Відчуття свободи та життєрадісності охопило мене, коли я мчав Житомиром слідом за байкером (Віолетта Кіртока).

На завершення сезону в байкерський клуб LIVING STONES завітали військовослужбовці, які зазнали серйозних травм, внаслідок яких втратили зір або залишилися без кінцівок. Це стало ще одним етапом у процесі адаптації поранених до звичайного життя, а також можливістю для оточуючих краще зрозуміти потреби та особливості людей, які нещодавно були на межі загибелі.

"Зараз буде сходинка. За пару кроків - ще одна. Вийшло сонечко і так гарно навколо - тут багато дерев, вкритих жовтим листям. Зараз дійдемо до пам'ятника і побачимо, що там", - волонтерки, які супроводжують чоловіків, які під час бойових дій в результаті поранення втратили зір, коментують все, що відбувається навколо. Вони стають очима тих, ким опікуються. І в цьому стільки щирості і щемкості одночасно, що аж до сліз. Мені вдалося піддивитися і підслухати спілкування Наталії Лютікової та Валентини Калиновської, які організували цілий рух "Лікарі для Героїв" і займаються реабілітацією саме тих, хто втратив зір. Днями вони домовилися з житомирським байкерським клубом, що на закриття сезону привезуть сімох своїх підопічних. І не просто привезуть, а із умовою - тих з них, хто висловить бажання, покатають містом на мотоциклі. Більшість хлопців, які приїхали, звісно ж, захотіли. Відчуття вітру в обличчя, швидкість, мотоцикл, - все це точно підвищує настрій і мотивацію. Як правило, сезон байкери закінчують, зібравшись біля монументу Слави. Так було і цього разу. Скажу більше - ідея прокотитися разом з пораненими зібрала і самих байкерів. Бо під час повномасштабного наступу вони не дозволяли собі цих розваг.

"Чимало наших байкерів перебуває на службі, тому, власне, ми не можемо зібратися як клуб," - зазначив Юрій, відомий за позивним Кроха. Багато з тих, хто возив поранених, також частково носили мультикам... Як кажуть, нічого не видавало в них військових Сил оборони...

Чоловіки обмінювалися знайомствами, потискаючи руки. Після цього травмовані молоді люди обережно доторкалися до сідла мотоцикла, вивчаючи, як і куди правильно сісти. Вони жартували та запитували один в одного про технічні характеристики своїх «залізних коней», адже це завжди викликало інтерес у хлопців.

"Наші підопічні дуже легкі на підйом, - каже Наталія Лютікова. - Кажеш, що завтра є змога кудись поїхати, з кимось поспілкуватися, і вони готові. По більшості - це результат реабілітації, яку вони проходять. Бо втратити зір, опинитися в темряві, відчувати себе безпомічним, - це важко і складно. Скажу більше, крім зору у цих наших "підлеглих" є і інші поранення, які вимагають мужності в лікуванні. І пройти цей шлях - не просто". В Житомир на закриття байкерського сезону приїхали не тільки бійці, які втратили зір, а й їхні друзі, з якими вони подружилися у спортклубі. Це чоловіки з ампутаціями - у когось немає однієї руки, у когось - обидвох ніг і руки...

Рік і вісім місяців тому Наталя та Валентина зустрілися з Андрієм Онопрієнком, відомим під позивним Циркуль, у обласній лікарні. У Андрія були серйозні поранення обличчя від снаряду, через які він втратив зір, а кістки середньої частини обличчя потребували заміни на спеціально виготовлені титанові пластини. "Коли ми з Наталею вперше побачили Циркуля, зрозуміли, що витрати на виготовлення пластин для обличчя та очних протезів мусять покривати самі хлопці, адже це не входить у державні витрати, - ділиться Валентина Калиновська. - Ми познайомилися з Андрієм між його другою та третьою операціями. Він запросив мене на каву, але я була зайнята відвідуванням іншого пораненого. Коли я повернулася, Циркуль, незважаючи на те, що не бачить і лише починає звикати до свого нового стану, вже самостійно дійшов до кав’ярні і чекав на мене з чашкою кави. Я була вражена його рішучістю, незважаючи на жахливий стрес, який він переживав. Після травми його залишила кохана, проте підтримка матері та старшого брата, а також спілкування і жарти надихали його на життя. Андрій потребує ще кількох операцій, оскільки наразі неможливо встановити протез через відсутність повік, але він мужньо витримує всі труднощі. Більше того, Андрій став для нас із Наталкою, як ми кажемо, братом-дивом, який постійно підштовхує нас до дій. Він самостійно обходить лікарні, шукає незрячих і розповідає їм про можливості протезування та реабілітації. Наразі троє хлопців, які перебувають у новій групі реабілітаційного центру "Трініті Хаб", є тими, кого знайшов саме Циркуль."

