"Білі" Олімпіади: складний шлях до визнання

Українські олімпійці вписали в їхню історію свої рядки

Ми не маємо точної інформації про дату проведення перших літніх Олімпійських ігор. Відомо лише, що їхня історія бере свій початок у Стародавній Греції і триває близько трьох тисяч років. Щодо зимових Олімпіад, ситуація є більш зрозумілою: перші змагання відбулися з 25 січня по 4 лютого 1924 року в французькому містечку Шамоні.

Правда, про необхiднiсть включення зимових видiв спорту до олiмпiйського реєстру заговорили ще на рубежi XIX i XX столiть, коли знаменитий француз, невтомний П'єр де Кубертен та його однодумцi взялися вiдродити Олiмпiади стародавнiх грекiв.

Але, ведучи підготовку до першої Олімпіади новітніх часів у 1896 році в Афінах, Міжнародний олімпійський комітет тодi ще не був готовий додати до програми Ігор зимовi види спорту.

ЛОНДОНСЬКИЙ ПРОРИВ

Зате напередоднi наступної Олiмпiади в Парижi (1900 рiк) навколо цього виникла дискусiя. Вона, правда, нi до чого не привела: зимових змагань у "теплолюбивiй" столицi Францiї тодi так i не побачили. Не було їх i через чотири роки в американському Сент-Луїсi, хоча кiлькiсть їхнiх прибiчникiв, зокрема й серед членiв МОК, поступово росла. I не випадково. Бо так само зростала у свiтi цікавість до зимового спорту, передусiм до фiгурного катання та хокею. Саме першому з них i судилося вiдкрити олiмпiйський лiтопис зимових видiв спорту. Прорив стався у Лондоні.

Програма Лондонської Олімпіади виявилася значно затягнутою — на цілих півроку. Фігурному катанню відведено останні дні заходу. Змагання розпочалися 28 жовтня з обов'язкових виступів чоловіків і жінок. Серед чоловіків фаворитом вважався швед Ульріх Сальхов.

З початку 1898 року, коли Сальхов вперше здобув титул чемпіона Європи, він майже не мав конкурентів. Як і передбачалося, він став переможцем в обов'язкових змаганнях, а також у Лондоні. Серед жінок з впевненістю перемогла британська спортсменка Медж Сайерс, що принесло радість місцевим уболівальникам.

Проте після Лондона зимові види спорту не з'являлися на Олімпійських іграх ще цілих дванадцять років. У 1916 році це сталося з відомих причин: світ охопила Перша світова війна. Але ще раніше, у 1912 році, їхнє включення до програми Ігор було заблоковано через досить незвичайні обставини: проти виступила Швеція, країна, що славиться своїми досягненнями у зимових видах спорту, і саме в Стокгольмі проходила Олімпіада 1912 року. Шведи стверджували, що зимові види спорту є глибоко національними і не мають зв’язку з міжнародними олімпійськими традиціями. Вони віддавали перевагу Північним зимовим змаганням, в яких брали участь лише скандинавські держави. Норвегія підтримала цю позицію, в результаті чого Міжнародному олімпійському комітету довелося поступитися.

Повернулися зимовi види спорту до олiмпiйської програми тiльки на літніх Iграх 1920 року в Антверпенi (Скандинавськi країни проти цього вже не протестували). До фiгурного катання додався хокей. Однак знову в центрi уваги було фiгурне катання. Серед чоловiкiв не було рiвних шведовi Гiллiсу Графстрьому. Тiльки четверте мiсце посів цього разу легендарний Ульрiх Сальхов. Золото серед жiнок розiграли шведки Магда Юлiн-Маурой (перше мiсце) i Свеа Норен. У парному катаннi перемогли досвiдченi фiни Людовiка i Вальтер Якобссони. На хокейному майданчику домiнували засновники хокею канадцi. Тiльки команда США, основу якої теж становили вихiдцi з Канади, поступилася фаворитовi з бiльш-менш гідним рахунком 0:2. Збiрна Чехословаччини, найсильнiша на той час в Європi, програла канадцям 0:15. Отже, Канада - золото, США - срiбло, Чехословаччина - бронза.

Перші незалежні змагання стартували в Шамоні.

Олімпійські ігри в Антверпені стали останніми, коли зимові види спорту сприймалися як доповнення до масштабної програми літніх змагань. Лише через чотири роки в Шамоні розпочалась нова ера незалежних і самодостатніх Білого Олімпу. Скандинавські держави, зокрема Норвегія, які тривалий час були проти надання зимовим видам спорту статусу олімпійських, вже на першій "Білій" Олімпіаді стали активними прихильниками цих змін. Що ж стало причиною такої різкої зміни настроїв? Відповідь проста: спортсмени цих країн здобули в Шамоні найбільшу кількість медалей — 28 з 42 можливих. А кого, запитайте ви, може не захопити і не надихнути всесвітня олімпійська слава?

