Шлях самостійної Ічкерії: як Дудаєв і вільний чеченський народ випередили епоху (Ярослав Юрчишин)

Сьогодні ми як ніхто інші розуміємо, наскільки важливо встановлювати свою ідентичність.

Ідентичність - це пам'ятник Степану Бандері у Львові, проспект Шухевича в Києві, перейменування Будьоннівський районний суд на Богодухівський районний суд (в окупованому Донецьку). Тут би хотілося додати про знесення пам'ятника Пушкіну в Одесі, але поки що чекаємо. Можливо, на тлі останніх подій у місті процес прискориться.

Наша ідентичність сформована давно і суть її в свободі та боротьбі за неї. Однак саме початок війни в 2014 та широкомасштабне продовження в 2022 дали цьому поштовх. Ми по-справжньому згадали, хто ми є тоді, коли Росія спробувала насадити нам чужу ідентичність.

Проте в історії можна знайти недавній приклад боротьби за власну ідентичність ще до початку збройних конфліктів. Хоча війна вже почала загрожувати, постукавши російським чоботом у двері. Адже імперії не приймають різноманіття ідентичностей.

Відновлення ідентичності

1 листопада 1991 року в Грозному відбулася історична подія. Джохар Дудаєв видав указ "Про оголошення суверенітету Чеченської Республіки". Президентом було обрано самого генерал-майора ВПС СРСР Джохара Дудаєва - людину, яка мала військову освіту, моральний авторитет свого народу та сміливість гнути власну лінію проти Москви.

З перших днів Дудаєв разом зі своєю командою розпочали процес відновлення національної державності. Наприкінці 1991 року Джохар Дудаєв, який обіймав посаду Верховного Головнокомандувача Збройних Сил Чеченської Республіки, підписав указ, що передбачав націоналізацію озброєння та техніки військових підрозділів Радянської армії, що дислокувалися на території республіки.

Символи імперії поступово зникали: радянські назви з площ і вулиць зникали, пам'ятники комуністичним лідерам демонтували, а замість них встановлювали чеченські прапори. Було ухвалено рішення про очищення державних структур від представників союзного КДБ та радянської армії. Здавалося, це було очевидне і правильне рішення, однак ще у 2014 році ми відсторонювали росіян від міністерських посад.

Російські військові підрозділи залишали республіку мирним шляхом, під тиском місцевих мешканців. У вересні 1991 року чеченські війська роззброїли частини Міністерства внутрішніх справ СРСР, взяли під контроль аеропорт, телевізійний центр та державні установи. Коли в Москві спалахнув путч, Грозний вже не підпорядковувався наказам з центральної влади: на площах стояли озброєні добровольці з зеленими, чорними та білими прапорами, які символізували землю, свободу та віру.

У міжвоєнний проміжок часу 1996-1999 років чеченський народ активно працював над відновленням своєї культурної ідентичності. Новий лідер, Зелімхан Яндарбієв, видав указ, що скасовував світські суди, замінивши їх на шаріатські. Іншим указом було створено Верховний Шаріатський Суд (ВШС), який став основним судовим органом у державі.

Грозний перетворився на адміністративний центр незалежної держави, а після загибелі Дудаєва місто отримало нову назву - Джохар, як вираження вдячності лідерові, який revitalізував концепцію незалежної чеченської республіки.

Ічкерія була більше, ніж просто політичним утворенням. Це була вражаюча спроба відновити свою ідентичність після багатьох років гніту та нищення культури, що здійснювалося Кремлем. Для мене Джохар Дудаєв, Шаміль Басаєв, ічкерійці, а також українці, які вже тоді протистояли російській агресії, є справжніми героями 90-х.

Народ, який витерпів геноцид 1944 року, знову відновлював свою державність - на основах імперії, без жодної міжнародної допомоги. Ічкерійці прагнули зберегти свою ідентичність, звільнившись від московського тиску. У часи між війнами їм це вдалося на славу.

Держава з основи

Дудаєв усвідомлював, що Москва не визнає Ічкерію і не дозволить їй легко здобути свободу. Проте він продемонстрував на власному прикладі, що справжня незалежність народжується не з міжнародних угод, а з волі людей, які здатні створити владу, якій довіряють.