Ані Наталя, ані Валентина не мають жодного відношення до медицини - все життя займаються бізнесом. Але вони мають відношення до людяності і бажання допомогти. Зрозумівши, що пораненими, які втратили зір, ніхто системно не опікується, що за очні протези держава не компенсує витрати, а самі хлопці іноді не можуть навіть просто доїхати до потрібних спеціалістів, Наталя і Валентина вирішили, що це їхня ноша...

"На мотоциклі буде холодно. Може, тобі варто одягти ще одну куртку?" - з турботою запитала Валентина, дивлячись на чоловіка в темних окулярах. "Слухай, тут точно не так холодно, як в окопах," - відповів чоловік на позивний Наум. Для нього ця поїздка до Житомира стала однією з перших далеких подорожей після отриманого поранення. Йому важко було звикнути до темряви, адже довгий час він не виходив з дому, оскільки самостійно навчитися орієнтуватися у просторі було майже неможливо. Однак перший курс реабілітації в центрі "Трініті Хаб" приніс позитивні зміни. Тепер він самостійно виходить на вулицю з білою тростиною і оволодів багатьма побутовими навичками. Три тижні реабілітації - це один курс, який коштує 70 тисяч гривень для одного військовослужбовця. "Краще, коли поранений проходить два курси - це дає йому більше впевненості і розширює його можливості," - пояснює Наталя. Найголовніше в цій ініціативі те, що бійці не сплачують за свою реабілітацію. Цю справу беруть на себе волонтери, які шукають можливості оплатити лікування та навчання в "Трініті Хабі".

З листопада минулого року Наталя та Валентина розпочали активну кампанію зі збору коштів для забезпечення протезами бійців, які втратили одне або обидва ока. За цей час їм вдалося протезувати понад 700 людей. Нещодавно десять протезів ока були профінансовані засновниками Ukrainian Fashion Week, які організували збір коштів під час тижня моди в Києві.

Особливо вражає, що ініціативу "Лікарі для Героїв" підтримують самі поранені. Наприклад, бойовий медик, який втратив ногу на Мадейрі, став рушійною силою для створення руху, що займається збором коштів на виготовлення очних протезів для тих, хто втратив зір, а також на персоналізовані титанові пластини для людей, яким потрібно відновити кістки обличчя. "Ярик, побачивши наших пацієнтів без щелеп, з трубочками для годування та зі зруйнованими обличчями, сказав: я готовий віддати другу ногу, лише б більше не чути таких жахливих історій. Ось де справжні страшні поранення," - розповідає Валентина.

"Це наша відповідальність - допомогти цим хлопцям адаптуватися в світі, який став для них темним, - каже Наталя. - Вони за нас готові були загинути, зазнали важких поранень. Хіба ми не маємо підтримати їх і дати відчуття, що вони - справжні Герої для нас всіх, що їхня жертовність варта нашої допомоги? Тому для нас так важливо знаходити можливість оплатити реабілітацію кожному. Наші бійці не мають думати про гроші. Вони мають думати про своє подальше життя. І усвідомлювати, що вони не одні, що їм є на кого спертися".

