Ліза Вееда — українська за походженням письменниця з Нідерландів.

Я намагалася показати Україну нідерландцям саме тоді, коли почалася війна

Нідерландська письменниця Ліза Вееда має українське коріння. Її роман "Олександра" розповідає історію бабусі письменниці, яку нацисти депортували з Луганщини на примусові роботи в Німеччину, а згодом кохання привело її в Нідерланди.

Через історію однієї жінки роман знайомить західну аудиторію з маловідомими аспектами української історії — від Голодомору та радянської колективізації до конфлікту на Сході України.

Вееда не обмежується письменництвом. У Нідерландах вона протидіє російській пропаганді, курує літературні та мистецькі програми й використовує власний досвід, щоб допомагати європейській аудиторії краще розуміти Україну.

У липні 2024 року відійшла у вічність бабуся письменниці Олександри. Її життєва історія не лише надихнула на створення роману, а й стала важливим етапом у розвитку Вееди.

В унікальному інтерв'ю, яке кореспондентка Укрінформу взяла в Гаазі, пані Ліза ділиться своїм українським походженням, дослідженням власної ідентичності між двома культурами та спадщиною, що передається з покоління в покоління. Ми також обговорюємо, як особисті наративи можуть впливати на сприйняття України за кордоном і чому так важливо висвітлювати її історію для європейської аудиторії сьогодні.

ПОДІЛ НА "НАДЛЮДЕЙ" І "НЕДОЛЮДЕЙ"

Перш за все, хочу висловити вдячність за можливість поспілкуватись. Ваша родинна історія дійсно захоплює. Ви маєте українські корені, адже ваша бабуся родом з Луганщини. Чи могли б ви поділитися, коли саме ви вперше почули про українське походження вашої родини?

Я з'явилася на світ у 1989 році, в період значних політичних змін, коли Радянський Союз почав розпадатися. Щороку, близько мого дня народження, а також влітку, до нас навідувалися родичі. Серед них були й ті, хто приїжджав із Донбасу. У нас також є родина в Одесі та Казахстані.

Це обумовлено значними міграційними процесами, що мали місце в часи СРСР. У Мурманську все ще залишилися родичі, але після початку повномасштабної агресії наші контакти з ними припинилися.

Моя мама та бабуся розмовляли російською - звісно, це пов'язано з радянським минулим, адже українську мову фактично заборонили.

Родичі з України просто були частиною мого життя. Вони привозили мені подарунки, ми разом відвідували цікаві туристичні місця в Нідерландах, їли рибу на узбережжі. А приблизно через місяць вони поверталися додому.

Я також звертала увагу на те, як моя бабуся трохи змінювалася, коли спілкувалася з родичами.

Коли я була у віці 23-24 років, я відвідувала мистецьку школу і вирішила розпочати власний подкаст і мультимедійний проект. Саме тоді я почала спілкуватися зі своєю бабусею, адже знала, що в її житті є цікава історія, про яку вона ніколи не ділилася.

В дитячі роки мене завжди захоплювала тема Другої світової війни. Проте, українська перспектива цієї події залишалася для мене майже невідомою. У школі акцентували увагу на історії Німеччини, нацистських режимах та участі деяких голландців у русі опору.

Отже, я вирішила спілкуватися з бабусею, шукати додаткові світлини, а також досліджувати історію України під час Другої світової війни, а згодом – вивчати її минуле до початку війни.

Я вивчала історію Голодомору та колективізації, а також досліджувала рідні місця моєї бабусі. Її рідне село, яке зветься Благовіщенка, розташоване на Луганщині. Згодом моя родина оселилася в Луганську та Станиці Луганській.

Одного разу вона поділилася зі мною, що була остарбайтеркою. Це означало, що в 18 років її примусово відправили до Німеччини для роботи. Моя бабуся стала однією з перших дівчат, яких викрали. Це сталося в листопаді 1942 року, в рамках плану, розробленого німецьким чиновником Фріцом Заукелем. Він навіть випускав брошури та інші матеріали, в яких детально описував, як планувалося вивезення радянських дівчат для праці на фабриках, у пекарнях та в домогосподарствах - фактично по всій території Німеччини.

Чоловіків не вистачало, тому що вони воювали на фронті, а німецькі жінки, за задумом нацистського керівництва, не повинні були працювати. Усе мало мати такий вигляд, ніби життя триває нормально. Був поділ на "надлюдей" і "недолюдей". Існувала расова ієрархія.

Нацисти вважали німців "надлюдьми", тоді як примусових робітників трактували як "недолюдей"...

Отже, це була досить чітка система класифікації людей, що визначала, яку цінність має кожне життя.

У Нідерландах була лише одна публікація на цю тему - невелика брошура з дуже драматичною назвою "Радянські раби для нацистів".

Звісно, організація "Меморіал" уже видавала книгу про остарбайтерів, але вона, наскільки пам'ятаю, була зосереджена здебільшого на Білорусі та Росії. Україна там згадана лише частково. Це був збірник різних матеріалів - давніх інтерв'ю з жінками та чоловіками, які розповідали про свій досвід. Усе - російською мовою. Був також переклад німецькою.

Отже, в Нідерландах на цю тему фактично не проводилося серйозних досліджень. Тому я вирішила зайнятися вивченням самостійно.

Тоді моя бабуся поділилася зі мною своїми спогадами про те, як вона приїхала до Франкфурта-на-Майні. Поруч із цим великим містом розташоване маленьке містечко Грісгайм, де вона працювала на заводі IG Farben. Сьогодні ця компанія відома під ім'ям Bayer і є однією з провідних фармацевтичних корпорацій у світі. Після закінчення Другої світової війни підприємство змінило свою назву, але згодом продовжило свою діяльність.

Бабуся ділилася зі мною спогадами про свою роботу в тому місці. На початку вона оселилася на горищі, яке розташовувалося над фабрикою.

З часом кількість українських дівчат, які прибували, зростала, і для них стали зводити бараки. Продуктів харчування їм практично не вистачало. Вони змушені були трудитися довгі години. Виходити за межі табору дозволяли лише раз на тиждень, у неділю. Крім того, українські дівчата повинні були носити особливу нашивку з маркуванням OST.

Лише близько року тому я вперше побачила її фотографію, зроблену під час прибуття до Німеччини. На знімку бабуся виглядає надзвичайно виснаженою та засмученою. Вона була зовсім юною - всього 18 років.

- Вам вдалося знайти документи та фотографію вашої бабусі, пов'язані з її перебуванням у Німеччині. Як ви відновлювали цю частину її історії? Хто допомагав вам у пошуках і що нового ви дізналися про умови життя українських остарбайтерів у Німеччині?

Я співпрацюю з дослідником, і мені здається, що ми стали друзями. Ми підтримуємо зв'язок вже більше десяти років. Його ім’я Саша. У його родині також є цікава історія, пов'язана з подіями Другої світової війни.

Він із Франкфурта-на-Майні й свого часу реалізував великий проєкт, присвячений історії міста Грісгайма (у контексті Другої світової війни Грісгайм був важливим військовим та авіаційним центром, - ред.).

Саме завдяки йому там, на території колишньої фабрики, вдалося відновити пам'ятний знак. Це був один із перших меморіалів у Німеччині, присвячених остарбайтерам.

Він також допоміг мені знайти документи моєї бабусі, які доти я ніяк не могла відшукати.

Існує потужна організація Arolsen Archives, що слугує міжнародним центром з документування нацистських переслідувань. Вона зберігає безліч історій остарбайтерів. Саме завдяки Саші я отримав велику підтримку. Він зміг знайти необхідні документи та план фабрики, на якому було чітко видно, де ночували молоді працівниці та яким чином їх фізично відокремлювали від робітників із Західної Європи.

Там стояв високий паркан, приблизно три метри заввишки. По інший бік перебували західноєвропейські працівники. На фабриці також працювали люди з Нідерландів, Бельгії та інших країн, що були під німецькою окупацією.

У неділю всі мали можливість виходити на вулицю та спілкуватися один з одним. Проте насправді їхні права були обмежені: вони могли лише прогулятися, а згодом повинні були повернутися назад.

У західноєвропейців було трохи більше привілеїв. Наприклад, їм надавали можливість взяти відпустку і потім повернутися назад. Декілька людей скористалися цим правом.

Тож саме так у неділю моя бабуся познайомилася зі своїм першим коханням із Нідерландів.

Якою мовою вони обмінювалися думками?

Німецькою. Я не раз ставила їй питання щодо цих відносин, але її відповіді були досить таємничими. Вона лише зазначила: "Після цього стало дуже холодно, і ми почали шукати тепло один в одному".

Вони стали ближчими під час перебування в таборі. Мені невідомо, де саме і як це сталося, оскільки вона ніколи не ділилася цими спогадами. Під час війни у них з'явилася дитина. Мій дядько Петро, ймовірно, народився в 1944 році. Йому не дозволили вибрати нідерландське чи німецьке ім'я — він мусив отримати слов'янське, адже моя бабуся була остарбайтеркою і належала до категорії, яку нацисти вважали "недолюдьми". Відповідно, її син також отримав цей статус.

Він з'явився на світ в умовах повітряного нападу. Пологи його бабусі почалися під час авіаудару. У той час остарбайтерам заборонялося навіть ховатися в бомбосховищах, оскільки там могли перебувати лише німці та робітники з Західної Європи. Обставини змінилися, коли американські війська наблизилися до Франкфурта.

У бабусі розпочалися пологи, і води відійшли. Її терміново доставили до лікарні, де вона ледь не втратила життя через значну втрату крові. Крім того, її харчування було незадовільним. Якщо порівняти перше фото, зроблене в 1942 році, з тією світлиною, що датована, напевно, 1946 або 1947 роком, стає очевидним, наскільки бабуся втратила вагу. Вона виглядала не просто худою, а вкрай виснаженою для жінки свого віку, яка нещодавно стала матір'ю.

Коли американці прибули, вони відвідали ферму в Німеччині, після чого направилися до Бельгії, а звідти - до Нідерландів, і врешті-решт дісталися Гааги.

Яким було це почуття?

Хепі-енду не трапилося. Згодом у неї з'явилася друга дитина від цього нідерландця, який, м’яко кажучи, не виявляв до неї особливої поваги. Він навіть мріяв перетворити її на повію. Бабуся, звісно, була категорично проти цього, тому вирішила залишити його.

Я почала жити окремо разом із подругою, яка була з УПА. Це сталося, здається, наприкінці 1940-х - на початку 1950-х. Згодом моя подруга вирішила повернутися в Україну, оскільки прагнула повернутися додому. Тоді Червоний Хрест займався пошуками багатьох людей по всій Європі, проте спеціальних зусиль для розшуку остарбайтерів не вживав. Тому в цій ситуації їй не змогли надати допомогу.

Моя бабуся була переконана, що вся її родина загинула. Проте одна з її подруг вирушила назад в Україну, взявши з собою фотографію моєї бабусі разом із її двома синами. Як виявилося, всі родичі виявилися живими. Вони почали обмінюватися листами, які я досі зберігаю: це дуже гарні листи, написані на маленьких аркушах паперу. Текст заповнював навіть краї аркушів — кожен клаптик білого паперу використовувався по максимуму.

Вони запитували: "Коли ти повернешся додому? Чи можеш надіслати ще фотографії своєї родини? Як ти живеш? Як твої справи?".

"За межами видимого" істинної Росії.

- Чи відвідувала бабуся батьківщину після війни?

Вона повернулася лише у 1973 році, вперше після війни відвідавши рідний дім за багато років. Тоді моїй матері Марії було всього 16, і вона вирушила в подорож разом із бабусею. Їхня поїздка тривала приблизно місяць або півтора. Це сталося в часи, коли подібні виїзди були досить рідкісними, адже влада фактично не дозволяла їх. Проте Радянський Союз уже починав пом'якшувати свої обмеження.