Було створено парламент - Верховну Раду Ічкерії, і затверджено конституцію, що об'єднувала сучасні республіканські принципи з традиційною кавказькою структурою. Судова система формувалася на основі поєднання шаріатського права та норм адату - народних звичаїв, що існували ще до появи будь-яких державних кодексів.

Ічкерія створила власний банк, випустила національну валюту - нахар, сформувала армію з добровольців. Почала будувати незалежну систему освіти: у школах запровадили вивчення чеченської мови, історії, літератури. Університет у Грозному (згодом - Джохарі) перетворився на осередок нової еліти.

Відновлення економіки відбувалося за рахунок місцевих ресурсів: нафтопереробні заводи, сільськогосподарські господарства та малий бізнес стали основою. Російські компанії, що діяли на території Ічкерії, почали підпорядковуватися національному управлінню. Найголовніше, що чеченці більше не вважали себе "регіоном" чи "автономією". Вони усвідомлювали себе як народ, що самостійно визначає свою долю.

Саме в ці роки, ще до війни, Ічкерія стала повноцінною державою, яка до останнього не хотів визнавати світ. І зараз можна зрозуміти, наскільки це помилково: Росія просто асимілює народи, які захопила, знищує їхню ідентичність.

У державі функціонувала власна правоохоронна система, працювали судові інституції, виходили друковані видання та відбувалися вибори. Спочатку Москва не сприйняла ці зміни як серйозні, але згодом усвідомила: коли люди починають жити незалежно від імперії, повернути їх назад стає неможливо.

Культура в ролі зброї

Після багатьох років русифікації Ічкерія розпочала процес відновлення не лише своєї державності, але й культурної спадщини. Чеченська мова знову почала лунати в містах і селах. З'явилися газети "Ічкерія", "Маршо", "Даймокх", створювалися документальні фільми, відкривалися музеї, присвячені депортації. Національні свята стали відзначатися не як День перемоги чи річниця Жовтневої революції, а як День відновлення незалежності і День пам'яті депортованих. Це були справжні моменти єднання народу.

Музика, поезія та молитви стали важливими формами опору. Під час війни чеченські артисти виходили на фронт, журналісти документували свідчення злочинів, а вчителі продовжували навчання навіть у підземеллях. Коли Москва завдавала ударів по столиці Чеченської республіки, люди вивішували на руїнах шкіл та мечетей національні прапори.

Культура Ічкерії ніколи не існувала в ізоляції. Вона влилася в більш широкий антиколоніальний рух. Її знамена разом із українськими можна було бачити на наших мітингах після 2022 року.

Саме Україна стала першою країною у світі, яка офіційно визнала незалежність Чеченської Республіки Ічкерія. Цей крок був одним з ключових рішень тимчасової спеціальної комісії, що працює з народами, поневоленими Росією. 18 жовтня 2022 року ми проголосували на підтримку цього визнання, водночас засудивши геноцид чеченського народу. Це стало спільним посланням українців та ічкерійців до світу, що всередині російської імперії існують нації, які прагнуть до свободи.

Ми сприйняли їх не як "терористів", як стверджувала Москва, а як націю, що випередила свій час – націю, яка усвідомила: без власної культури, мови, інституцій і топонімів держава не зможе існувати.

Формально Грузія також могла б стати першою. У 1992 році тодішній президент Звіад Гамсахурдія визнав незалежність Ічкерії. Однак це сталося після перевороту в Грузії, внаслідок якого Гамсахурдію було усунуто, а його наступник, Едуард Шеварднадзе, не підтвердив це визнання.

1 листопада - це дата, коли було проголошено суверенітет Ічкерії. Минуло 34 роки, і тепер цей день не просто нагадує про минуле, а служить сигналом тривоги. Імперії завжди намагаються відновити контроль там, де народи втрачають свою ідентичність. Проте чеченці пам'ятають своє коріння. Сьогодні вони воюють в складі численних батальйонів на стороні України.

За нашу та вашу волю!