Особливо радiли норвежцi. Адже вони завоювали на перших зимових Iграх ледь не половину з усiх нагород - вісiмнадцять. Причому одинадцять з них - на лижних трасах i трамплiнi. Єдину нагороду - бронзову - зумiв вибороти фiнський лижник Тапанi Нiку. Зате фiнськi атлети мали перевагу на ковзанярських дистанцiях, здобувши вiсiм медалей з п'ятнадцяти розiграних. У командному залiку норвежці перемогли з великим вiдривом. Друге місце посіли фіни, третє - американці.

Репортери, озброєні секундомірами замість традиційних блокнотів і фотоапаратів, стали свідками незвичайної сцени на третій зимовій Олімпіаді, яка відбулася в 1932 році в Лейк-Плесид, маленькому містечку на кордоні США і Канади. Важко сказати, які мотиви керували організаторами, але факт залишається незаперечним: саме журналісти виконували роль секундомірників під час змагань ковзанярів. Вони фіксували лише час переможців, тоді як результати інших учасників визначалися візуально. Крім того, ковзанярі стартували не парами, як це було до і після цих Ігор, а групами. Організатори вважали, що такі нововведення підвищать інтерес глядачів, медіа та бізнесу до Олімпіади, особливо в часи Великої депресії. Через фінансові труднощі, а також через віддаленість Лейк-Плесида, багато спортсменів відмовилися від участі. Лише сімнадцять країн та близько 300 атлетів, з яких 85 представляли США, - ці невтішні цифри говорять самі за себе. А до всього цього додалася безсніжна зима та дощі... Не дивно, що в таких умовах найкращими у багатьох номерах програми змагань виявилися саме господарі Олімпіади.

Зимові Олімпійські ігри 1936 року в Гарміш-Партенкірхені отримали в пресі назву "ігри протестів". Багато країн і відомі спортсмени висловлювали бажання бойкотувати ці змагання. Проте, члени Міжнародного олімпійського комітету вважали, що такий крок призвів би до зриву Олімпіади. В результаті було ухвалено рішення про її проведення, оскільки серед противників бойкоту не існувало єдиної думки, а також активно діяла пропагандистська машина, очолювана Йозефом Геббельсом. Міністр пропаганди, зокрема, вирізнився тим, що анонімно надав 50 тисяч доларів Американському олімпійському комітету, який раніше заявив про брак фінансування для відправки своїх спортсменів на Олімпіаду. Програма змагань у цій баварській гірській місцевості включала кілька нових дисциплін. Однією з них стало чоловіче альпійське двоборство, яке стало відкриттям Олімпіади. Це не випадково, оскільки в цій дисципліні, що поєднувала швидкісний спуск і слалом, золоту та срібну медалі вибороли німецькі лижники Франц Пфнюр та Густав Лантшнер. Останній, варто зазначити, два роки тому був чемпіоном Австрії, що дало підстави австрійській делегації оскаржити його участь в Олімпійських іграх, проте їхній протест був відхилений.

На третій Олімпіаді золото у фігурному катанні виборола норвезька спортсменка Соня Хені, проте її перемога не обійшлася без скандалу. Делегації кількох країн висловили обурення, адже в міжолімпійський період фігуристка знімалася у фільмах, використовуючи свою спортивну популярність, що, згідно з Олімпійською хартією, розглядалося як прояв професіоналізму та комерційного використання спорту. Конфлікт вдалося загасити завдяки контрпротесту норвезької команди, яка пригрозила, що у разі дискваліфікації Хені всі її члени залишать Ігри, що могло призвести до їхнього зриву. Аналогічні протести відбулися і в хокейному турнірі: під час матчу між командами Польщі та Австрії польські хокеїсти колективно залишили майданчик, протестуючи проти упередженого суддівства. Лише після тривалих переговорів гру вдалося продовжити.

Столиця Великобританії, яка зазнала руйнівних атак фашистської авіації під час Другої світової війни, вирішила в 1948 році провести перші повоєнні літні Олімпійські ігри. Проте організація зимової Олімпіади в тому ж році, як це вимагала традиція, лягла б на плечі країни, що приймала літні ігри, і Великій Британії бракувало фінансів для цього. Крім того, зимові види спорту не користувалися популярністю на британських островах, і тут не було відповідних інфраструктур та споруд. На допомогу знову прийшов швейцарський гірськолижний курорт Санкт-Моріц, який зберіг спортивну інфраструктуру, створену ще для "Білої" Олімпіади 1928 року. Оскільки Швейцарія залишалася нейтральною під час війни, вона прийняла більшість учасників Ігор. У змаганнях взяли участь 669 спортсменів з 28 країн, але всі були впевнені, що основні нагороди знову дістануться атлетам зі Скандинавії. І дійсно, найбільше медалей завоювали представники Норвегії та Швеції. Турнір з хокею виявився особливо напруженим через конфлікт, що виник між американськими командами: дві команди з США претендували на право представляти країну. Після численних переговорів конфлікт було вирішено, а перемогу в турнірі здобули канадці, які перевершили суперників завдяки кращій різниці забитих і пропущених шайб.