Хлопці справді покладаються один на одного - в буквальному сенсі. Високий і привабливий Андрій, знаний під псевдонімом Циркуль, приховує за темними окулярами відсутнє око, проходячи між байкерами, тримаючись за плечі крихітної Валентини. "Я тебе не загублю," - звертається він до неї. - "Хіба що ти знімеш куртку, адже я впізнаю тебе за погончиками на плечах." Валя веде його, адаптуючи свій темп, знайомлячи з усіма, розповідаючи про тих, хто тисне руку бійцеві.

"Чому ти називаєш когось 'Кроха'?" — запитує Артур у Наталі. — "Це ж позивний?" Жінка усміхається і підводить Юрка до свого підопічного: "Знаєш, чому його так називають? Підніми руки і доторкнись до його плечей. А тепер спробуй обхопити їх з боків. Відчуваєш, яка 'рама'? Ось тобі і Кроха!" Хлопці починають згадувати всі смішні позивні, які траплялися їм на фронті. Коли є доброзичливість і бажання спілкуватися, завжди знайдеться тема для розмови.

"Наші підопічні здебільшого голосно розмовляють, бо в результаті поранень голови ще й не завжди добре чують, - пояснює Валентина. - Але це не лише тому. Зовсім недавно лікарі мені пояснили, що Циркуль, наприклад, кричить не тому, що не чує, а тому, що не бачить, на якій відстані від нього людина. 29 років він бачив людей, а тепер не розуміє дистанцію до того, до кого звертається, не бачить, хто що поруч робить. От він і намагається докричатися в прямому сенсі слова. Таких людей треба розуміти нам, оточуючим, нам всім треба вчитися з ними жити".

Андрій, як і Артур, після курсу реабілітації зайнялися менторством для інших пацієнтів. Їхній досвід вже стає в нагоді тим пораненим, які лише вчаться приймати нове життя. Артур служив розвідником. Після поранення він сам шукав програми реабілітації - його подружка займається собаками-поводирями, вона і підштовхувала його не закриватися в чотирьох стінах, а робити все, аби максимально бути самостійним. На курсі в реабілітаційному центрі Артур дуже швидко всього вчився. І зараз він хоче допомагати іншим не здаватися. "Кожному пораненому дуже потрібна підтримка, але багато залежить і від самої людини, її настрою, характеру, - додає Валентина. - Ми знаємо бійця, у якого немає родини, він майже сирота. Але в одеському шпиталі, вже після поранення, під час лікування він сам навчився користуватися шрифтом Брайля".

Попри все, кожен з поранених думками регулярно вертається на фронт, переживає, що не може тепер бути корисним побратимам. Але вони і тут знаходять прийнятні варіанти. "У мене в шпиталі є друг, який втратив обидві руки, - каже Андрій Онопрієнко, позивний Циркуль. - Так ми з ним вирішили, що в разі необхідності з нас двох вийде один повноцінний вояка. Він буде моїми очима і буде казати, куди стріляти, а я буду його руками - і буду, власне, стріляти".

Поїздка на мотоциклах, смачна їжа, нові знайомства та музика – все це допомагає пораненим відчути себе живими. "Коли ми поверталися з Житомира, дружина Олексія, яка була з нами, зазначила, що вперше після травми чоловіка бачить його усмішку, - ділиться радістю Наталя, яка опікується підопічними. - Він був дуже замкнений, майже не спілкувався. Але зараз ми помітили помітні зміни в його емоційному стані. Артур розповідав, що в армії відчував постійний тягар. Коли почули звук мотоциклів, йому здалося, ніби це гуркіт танків. Але в той же час він відчув свободу і живість. Наум дуже активно спілкувався на зворотному шляху. Я не пам'ятаю його таким. Зазвичай він мовчазний, навіть під час реабілітації. Він більше слухав, ніж говорив. Інші хлопці теж зазначали, що вперше почули Наума. Ця зустріч з байкерами справила на нього великий вплив. Сподіваюсь, ми зможемо повторити таку подію в майбутньому."

Ви можете внести свій внесок у проєкт "Лікарі для Героїв", скориставшись наступними реквізитами: