Козацька Січ, що стала яскравим прикладом економічного прогресу, була справжньою перешкодою на шляху Катерини ІІ, згідно з думкою істориків.

Фото: Картина - "Остання рада на Січі". Художник Віктор Ковальов, середина XIX століття

Російська імперія завжди прагнула знищити будь-який зародок української державності і української окремішності

Що стало причиною цих подій? Чому Катерина II раптом вирішила ігнорувати всі раніше укладені угоди та знищити Січ?

Тут немає нічого дивного, оскільки Російська імперія завжди прагнула знищити будь-який зародок української державності і української окремішності. Після того, як у 1764 році Росії вдалося ліквідувати Гетьманщину і не отримати належного фізичного спротиву від еліти Гетьманщини, від козацької старшини, вона розчищала собі дорогу, щоб знищити останній осередок української автономії - вольності війська Запорозького Низового. І тільки знищивши вольності війська Запорозького Низового, можна було сказати, що вона виходила на пряму дорогу ліквідації будь-яких виявів окремішності українського світу від московського. І до поглинання повного, як вона собі мислила, українського світу. Запорозькі козаки були більмом на оці. Вони заважали Російській імперії нав'язувати свою економічну модель Гетьманщині - захланну, засновану на кріпацтві економічну модель. Бо на Запорожжі не було кріпацтва. Козаки контролювали територію від Бугу і аж до річки Міус і далі до Дону. Про це є неспростовні джерела. А мислили оптимальну територію війська Запорозького Низового від узбережжя Чорного і Азовського морів до Гетьманщини, до Слобідської України. І тут від Дністра і до річки Дон. І от на величезній території від Бугу і до річки Міус не було ні кріпацтва, ні класичної феодальної залежності, яка була на інших теренах. І об економічні традиції Запорожжя розбивалися будь-які потуги нав'язати Гетьманщині ту всю модель. Невипадково кріпацтво в Гетьманщині було впроваджене після ліквідації війська Запорозького Низового аж у 1783 році. І уявіть собі модель, засновану на хутірському господарстві, прогресивний тип, фермерство. На тій території формуються буржуазні відносини. Особиста праця на земельному наділі і на різних промислах, або вільнонаймана. Запорожці культивували це аж до 60-х років XVII століття. Вони змушені були вдатися до сільського господарства, тому що треба було колонізувати ці всі землі і цим самим протиставити спробам відкусити в господарський спосіб північні і північно-східні терени Запорожжя шляхом осадження там Нової Сербії, як це робила Росія, Новослобідського полку, Слов'яносербії, шляхом будівництва української лінії. Тому козаки мусили щось протиставити. І от вони протиставили запорозьку колонізацію, особливо північних теренів: теперішня територія Кіровоградщини, Дніпропетровщини і Донеччини. І тоді пустили плуга сюди. Але плуга пустили вже в козацькому виконанні другої половини XVIII століття.

..."аби ніхто не мав уявлення про альтернативи та вважав, що концепція сучасної Російської імперії є найвищим досягненням людської цивілізації"...

А чому не обрати прогресивну економічну модель, яку демонстрували козаки на Запорізькій Січі, і масштабувати її на всю Російську імперію, зробити з неї прогресивну потужну країну і лідера економічного світового розвитку? Чому вона так не зробила?

Кремлівська еліта не прагнула до таких змін. Як можуть дворяни існувати без підданих і перейти на нові рейки? Це означало б втратити всіх кріпаків, позбавитися своїх привілеїв та економічної основи, на якій вони ґрунтувались. Це зруйнувало б існуючий порядок і ускладнило б процес підпорядкування України. Подібна система, з елементами цієї ж структури, існувала в Гетьманщині, яка була ліквідована. У середині XVII століття, коли українська еліта змінилася, нова ранньомодерна еліта, що виникла з козацтва, наповнилася численними представниками колишніх селян і міщан, які не підлягали поверненню в колишнє підданство. Хоча старшина й прагнула відновити шляхетські порядки, фізично реалізувати це в Гетьманщині було неможливо. Саме тому виникла значна частина козацького населення, яке було особисто вільним і займалося власним господарством. Не маючи великої фінансової потужності, вони працювали на своїх землях або використовували найману працю. У 60-ті роки XVIII століття в Гетьманщині налічувалося близько 200 тисяч виборних козаків, які вели фермерське господарювання. Якби Україна зберегла свою державність до кінця XVIII століття, ми могли б стартувати на рівні з провідними європейськими країнами. У Австро-Угорщині кріпацтво було скасовано в 1848 році. Це означає, що ми могли б бути на одній хвилі з найпрогресивнішими економічними трендами, не через геніальність козацької старшини, а у зв’язку з умовами ведення господарства, які вимагали змін. Запорожжя в рамках Російської імперії мало свою автономію, зокрема безмитну торгівлю з Кримом, що заважало Московії знищити українське купецтво та підпорядкувати все міське життя Гетьманщини. Московія намагалася запровадити мита та заборони на торгівлю, проте контролювати це було неможливо. У маніфесті Катерини II від 3 серпня 1775 року чітко зазначено, що козаки почали займатися рільництвом, яке руйнує їхню залежність від престолу. Це визнання самої Петербурга демонструє справжні мотиви ліквідації Січі. Було створено товариство з альтернативною формою управління, що суттєво відрізнялося від адміністративної системи та залежностей у Російській імперії. Це стало певним викликом для існуючого порядку. Ситуація схожа на те, що сьогодні робить Московія під керівництвом Путіна, прагнучи знищити все, що суперечить їхній моделі існування, аби ніхто не усвідомлював альтернативні шляхи розвитку. Таким чином, їм потрібно знищити все, що є в Україні, Грузії, країнах Балтії та далі, якщо це в межах їхніх можливостей. Подібна ситуація мала місце під час ліквідації Запорозької Січі, де політичні, національні та економічні фактори формували систему власності, багатства та міжнародних торгових зв’язків. Через Січ та Гетьманщину підтримувалися зв’язки з Голландією, а через Чорне море та Дніпро в Січ заходили кораблі з Туреччини та Голландії. Торговельні факторії та купці вели бізнес із Західною Європою, ігноруючи царські укази, що забороняли це, і підпорядковували українську торгівлю російським інтересам, аби не дати Україні фінансової незалежності. Отже, Катерина II, керуючись інтересами монолітності Російської імперії, була змушена ліквідувати Січ.