Після переважно мирних та успішних зимових Олімпіад 1950-1960 років, ситуація напередодні Ігор у японському Саппоро стала несподіванкою для спортивного співтовариства.

Раптово знову почалися запеклі дискусії щодо доцільності проведення зимових Олімпійських ігор. Протилежна сторона, яка виступала проти організації зимових Олімпіад, наводила аргументи, що лише третина країн, що належать до олімпійської спільноти, беруть участь у зимових змаганнях.

Неймовірним стало те, що до прихильників ідеї перегляду статусу Білих Олімпіад приєднався тодішній президент Міжнародного олімпійського комітету Ейвері Брендедж. Проте переважила протилежна думка: зимові Ігри потрібно зберегти будь-якою ціною. Одинадцяті зимові Олімпійські ігри розпочалися в Саппоро 3 лютого 1972 року. Їхнім досягненням стало те, що вони відбулися, і в них взяли участь 1127 спортсменів з 35 країн. Однак у повній програмі, яка включала десять видів зимового спорту, виступили атлети лише з трьох країн: США, ФРН та Японії.

Пiсля 1964-го, коли "Білу" Олімпіаду приймав Інсбрук, минуло дванадцять рокiв, i столиця австрiйської землi Тіроль знову стала олiмпiйською столицею. Чим так сподобався Iнсбрук членам Мiжнародного олiмпiйського комiтету? Тим, що чудово органiзував ІХ зимовi Олімпійські ігри? Певною мiрою, через це. Але головною була iнша причина. "Бiлу" Олiмпiаду 1976 р. мав, за рiшенням МОК, приймати американський Денвер. Однак жителi штату Колорадо, де розташоване це мiсто, на спецiально проведеному референдумi в останнiй момент "вiдмовили" зимовiй Олiмпiадi. Урятувати ситуацiю, пiдготувавшись до змагань за дуже короткий час, зголосилися Iнсбрук, Шамонi, Лейк-Плесiд i Тампере. Аргументи Iнсбрука виявилися найпереконливiшими. I тірольцi не пiдвели, знову виявившись на висотi.

У 1980 році Лейк-Плесід вдруге став місцем проведення "Білої" Олімпіади (уперше це сталося в 1932 році, коли країна переживала економічну депресію). Цього разу економічних труднощів не було, але спокій також не панував: Радянський Союз розпочав військову операцію в Афганістані, а в світі активно розвивався бойкот московської літньої Олімпіади, ініційований США. Ці події, безумовно, вплинули на атмосферу ХІІІ зимових Ігор у Лейк-Плесід. Американський уряд на чолі з президентом Джиммі Картером навіть не виділив коштів на завершення реконструкції олімпійських об'єктів, що розпочалася ще під час ІІІ зимової Олімпіади. Політика знову внесла свої корективи в спортивне життя. Проте це не зменшило напруги та рівня змагань. Яскравим підтвердженням цього став унікальний досягнення американського ковзаняра Еріка Гайдена, який здобув золото на всіх п'яти дистанціях чоловічої ковзанярської програми.

Під час підготовки та проведення зимових Олімпійських ігор в Альбервілі виникло чимало викликів. Основною проблемою, як і на літніх іграх у Барселоні, стало представництво олімпійців з колишнього СРСР. Було ухвалено рішення створити єдину Об'єднану команду Співдружності Незалежних Держав, яка виступала під олімпійським прапором. Це питання викликало ряд інших складнощів, зокрема щодо фінансування збірної СНД, але й їх вдалося успішно вирішити. Окрім того, організатори зіткнулися з труднощами, пов'язаними з розширенням програми змагань і зростанням кількості учасників. Вперше в історії Олімпіад медалі розігрувалися в п'ятнадцяти дисциплінах, серед яких були жіночий біатлон (7,5 км, 15 км та естафета 3х7,5), стрибки на лижах зі 120-метрового трампліна (замість 70-метрового), могул та шорт-трек. В Альбервіль зібралися 1804 спортсмени, що перевищило кількість учасників попередньої Олімпіади в Калгарі. Також рекордною стала й кількість країн-учасниць – 69, на 12 більше, ніж на попередніх Іграх. Проте організатори змогли успішно впоратися з усіма викликами.

