї було перетворено на Бюро економічного співробітництва (БЕС). Воно виконує функції, схожі на наш БЕБ, але з іншою метою: не контролювати бізнес, а навпаки, сприяти, залучати, розвивати та акумулювати капітал, зокрема іноземний.

Цей підхід виявився ефективним. Розпочався активний приплив іноземних інвестицій, що стимулював індустріалізацію та плавно перейшов до наступного етапу глобальної стратегії — імпортозаміщення, а згодом — до експортоорієнтованого розвитку. Різкий підйом внутрішнього виробництва не лише зменшив обсяги імпорту, але й сприяв виникненню унікального феномену бурхливого зростання експорту. Протягом чотирьох п'ятирічок Південна Корея досягла вражаючого середнього показника економічного зростання у 8,9% на рік, а експорт збільшився на 40,7%.

Третій пункт плану стосувався будівництва знакових інфраструктурних проєктів, насамперед швидкісних автомагістралей і металургійних заводів. Два флагмани цього проєкту: автобан "Кенбу" Сеул -- Пусан (аналог нашого Київ -- Одеса) та завод POSCO, побудований на японські репарації (300 мільйонів доларів США) плюс ще 200 мільйонів доларів японських кредитів. Пак Чон Хі та його адміністрація дійшли висновку, що самодостатність у виробництві сталі та створення металургійного комбінату повного циклу критично важливі для економіки -- і не помилилися. Сьогодні POSCO -- четверта найбільша компанія у світі за обсягом виробництва сталі.

Водночас корейська економіка зіткнулася з важким періодом ліквідації збанкрутілих підприємств і вирішення криз із поверненням позик, спричинених побічними ефектами швидкого зростання. До 1972 року компанії масово набрали комерційних кредитів, і в якийсь момент економіка перестала справлятися із цим тягарем. Тож держава в ручному режимі скоротила, об'єднала чи ліквідувала низку компаній, списала частину кредитів перед банками, але підтримала банки, щоб вони пережили цей період.

Однак ключ до успіху полягав не лише в цьому, а й у важливому психологічному нюансі -- безумовній залученості лідера до складних економічних процесів. Із січня 1965 року щомісяця проводили наради, під час яких обговорювали економічні тенденції, куди все рухається, як змінити ситуацію, як створити чергове диво. Президент занурився в цей процес із головою і пропустив лише одну сесію: з 1965-го до 1979 року відбулося 147 таких зустрічей. Ще раз: президент особисто контролював і координував увесь процес економічного розвитку, визначивши для себе безумовний пріоритет для країни на роки вперед -- фінансовий успіх нації.

Щоразу учасники виходили із цих нарад із революційними ідеями, часто вступаючи в конфлікт із військовими, які завжди були частиною цих зустрічей і суспільства. Щоб не перевантажувати деталями, опишу лише одну таку подію.

Одного разу, в рамках обговорення переходу влади від військових до цивільного уряду (оскільки військове керівництво не мало достатніх знань в економічних питаннях), слово взяв Чон Чже Сок — генеральний директор з питань планування, один із провідних реформаторів та автор найбільш амбітних проектів. Він відзначався відвагою, достатньою для того, щоб вистояти проти військових під час напружених засідань Верховної військової ради.

Чон зазначив, що економічні труднощі з'являються через невпевненість у суспільстві, адже військовий уряд постійно змінює свою позицію щодо передачі влади і не здатний ухвалити остаточне рішення. Це, в свою чергу, викликає нестабільність, що призводить до економічного застою. Під час гарячої дискусії генерал Кім Хьон Вук (майбутній керівник корейського ЦРУ) у стані емоцій вийняв пістолет прямо у присутності президента і націлив його на Чона, звинувативши його у цинізмі та запитавши: "Як ти можеш бути таким безсоромним?".

Зала завмерла, але Чон спокійно відповів: "Що не так у моїх словах? Я лише сказав правду". Президент миттєво розрядив ситуацію, попросивши опустити зброю. Генерал підкорився, конфлікт залагодили.

В результаті президент висловив свою підтримку керівнику Бюро, відзначивши його відвагу та гідність, і прийняв остаточне рішення про передачу влади від військових до цивільного уряду.

Які висновки? Їх кілька. Успіх економічних реформ можливий лише за безумовної участі лідера в усіх економічних процесах і розуміння, що плани розвитку пишуть не піарники для ефектних прес-конференцій, щоб вразити електорат, а стратеги, які чітко усвідомлюють ефект від інвестицій із п'ятирічною перспективою.

Варто зазначити, що за роки незалежності в Україні спостерігається суттєве зниження якості підготовки тих, хто приймає рішення, так і рівня проектів, до яких долучаються вищі посадовці країни. Ставлення до радянської епохи може бути різним, але тоді, як правило, обласний керівник, відвідуючи відкриття, обирав значущі об'єкти, такі як заводи з тисячами робочих місць або важливі автомобільні шляхи. Натомість сьогодні прем'єр-міністр може приїхати на подію, присвячену, скажімо, фарбуванню паркану або завершенню 5 кілометрів ремонту старої дороги.

Ми повинні усвідомити це і почати працювати над нашими прагненнями та стратегічними планами вже сьогодні, навіть під час війни.