Водночас це створювало певні проблеми, адже вони, звісно, бачили, як люди живуть у Нідерландах. У нас уже, здається, були навіть кольорові телевізори, у магазинах - багато продуктів.

У нашій родині збереглася цікава історія: коли дядько Саша повернувся з Нідерландів, він ділився враженнями про своє життя там на заводі. Це призвело до того, що йому пригрозили звільненням. У ті часи такі ситуації траплялися досить часто.

Для моєї бабусі ця поїздка стала надзвичайно емоційною, адже вона опинилася серед багатьох родичів, яких ніколи раніше не бачила.

Вона була однією з найстарших дітей у сім'ї, адже її старша сестра померла під час Голодомору через хворобу легень. І ось раптом у бабусі з'явилося багато родичів, зокрема двоюрідні брати та сестри, яких ніколи не бачила.

На вокзалі грали на акордеонах, співали пісні, зустрічали їх.

На мою думку, це звичайна ситуація, коли відвідуєш родичів: тебе постійно кудись везуть, демонструють, як вони живуть, і всюди пригощають.

Ваше мнение верно...

Поїздка стала справжнім емоційним переживанням. Після цього вони відвідали ще кілька місць. Моя бабуся була неймовірно щасливою, адже для неї це мало велике значення – вона знову зустріла свою матір. Її мама пішла з життя у 1980-х, але бабуся, на жаль, не змогла бути присутньою на похороні чи попрощатися з нею.

Кілька разів вона їздила також в Україну вже разом із моїм дідусем, який був нідерландським морським піхотинцем. Загалом у моєї бабусі було шестеро дітей: двоє від першого чоловіка та четверо - від Елліса, мого дідуся. Під час поїздок в Україну за ними пильно стежили. Поруч постійно перебував працівник КДБ, який з'являвся на весіллях, вечірках, ходив за ними містом під час покупок. За дідусем стежили постійно.

Я вела бесіду з бабусею на цю тему і вирішила написати роман, натхненний її спогадами. Вона почала ділитися деталями свого життя в 1930-х роках, розповідаючи про своїх батьків, які володіли значним господарством, і про те, як їх позбавили всього під час сталінських репресій. У них забрали все: житло, меблі, навіть одяг.

Сім'ї вдалося десь сховати швейну машинку. У своїй книзі я, звісно, зробила цю історію трохи драматичнішою - написала, що вони закопали швейну машинку десь у лісі. Але, якщо подивитися на дослідження й усні свідчення, люди справді таке робили.

Коли ви почали працювати над книгою, присвяченою вашій бабусі?

Цю книгу я створювала в той момент, коли війна на Донбасі лише починалася. Ви, напевно, пам'ятаєте, як усе це розгорталося. З'явилися люди з чорними та помаранчевими стрічками, які стали відомі як "георгіївські". Саме тоді наша родина почала переживати розкол.

Одеська гілка родини вирізнялася своєю проукраїнською позицією та активною життєвою позицією. Між ними виникли суперечки з родичами, що проживали на Сході України, які вже були суттєво під впливом пропаганди і мали певні культурні розбіжності.

Я бачила, що моя сім'я в Одесі заможніша. Вони були краще одягненими. Звісно, відчувалася різниця в моді, але було помітно, що родичі на Донбасі жили дещо бідніше. Між ними було своєрідне суперництво.

Один із наших дядьків приєднався до сепаратистів. Після цього ми більше ніколи з ним не спілкувалися. Я навіть не знаю, де він тепер. Моя мама теж цього не знає.

У 2015 році мій інший дядько познайомився з маминим двоюрідним братом, який керував невеличким бізнесом у Луганську. Як і багато інших підприємців у цьому регіоні, його почали переслідувати так звані сепаратисти. Вони вимагали від нього автомобілі, гроші та фактично все, що могли витягнути з місцевих жителів.

Він, наскільки я можу зрозуміти, не визначався з конкретною політичною позицією. Його бажання полягало в тому, щоб жити своїм життям і стати батьком вдруге. Одного разу він залишив будинок своєї родички, яку, здається, звали Юлія. Вона спостерігала з вікна, як він сів у автомобіль разом із двома іншими чоловіками. Після цього він зник. Це сталося в 2015 році.

Пам'ятаю, як в Одесі ми ходили до церкви біля моря. Українських військовослужбовців благословляли, оскільки вони вирушали захищати Донбас. Водночас ми ставили свічки за зниклого дядька. І, здається, через три місяці виявили його тіло, зовсім неподалік від його будинку: його катували та вбили. Думаю, саме тоді я зрозуміла, що історія буквально повторюється. Але тут, у Нідерландах, ніхто нічого про це не знав. Певний інтерес до війни Росії в Україні виник після трагедії MH17. Саме тоді люди вперше почали усвідомлювати, що війна відбувається насправді, що ракети поціляють літаки в небі, а також убивають мирних жителів. Людей викрадали, катували, убивали.

Отже, я зрозумів, що настав час створити об'ємніший твір. Ця книга повинна була охопити всі ті події, які мали місце.

Я витратила значний час на цю роботу. Здійснила безліч досліджень і пережила багато безсонних ночей. Насправді, масштаб цієї історії зростав з кожним днем. Книга була опублікована в жовтні 2021 року.

І, здається, за три дні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну мене запросили на телебачення завдяки моїй книзі. Вона мала досить успішний старт, була номінована й увійшла до списку однієї з найбільших літературних премій Нідерландів - Libris Literatuur Prijs.

- Безсонні ночі таки були того варті...

Звісно. Мене почали активно запрошувати на телебачення та радіо. І раптом я стала експертом, який коментує різні події. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, я опинилася на всіх екранах і працювала без перерви — намагалася виконувати багато завдань одночасно.

Це дивно, оскільки я є автором і, як правило, прагну вивчати та відновлювати українську історію, про яку більшість людей майже не має уявлення.

Раптом стало зрозуміло, що справа полягала не лише в невмінні людей усвідомлювати історію України, а й у тому, що вони практично нічого не знали про цю країну в цілому.

Можливо, вони знали про Київ. Дещо було відомо завдяки чемпіонату Європи з футболу в Україні. Думаю, ще знали завдяки перемозі Руслани на пісенному конкурсі "Євробачення". Та, власне, це було майже все.

Уявлення про Україну були дуже поверховими, а судження - часто упередженими. І раптом людям довелося познайомитися з Україною, але крізь призму війни.

Це неймовірно дивна обставина — намагатися презентувати одну з найбільших європейських країн у момент, коли в ній ведеться війна.

- Як ви вважаєте, наскільки сильною сьогодні є російська пропаганда в Нідерландах?

На перший погляд, все може здаватись очевидним. Проте, іноді ми стикаємось із незвичайними розповідями або наративарами. Наприклад, якщо згадати Крим, то там працювали журналісти з Нідерландів з RTL, а згодом вийшла книга, в якій детально розповідалося про те, як російський танк під'їхав до воріт української військової бази. Усі події були зафіксовані, але, на жаль, багато людей просто не звертали на це уваги.

Існує безліч літератури та відеоматеріалів, присвячених історії України. Проте російський наратив все ще міцно тримається. Складається враження, що вони дійсно майстерно заповнюють інформаційний простір дезінформацією – настільки потужною пропагандою, ідеями про "братні народи" та іншим контентом, що позбутися цього впливу виглядає практично неможливим.

Тому я вирішила знову звернутись до попередніх матеріалів. Наприклад, є статті Лаури Старінг, яка досліджувала події Революції Майдану. Це питання надзвичайно актуальне, особливо для усвідомлення причин, чому нам слід більше звертати увагу на Україну. Вона висвітлювала ці теми у 2016 році, під час референдуму в Нідерландах щодо Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

У Нідерландах все ще існує стійке сприйняття Росії як "старшого брата" України. Крім того, у давніх виданнях, присвячених Радянському Союзу, багато національностей і держав часто неправильно ідентифікуються як "Росія".

У Нідерландах активно обговорюють своє колоніальне минуле, проте рідко аналізують Росію з точки зору колоніалізму. Тим часом історичні факти вказують на тривалу практику територіальних захоплень, зміну назв міст, переписування історії та придушення національних еліт, зокрема в Україні.

Незважаючи на санкції, Росія продовжує отримувати фінансування через різноманітні країни та обхідні механізми, що, зокрема, підтримує її пропагандистські кампанії. У Нідерландах досі не вистачає глибокого усвідомлення того, як функціонує російська пропаганда, і країну часто сприймають як "незбагненну" з особливою "російською душею". Подібні стереотипи заважають кращому розумінню України та інших держав, які після розпаду Радянського Союзу отримали можливість самостійно розповідати свою історію і формувати власну ідентичність.

Існує значний дефіцит знань, тому разом із Франкою Гуммельс (нідерландською історикинею, журналісткою-фрилансеркою, редакторкою та авторкою - ред.) ми працюємо над новою книгою. Її назва буде "За фасадом", оскільки Росія, в основному, є лише привабливим зовнішнім виглядом.

Це дійсно так.

Зовнішній вигляд все ще нагадує про Ермітаж, а також про "Лебедине озеро" та подібні речі. Досі існує враження, що між Нідерландами та Росією простягається невидимий міст. Проте насправді між цими двома країнами лежить суттєва безодня.

Ми не маємо уявлення про Україну. Дехто стверджував: "Це країна, що відстає в розвитку. Там живуть лише дикі люди".

Ні, це не відповідає дійсності. Ще в 2016 році в Києві на зупинках автобусів були доступні точки для підключення до інтернету та Wi-Fi. Це було просто вражаюче. Тоді в нас не було нічого подібного. У будь-якому випадку, Ірино, прошу вибачення за це.

Отже, ми прагнемо розробити цю компактну книжку під назвою "За фасадом", яка стане своєрідною подорожжю по будівлі.

Спочатку ви опиняєтеся перед зовнішнім виглядом будівлі і мимоволі думаєте: "О, зовні виглядає вражаюче. Вау, вони дійсно вміють створювати враження". Але що нас чекає, якщо ми відкриємо двері? Ми запрошуємо читача здійснити подорож різними кімнатами справжньої Росії.

Література і культура як “м’яка сила” у протистоянні пропаганді.

Якою, на вашу думку, повинна бути стратегія України після закінчення війни, щоб забезпечити свою незалежність від інших країн?

Мене дійсно непокоїть довгострокова стратегія Росії. Вона веде дестабілізаційні кампанії не лише проти України, а й проти Грузії, Румунії та Молдови, застосовуючи фінансові інструменти та пропаганду. Я стурбований, що після завершення конфлікту в Нідерландах знову можуть виникнути старі наративи: "Україна нестабільна", "Спершу вона має щось довести", "Її не можна приймати в НАТО" тощо. Тому для України надзвичайно важливо стати максимально сильною державою.

Гадаю, що одним із пропагандистських наративів, через які Росія може впливати, є також орієнтація на всіх цих так званих миролюбних людей на Заході. Мовляв, війна закінчиться, якщо не постачати Україні зброю. Або: "Ви повинні припинити допомагати Україні, бо через вашу зброю хтось загине".

Власне, уже відбувалися деякі акції та демонстрації. Тож треба пояснювати, за що Україна бореться, що Україна захищається, а Росія - агресорка.

Скільки творів вже створено про Україну?

Я створила "Олександру", а тепер, в жовтні, планується вихід дитячої книги. Це захоплююча історія-подорож Україною: бабуся відправляється в мандрівку зі своєю онукою, і разом вони відкривають нові цікаві місця та вивчають історію нашої країни.

Вважаю, що результат вийшов вдалим. Ця книжка розрахована на дітей, які досягли десятирічного віку. Маю надію, що її також переведуть німецькою мовою, і вона приверне увагу читачів в Естонії.

Книжка здебільшого орієнтована на західну аудиторію. Зокрема, на дітей, тому що діти - це майбутнє. Вони мають вчитися, знати про це. Наприкінці книжки бабуся також каже, що коли маєте змогу, то вирушайте в подорож. Коли виростете, відвідайте та огляньте всі місця, які позначені для вас на карті.

Там розповідаються оповіді про Тараса Шевченка, Лесю Українку, княгиню Ольгу та численних інших видатних постатей. Також є цікаві історії про партизанський рух.

Ця книга мені справді до вподоби.

Іще я створила театральну виставу "Зерно". Вона була про 1930-ті роки в Україні. Про історію того періоду, а також про те, як ця земля постійно опинялася під чужим впливом і ставала предметом боротьби, тому що одні люди хотіли нею володіти, а інші - жити на ній і бути вільними.

Ми також створили історію про MH17. Вона була не надто політичною, хоча політичний контекст там є. Це історія про літню жінку, яка намагається далі нормально жити. Це був 13-хвилинний VR-досвід. Історію демонстрували на фестивалях IDFA та Sheffield. Там показано життя під час війни. Наприкінці літак рейсу MH17 падає, і ви спостерігаєте за жінкою, яка йде в соняшникове поле, де біля решток багажу ставить палицю з білою тканиною. Саме так місцеві жителі були змушені позначати місця знахідок після падіння, оскільки спочатку представників ОБСЄ на цю територію не допускали.

Ми зробили цю історію кількома мовами: англійською, українською, російською та нідерландською. Вона охопила велику аудиторію.

Я написала невеличку книгу, присвячену колишньому Палацу культури в Дніпрі. Вона охоплює теми Майдану, Революції та молодого покоління — про те, як молодь сприймає Україну та своє майбутнє. Нещодавно я знову її прочитала, і це було досить дивно. Я видала цю книгу у 2016 році, і тоді вона здавалася мені певним прогнозом майбутнього. Було вражаюче усвідомити, що все, що тоді виглядало як припущення, стосувалося і мого, і вашого покоління, і зрештою стало реальністю.

Наразі я займаюся написанням книги, що присвячена знищенню інтелектуальної еліти в сталінську епоху, зокрема в 1930-1950-ті роки.

Безумовно, мова йтиме про Україну, однак також буде порушено питання грузинської та естонської літератури, а також про те, як радянська система систематично спотворювала і знищувала мистецтво.

Як ви вважаєте, які ключові аспекти варто переосмислити в уявленнях про Україну в Нідерландах та Європі сьогодні?

Література і культура виступають ключовими засобами у боротьбі з пропагандою та в популяризації знань про Україну. Вони функціонують як форма "м'якої сили", яка, хоча й не має миттєвого ефекту, поступово трансформує уявлення людей.

Через книги, театр, кіно люди можуть дізнатися про історію України й інших країн значно глибше, ніж просто з новин. Іноді саме через художню історію людина вперше усвідомлює, що певні історичні події справді відбувалися.

Отже, необхідно забезпечити переклад українських творів, розширюючи можливості для українських та інших авторів зі Східної Європи, щоб російська культура і література не були єдиними шляхами для знайомства з цим регіоном.

Одночасно важливо вміти підбирати адекватну мову для західних слухачів. Українці часто діляться своїми переживаннями про війну з великою емоційністю, і це цілком зрозуміло. Проте, суспільство Нідерландів не завжди готове сприймати такі емоційні висловлювання. Тому особи, які здатні об'єднати досвід Сходу і Заходу, виконують ключову роль у передачі цих історій так, щоб вони були зрозумілі західній аудиторії.

Ірина Драбок з міста Гаага.

Зображення авторки та матеріали з архіву Лізи Вееди.