Зимові Олімпійські ігри в норвезькому Ліллехамері пройшли через два роки після попередніх, які відбулися в Альбервілі, завдяки рішенню Міжнародного олімпійського комітету "розділити" літні та зимові Олімпійські ігри, встановивши дворічний інтервал між ними. Це рішення виявилося мудрим і доцільним, адже проведення обох Олімпіад в один рік знижувало інтерес до кожної з них і створювало перенасиченість в олімпійському графіку. Також цей крок підкреслив, що зимові Олімпійські ігри здобули міжнародне визнання і впевнено розвиваються як самостійний захід.

Чотири міста подали свої заявки на проведення зимової Олімпіади 1994 року. На першому етапі змагання вибула Софія, а на другому — Анкоридж (США). У фіналі, який відбувся між Ліллехамером (Норвегія) та Естерсундом (Швеція), перемогу здобули норвежці з рахунком 45:39. Урочисте відкриття XVII зимових Олімпійських ігор відбулося 12 лютого, у яких взяли участь 1737 атлетів з 67 країн.

Перед початком Олімпійських ігор президент Міжнародного олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч звернувся з закликом до миру, просячи зупинити військові конфлікти в усіх куточках світу. Особливу увагу він приділив Сараєву, яке в 1984 році стало господарем зимових Олімпійських ігор. Для українських спортсменів та шанувальників зимового спорту події Ігор 1994 року в Ліллехаммері стали особливими з кількох причин. По-перше, Україна вперше в історії "Білих" Олімпіад була представлена окремою командою: 37 українських атлетів змагалися в десяти дисциплінах. По-друге, цей дебют завершився здобуттям двох медалей, одна з яких була золотою. Однак про деталі цього досягнення ми розповімо в наступному розділі нашого блогу.

"Українські призери зимових Олімпійських ігор"

Спортсмени з України виступали на зимових Олімпійських іграх ще з 20-х років минулого століття. Правда, у складі олімпійських збірних Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини - країн, до яких у певні історичні періоди входили західноукраїнські землі, а також Канади і США, куди в різні роки емігрували сотні тисяч українців. Зокрема, у 1924 році в Шамоні у складі збірної Польщі змагався лижник зі Львова Степан Вітковський. Його земляк Францішек Кава виступав на 50-кілометровій лижній дистанції на Іграх 1928 року в Санкт-Моріці. Троє львів'ян - Роман Сабінський, Казимир Соколовський та Адам Ковальський - увійшли до хокейної збірної Польщі на Олімпіаді 1932 року в Лейк-Плесіді, де вона посіла четверте місце. На зимовій Олімпіаді 1936 року до складу збірної Румунії входили вихованець чернівецького спортивного товариства "Довбуш" Роман Турушанко і фігуристи Альфред Айзенбайссер-Ферару та Ірина Тимчик, які посіли 13 місце в парному катанні. Валентин Білас, що народився в Бостоні (штат Массачусетс) у родині емігрантів з України, виступав за збірну США в ковзанярському спорті, посівши на 10-кілометровій дистанції п'яте місце.

Усі згадані тут спортсмени не змогли вибороти найвищих олімпійських нагород, але стали першопрохідцями для наступних поколінь українських спортсменів, представників зимових видів спорту.

З певного часу, точніше, з літньої Олімпіади 1952 року в Гельсінкі, імена українських атлетів почали з'являтися у складі збірної Радянського Союзу. До 1952 року СРСР не входив до олімпійської сім'ї, ігнорував Олімпіади. Але ізоляція від світу, також в олімпійському спорті, виглядала анахронізмом, тупою впертістю. Зрештою, це зрозуміли й найвищі радянські керівники. Радянський Союз подав заявку на вступ до Міжнародного олімпійського комітету в червні 1951 року, був прийнятий до нього і виставив команду на зимові Олімпійські ігри 1956 року в Кортіна-д'Ампеццо. У ній представників з України не було. Як не було їх і на трьох наступних "Білих" Олімпіадах у Скво-Веллі (1960), Інсбруку (1964) і Нагано (1972). Зате в Інсбруку зразка 1976 року золоту медаль в біатлонній естафеті 4х7,5 здобув представник України - студент Київського інституту фізкультури Іван Бяков. Іван жартував, що, уперше спустившись із теплої печі, потрапив у валянки з лижами. В усякому разі вже у шкільні роки він долав 10-кілометрову відстань до села, де була школа, на лижах. І це був майже щоденний тренінг. А під час служби в армії в ньому відкрили снайперські здібності й запропонували зайнятися біатлоном.

Іван Бяков здобув численні перемоги в різних біатлонних змаганнях. Проте саме в естафеті він завоював золоті медалі на Олімпійських іграх. Сьогодні біатлон є важливою складовою зимових видів спорту, у яких Україна час від часу отримує медалі, зокрема й олімпійського рівня. Іван Бяков також відіграв важливу роль у досягненнях українських біатлоністів. У період з 1992 по 1998 роки він обіймав посаду президента Федерації біатлону України та був членом Національного олімпійського комітету. До своєї смерті 14 листопада 2009 року залишався активним членом президії Федерації біатлону.

Наступну медаль українські шанувальники зимових видів спорту отримали лише через вісім років. На Олімпійських іграх у Сараєво в лижній естафеті 4x10 км срібло завоював Олександр Батюк, уродженець Чернігова, який є багаторазовим чемпіоном України та чемпіоном світу 1982 року. Як згадує його тренер В'ячеслав Гусєв, Олександр прийшов до нього, коли навчався в п'ятому класі. "Я помітив у ньому характер", - ділиться тренер у бесіді з "Чернігівськими відомостями". - У ті часи умови були досить прості: маленька кімната на "Спартаку", дерев'яні лижі. Ми тренувалися на Валі та вздовж Десни до Кордовки, а влітку бігали кроси в Ялівщині. Я був молодим тренером і ріс разом із своїми вихованцями... Згодом Олександр почав вирізнятися серед інших. На Спартакіаді України в Харкові 18-річний юніор переміг усіх як серед юніорів, так і серед дорослих, ставши наймолодшим майстром спорту з лиж в Україні.

У 1980 році Олександр вразив усіх спеціалістів. Відомий хірург Зоя Миронова виконала йому операцію на меніску, і вже через місяць він успішно пройшов відбір, а за півтора місяця став чемпіоном світу серед юніорів в естафеті. Незважаючи на успіхи, він залишився простим і скромним хлопцем. Варто зазначити, що Олександр Батюк здобував перемоги та займав призові місця на багатьох престижних міжнародних змаганнях. Серед його найбільших досягнень, включаючи срібну медаль у Сараєві, особливе місце займають естафети 4х10 км. Його успіхи в лижному спорті України досі не мають аналогів.

У 1988 році в Калгарі бронзову медаль у фігурному катанні здобув Віктор Петренко, який родом з Одеси. Він почав займатися спортом у віці п'яти років, потрапивши до групи фігуристів під керівництвом відомої тренерки Галини Змієвської. Віктор став одним із найуспішніших її вихованців, відрізняючись не лише спортивними здібностями, але й винятковою працьовитістю та самовимогливістю. При цьому він залишався надзвичайно скромним. У 14 років Віктор здобув перемогу на чемпіонаті СРСР серед юніорів, а через два роки увійшов до складу дорослої збірної Союзу з фігурного катання. Він був одним із небагатьох спортсменів у світі, кому вдалося виконати потрійний аксель без помилок. Віктор потрапив до радянської команди, яка готувалася до Олімпійських ігор у Калгарі, де під першим номером виступав Олександр Фадєєв. Проте його виступ виявився невдалим. В результаті перемогу здобув американець Брайян Бойтано, а Віктор Петренко отримав бронзу, що стало значним досягненням для нашого земляка. На межі 1980-1990 років одесит став одним із провідних фігуристів світу серед чоловіків, а його найбільшим успіхом стало перше місце на Олімпіаді 1992 року в Альбервілі.

А в 1994-му його естафету блискуче продовжила Оксана Баюл. Особливо гучною стала перемога вихованки одеської школи фігурного катання, яку створила Галина Змієвська, у Ліллехамері. Гучною і драматичною. Змагання фігуристок, а особливо їхній завершальний день, супроводжувалися підігрітим у медіа великим ажіотажем, у центрі якого була чемпіонка Європи українка Оксана Баюл і улюблениця та надія Америки Ненсі Керріган. Кульмінацією напруги стало болісне зіткнення Оксани з німецькою фігуристкою Танею Шевченко під час розминки. Німкеня розсікла своїм ковзаном Оксані гомілку, і тільки мистецтво наших лікарів та мужність самої спортсменки повернули її на лід. Баюл прекрасно виконала довільну програму й заслужено перемогла. І вона, і її суперниця стояли на олімпійському п'єдесталі і плакали. Тільки в нашої фігуристки це були сльози непередаваної словами радості, а в Ненсі - гіркого розчарування. Оксана Баюл народилася 16 листопада 1977 року в Дніпропетровську. Фігурним катанням займалася з п'ятирічного віку. Перший тренер - Станіслав Коритек. У 13 років стала круглою сиротою. У 1991 р. її забрала до себе відома одеська тренерка Галина Змієвська.

Валентина Цербе (Несіна) здобула бронзову медаль на змаганнях у Ліллехамері. Вона походить із села Полісся, що знаходиться в Коростенському районі Житомирської області. Третє місце у спринтерській гонці на Олімпійських іграх Валентина виборола 26 лютого, всього за кілька днів до того, як Оксана Баюл завоювала золото. Ця медаль стала першою олімпійською нагородою для українських спортсменів під прапором незалежної України. Хоча її спочатку готували для естафети, Валентина випадково опинилася в гонці на 7,5 км після того, як Олена Петрова збилася з маршруту.

