"Я тримав у собі іскру надії на чудо. І воно справді сталося". Це розповідь про бійця Олексія Боркута - історії з життя.

Волонтер з Кіровоградської області отримав серйозні травми під час бойових дій. Медики не вірили в його одужання...

34-річний Олексій Боркута навесні 2024 року потрапив під жорсткий обстріл на Херсонщині. Втратив третину мозку, дістав травму очей, паралізувало ліву частину тіла. Медики казали: навіть якщо виживе, не зможе говорити, рухатися, нічого не розумітиме. Проте цей прогноз, на щастя, не справдився.

"Олексій -- єдина моя дитина, -- розповідає 66-літній батько бійця Віктор Боркута. -- Коли йому було 16 років, померла дружина, тому материнського тепла він недоотримав. Після школи вчився в Олександрії на актора-режисера в училищі культури. Працював диджеєм-звукооператором у будинку культури. Любив музику, веселі компанії... Але належно не заробляв, тож подався у будівельну сферу. Потім син одружився, у 2014 році народився мій внук Остап. Сімейне життя не склалося, та дитині він завжди допомагав".

У перші дні повномасштабної війни молодий чоловік добровольцем пішов на фронт.

Я усвідомлював, що це необхідно, і що без таких людей, як мій син, росіяни могли б прийти до нас. Олексій часто підкреслював, що його мета — захист, а не просто участь у бойових діях, — ділиться пан Віктор. — Він служив оператором-навідником гранатомета. Спочатку разом з бойовими товаришами вони звільняли Херсон, потім перебували на Лівобережжі — у Кринки. Саме там, у березні 2024 року, сталося нещастя. В той день наші військові перепливали Дніпро, як раптом з'явився ворожий безпілотник. З шести бійців двоє загинули, а інші отримали поранення. Мій син постраждав найгірше. Дрібні осколки вразили голову та праву частину тіла, постраждала третина мозку, а уламок міни пошкодив м'язи обличчя, тому Олексій не може розплющити праве око...

В одеській лікарні боєць пробув у комі 21 день. Понад місяць не міг самостійно дихати, ліва частина тіла була паралізована.

"До палати мене не пускали, тому я залишався поруч з відділенням, -- ділиться батько солдата. -- Я підносив медсестрам і санітарам шоколадки і просив їх перевертати Олексія, щоб уникнути пролежнів. У перші місяці він був безмовний і не реагував на навколишнє. У його черепі замість 42 квадратних сантиметрів була пластина. Але, незважаючи на невтішні прогнози лікарів, у мені жила надія на диво. Далі лікування проходило в Києві та Львові. Олексію зробили чотири операції, але один уламок, що застряг біля спинного мозку, вирішили поки не чіпати — це було надто ризиковано."

У Львові разом з Олексієм діяла сильна команда професіоналів, до складу якої входили психологи, логопеди, фізіотерапевти та ерготерапевти.

Тепер ми вдома, і щодня я витрачаю годину-півтори на заняття з моїм сином. Виконую вправи, які мені показали в лікарнях. Нещодавно дізнався, що в таких ситуаціях добре вчити вірші. Я був розчулений, коли Олексій почав декламувати одну з поезій Василя Симоненка. Він пам'ятає все, навіть те, як отримав поранення, -- ділиться батько. -- Я записую усі наші успіхи та деталі лікування в щоденнику. Це допомагає мені відстежувати стан Олексія. Наприклад, у жовтні 2024 року він зміг самостійно встати на ноги, а через кілька днів вже чистив зуби. Допомагаю йому з туалетом і купанням досі. Також я зібрав тренажер, щоб син міг тренувати свою ліву руку, яка не функціонує. Коли погода дозволяє, ми виходимо на прогулянку. Нам потрібно вирішити питання з його зором, тому шукаємо лікарів, які зможуть допомогти в нашій ситуації.

Віктор Боркута не соромиться визнавати, що переживає складні часи. Він відчуває велику втому і постійно стикається з бюрократичними перешкодами, які доводиться долати.

Довгий час син не мав офіційного статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, що заважало йому проходити реабілітацію. Протягом більше року йому не виплачували лікарняні, що становило близько 100 тисяч гривень. Моя пенсія складає лише 3700 гривень, тому було важко справлятися з витратами, -- розповідає вона. -- Лише завдяки активному втручанню небайдужих людей та журналістів ситуація почала змінюватися. Нещодавно ми отримали посвідчення. Зараз оформляємо військову пенсію. На днях до нас приїжджали з частини Олексія, вони подарували йому прапори та шеврони, це також стало важливою моральною підтримкою.

За словами пана Віктора, він вдячний Господу за те, що Олексій залишився живий, що помалу відновлюється. "Моя найбільша мрія -- щоб син міг повноцінно жити, дбати про себе. Щоб був такий веселий, комунікабельний, як раніше, -- каже Віктор Боркута. -- А ще хотілось би, щоб знайшов кохану. Не втрачаю надії, що він неодмінно знову буде щасливий. Робитиму все для цього".