Валентину наші тренери попросили пройти трасу, щоб її вивчити. Перед тим наставник збірної відверто сказав, щоб не надіялася на хорошу змазку, - її немає, та й патронів бракує, тому вихід один - стріляти влучно. Вона і справді жодного разу не промахнулася. А витривалості їй не бракувало, адже перед Олімпіадою проходила щодня на тренуваннях по 50 км. Отже, тепер усе залежало від швидкості. Валентина зуміла витримати високий темп і фінішувала третьою.

Срібну медаль на Олімпійських іграх 1998 року в Нагано здобула Олена Петрова. Перед цими змаганнями вона вже відзначилася на чемпіонаті світу 1996 року, де виборола срібло в командному спринті, а також дві бронзові медалі в естафеті та індивідуальному змаганні на 15 км. Проте старт у Нагано на дистанції 15 км не віщував успіху: Олена промахнулася на першому вогневому рубежі, що призвело до штрафного кола. Проте вона змогла швидко зібратися і на наступних рубежах показала бездоганну стрільбу. Тепер залишалося підтримувати високу швидкість на лижні. Завдяки своїй волі та зусиллям вона змогла втримати темп до самого фінішу, зайнявши в підсумковій таблиці друге місце. Лише болгарка Катерина Дафовська змогла перевершити її в той день. Це була не перша і не остання Олімпіада для Олени: на своїй дебютній Олімпіаді в Ліллехамері вона взяла участь в естафеті, де команда фінішувала на п'ятому місці. Олімпіада в Солт-Лейк-Сіті 2002 року не принесла їй та її команді жодних медалей.

На Олімпійських іграх у Турині 2006 року наша естафетна команда, до складу якої входила і Петрова, зайняла лише 11-ту позицію. На своїй фірмовій дистанції в 15 км Олена, допустивши три промахи, фінішувала на 29-му місці. Проте на чемпіонатах світу її досягнення були значно кращими, особливо на початку 2000-х, коли вона неодноразово потрапляла на п'єдестал.

Бронзову медаль на Олімпійських іграх 2006 року в Турині здобула Лілія Єфремова, яка народилася в Чебоксарах. Свій шлях у біатлоні вона розпочала в десять років. Після неуспішних спроб закріпитися у збірних Росії та Білорусі, Лілія приєдналася до команди України. Її бронзове досягнення на Олімпіаді в Турині стало вершиною її спортивної кар'єри. На фінішній прямій вона йшла в нозі з лідером, але фізичні сили вже закінчилися. Лише воля та стійкість допомогли їй дійти до кінця, і вона впала на сніг за фінішною лінією, не піднімаючись кілька хвилин. Французька спортсменка обійшла її, випередивши на 6,6 секунди (Флоранс фінішувала з часом 22:31,4), а шведки Лілія не змогла дотягнутися, відставши на 4,2 секунди. Проте серед усіх учасниць її результат виявився найкращим. Ціна її неймовірних зусиль та старань тренерів – це бронзова медаль! На запитання журналістів про її відчуття після фінішу, Лілія відповіла: "Якщо чесно, не знаю. Я ще нічого не відчуваю, все прийде пізніше. Це було важко."

Кореспондент Укрiнформу Юрій Щербак звернувся до Лілії з проханням поділитися, як вона готувалася до гонки, враховуючи не зовсім вдалий виступ на попередній дистанції. - "Тоді не склалося. Але сьогодні я налаштувалася на те, щоб досягти високого результату. І, як видно, це вдалося".

В олімпійському Турині збулися нашi сподівання на успіх і в танцях на льоду: бронзові медалi завоював український дует Олена Грушина - Руслан Гончаров.

Разом вони почали тренуватися у 1990-му і вже в наступному році увійшли до шістки найкращих пар на юніорському чемпіонаті світу. Тренувалася пара під керівництвом Наталії Линичук і Геннадія Карпоносова, Тетяни Тарасової, Миколи Морозова. Найвище досягнення танцювального дуету - бронзові медалі Туринської Олімпіади. Вихованцi одеської школи фiгурного катання, яка дала спортивному свiтовi олiмпiйських чемпiонiв Оксану Баюл i Вiктора Петренка, пiдтвердили i примножили її славу. Їхня медаль стала другою на Туринськiй Олiмпiадi для збiрної України (нагадаємо: у Солт-Лейк-Сiтi не було жодної). Вони втримали той психологiчний тягар вiдповiдальностi, який лiг перед Туринською Олiмпiадою та в її днi на їхнi тендiтнi плечi.

У Ванкувері 2010 року, посеред канадської зими, нашу олімпійську збірну чекала "медальна засуха". Повернення в медальний залік українців відбулось у 2014 році в Сочі, де знову виручив біатлон. За ходом боротьби у жіночому спринті мені довелося спостерігати з трибуни, неподалік від червоної фінішної лінії. Нашій Віті Семеренко випало стартувати в останній групі біатлоністок. Починала вона з відставання від графіків основних претенденток, більшість з яких на той час вже фінішували. Дещо поліпшилися її справи після першого вогневого рубежу, на якому Віта стріляла швидко і влучно. Не допустила вона промахів і в стрільбі стоячи. Але нас хвилювало, чи вистачить у неї сил на завершальному відрізку дистанції. Як виявилося, Віта не тільки втримала темп, а й зуміла його наростити. Дуже близькою була вона до того, щоб обійти росіянку Ольгу Вілухіну (тоді обійти не вдалося, але згодом Вілухіну дискваліфіковали за вживання забороненого препарата, і Віті Семеренко було присуджене друге місце). Віта Семеренко народилася в селищі Краснопілля Сумської області. Динамівка. Заслужений майстер спорту. Закінчила Сумський державний педагогічний університет.

Ми також мали обґрунтовані надії на здобуття медалей у жіночій естафеті біатлоністок. Навіть для нас, акредитованих українських журналістів на Іграх, не становило великої праці передбачити склад нашої четвірки: сестри Віта та Валентина Семеренки, Юлія Джима та Олена Підгрушна. Цей склад української команди регулярно займав призові місця на чемпіонатах і кубках світу в ті роки. На Олімпійських іграх у Сочі вони підтвердили свої лідерські позиції в естафетному біатлоні, використавши лише п’ять додаткових патронів на вогневих рубежах і продемонструвавши високу швидкість на лижах. Їхні найближчі суперниці з Росії та Норвегії відстали приблизно на пів хвилини. Цього разу все складалося для наших спортсменок вдало на всіх етапах естафети.

Українська команда зусиллями Віти Семеренко вийшла в лідери вже після першого з них. Вважалося, що найбільш серйозні наші суперниці - німкені і француженки, але падіння і невдала стрільба Франциски Пройсс не залишили німецькому квартетові жодних шансів. Нещасливою виявилася біатлонна траса і для французької команди: після падіння її головної надії Марі-Лор Брюне вона припинила боротьбу. Залишалися норвежки й росіянки. Юлії Джимі, яка прийняла естафету від Віти Семеренко, потрібно було зберегти відрив. Слід сказати, що до Сочинської Олімпіади Юлія підійшла у відмінній формі. Головне було підкріпити це точною стрільбою. В індивідуальних гонках їй це не завжди вдавалося. Але естафета - особливе змагання. Тут, за словами спортсменок, по-особливому настроюєшся і намагаєшся на трасі й вогневому рубежі максимально мобілізуватися, щоб не підвести подруг по команді. У цьому разі саме так пройшла свій етап Юлія Джима, не допустивши жодного промаху.

Кульмінаційним для наших біатлоністок виявився третій етап, який було доручено пройти Валі Семеренко. У стрільбі стоячи вона допустила три промахи. Залишалася надія на три запасних патрони. Права на помилку вона не мала. І Валя зуміла приборкати нерви, уникнувши штрафного кола. Олена Підгрушна почала заключний етап з випередженням норвежок і росіянок на 28 с. Вона не тільки відмінно бігла, а й стріляла. Перед самим фінішем з трибун російські вболівальники кричали: "Падай!". Але Олена не спіткнулася, не впала і, переможно завершивши естафету, потрапила в обійми своїх подруг, що чекали її на фініші.

Давайте коротко познайомимося з кожною учасницею цієї видатної естафети. Юлія Джима — спортсменка з Києва, чия пристрасть до біатлону була передана їй батьком Валентином Івановичем. Він є призером чемпіонату Європи, брав участь в Олімпійських іграх 1994 року та неодноразово виступав на етапах Кубка світу. Юлія приєдналася до збірної команди України з біатлону в 2011 році, і вже в тому ж році стала чемпіонкою Європи в естафеті. Протягом наступних років вона двічі здобувала золото на континентальних першостях у естафеті та один раз — у спринтерському індивідуальному змаганні в 2017 році. Вона також має три медалі в естафетних змаганнях на чемпіонатах світу. Однак її найбільше досягнення — участь у переможній естафеті на Олімпійських іграх у Сочі.

Олена Підгрушна народилася 9 січня 1987 року в Легниці (Нижньосілезьке воєводство, Польща). Дитячі роки пройшли у селищі Велика Березовиця під Тернополем. Закінчила Тернопільський національний педагогічний університет. Першим наставником її у спорті був Ярослав Гаяць та вчителі Тернопільської ЗОШ №8 Любов Літинська і Володимир Лесик. У п'ятому класі Олена вибирала між музикою (фортепіано) і біатлоном. Переміг біатлон. Після школи вона тренувалася під керівництвом Ігоря Починка та Євгена Колупаєва. Перше досягнення на міжнародній арені - бронза юніорського чемпіонату світу 2006 року в індивідуальній гонці на 10 км. Чемпіонка світу 2013 року у спринтерській гонці. П'ятиразова чемпіонка Європи. Багаторазова призерка першостей світу та Європи. Неодноразово перемагала на етапах Кубка світу. Учасниця Олімпійських ігор у Ванкувері (шосте місце в естафеті) і Сочі (золото в естафеті).

Валентина Семеренко з'явилася на світ 18 січня 1986 року в селищі Краснопілля, розташованому в Сумській області. Під час навчання в школі вона активно займалася лижними гонками, але її тренер Григорій Шамрай запропонував їй спробувати себе в біатлоні. Вже у 2004 році Валя стала частиною олімпійської команди України. Вона є однією з найсильніших і найдосвідченіших біатлоністок країни, взявши участь у чотирьох Олімпійських іграх. Її найзначніша перемога — золота медаль у естафетному змаганні на Олімпіаді в Сочі. Валя також є чемпіонкою та п'ятиразовою призеркою світових першостей, а також переможницею численних етапів Кубка світу. Крім того, вона шестиразова чемпіонка Європи. Валентина здобула вищу освіту в Сумському державному педагогічному університеті імені А.С. Макаренка.

Медалі, здобуті на двох останніх "Білих" Олімпіадах, мають особливе значення для нас, адже вони пов'язані з лижною акробатикою і видатним спортсменом. Олександр Абраменко з Миколаєва став володарем нагород у Пхьончхані та Пекіні. У першій з цих Олімпіад він розпочав кваліфікацію з дев'ятого місця, проте після повторного стрибка піднявся на четверту позицію. Саме з цього місця він і стартував у фіналі. Ризик був необхідний, і Олександр вирішив виконати найскладнішу програму. Він не мав можливості ретельно підготуватися до неї перед Олімпіадою. Після щасливого завершення змагань він поділився в інтерв'ю з українськими журналістами, що його перемога здається йому чимось нереальним, немов казка: "До останньої миті боротьба була дуже напруженою. Хвилини очікування останнього стрибка були сповнені нервового напруження. Мій фінальний стрибок виявився найкращим у сезоні. Прийняти рішення про його виконання було великою ризикованою справою, але я впорався і, сподіваюся, виправдав очікування не лише свої, а й усієї України".

Через чотири роки в Пекіні він став срібним призером змагань. І знову завдяки тому, що ризикував. У фіналі за перший стрибок Абраменко отримав четверту оцінку, за другий - дев'яту. Вирішальний стрибок з особливою складністю (Back Double Full-Full-Double Full) він виконав чудово, допустивши лише незначну помилку під час приземлення. І це вивело його на друге місце. Олександр Абраменко народився в місті Первомайську Харківської області в сім'ї військового. Згодом сім'я переїхала до Миколаєва, де Олександр почав тренуватися в місцевій школі лижної акробатики. Вихованець тренерів Юрія Кобельника та Енвера Аблаєва. Випускник Миколаївського національного кораблебудівного університету імені Макарова. Учасник чотирьох зимових Олімпійських ігор. Переможець і призер етапів Кубка світу з фристайлу. Володар кришталевого глобусу з лижної акробатики сезону 2015-2016 років. Срібний призер чемпіонату світу 2019 року.

* * *

Незабаром, у мальовничому італійському містечку Кортіна-д'Ампеццо, стартують XXV зимові Олімпійські ігри. Цікаво, що саме в ці ж дні, сімдесят років тому, це ж містечко вже приймало найсильніших спортсменів світу у зимових дисциплінах. Серед них виділялася американська фігуристка Тенлі Олбрайт, яка здобула золоту медаль у фігурному катанні.

Для неї ця перемога стала справжнім тріумфом, адже в восьмирічному віці вона пережила полімієліт, який загрожував їй повною втратою рухливості. Завдяки силі волі, підтримці близьких та захопленню спортом Тенлі Олбрайт змогла подолати тяжку хворобу і в другій половині 1950-х років стала найсильнішою фігуристкою у світі.

Сьогодні на старті "Білої" Олімпіади в Кортіна-д'Ампеццо та Мілані знову зберуться амбітні спортсмени, які прагнуть боротися за найвищі нагороди та, найголовніше, за омріяні олімпійські медалі, які мріє отримати кожен атлет. Через сім десятиліть після того, як на змаганнях не було представників України, сьогодні їхня команда складається з потужних 46 спортсменів. Бажаємо їм успішних стартів і вдалих фінішів на альпійських аренах!

Михайло Сорока — журналіст, який отримав акредитацію на десяти Олімпійських іграх.