Закінчилася російсько-турецька війна 1768-1774 років. Запорожці взяли в ній активну участь. І, здавалося б, далі справи протистоянням з Туреччиною підуть на російську користь. І вже настав час це все ліквідувати, що, мовляв, козаки вже себе вичерпали, як військова сила, вони вже не потрібні. Що кордон посунувся, уже проходив по Бугу. І тому Катерина таке зробила. Ця теза яйця з'їденого не варта. Бо коли почалася наступна війна російсько-турецька 1787-91 років, вони швиденько почали створювати Катеринославське козацьке військо, Бузьке козацьке військо. Потім використовували Задунайських запорожців в XIX столітті. Ще в XIX столітті створювали Азовське козацьке військо. Якщо вони такі вже були нікчемні і не потрібні, то навіщо ж заново відроджувати? Ні Донське, ні Волзьке, ні Яїцьке, ні Терське козацтво не були ліквідовані. Вони залишалися і протягнули аж до більшовицьких подій з розкозачення Дону. Ще в Першій світовій війні через 100 із гаком років після ліквідації Січі козацький спосіб ведення військових дій використовувався і був актуальним. Ті козацтва вже були інтегровані до складу Російської імперії за кінець XVII, XVIII століття. Вже вважалося, що вони не несуть жодної загрози якогось сепаратизму. От тому їх не треба чіпати. І модель та, яка устійнилася у взаєминах між Петербургом і тими козацтвами, задовольняла Петербург. Вона не несла загрози територіальній цілісності імперії. А запорожці - це ж постійна загроза взаємин з Кримським ханатом і Туреччиною в тому руслі, щоби вийти з підданства Росії. І тут ми підійшли до питання руба: одна справа, які там стратегії сповідував Петербург і як вони їх реалізовували? А інша справа - ступінь опірності до цих стратегій і протиставлення їхньому такого нашого, яке б унеможливило реалізацію цих сценаріїв. Не треба бути хлопчиками для биття. У Січі була золота акція і навіть дві, щоби унеможливити ці всі речі. Перша акція суто українська: коли заносилося на ліквідацію Гетьманщини або навіть після ліквідації Гетьманщини, повернення до Кримського протекторату чи турецького Запорожжя, то це повністю перекроювало всі правила гри. Ідеї ці носилися в 50-х роках XVIII століття. Але оцінка запорозькою старшиною повноти моменту була хибною. А це був шлях, який би знівелював знищення Гетьманщини і, можливо, навіть призвів би до реанімації. Бо Росія не почувалася такою сильною, щоб власними зусиллями робити далі ці всі поглинальні кроки. Варіант був повернутися до тої ситуації, яка була до 1734 року від 1709, коли Запорожжя було під протекторатом Криму і Туреччини. І тоді у 1709 році, коли запорожці після поразки під Полтавою українсько-шведського війська відійшли на територію, яка належала номінально Кримському ханатові і потім система всіх договорів між Османською імперією і Московією призвела до того, що вся територія як лівобережного, так і правобережного Запорожжя опинилася у складі Османської імперії. Кордон проходив по Кодаку, зараз місто Дніпро. Це кордон був між Туреччиною і Росією. Але всі розуміли, що це земля війська запорозького. Вони продовжували займатися різними промислами. І виходило так, що козаки перейшли разом із землею своєю туди. І от ця ситуація тривала до 1734 року. І згідно норм міжнародного права можна було відіграти назад, бо перехід війська Запорозького Низового назад під російське підданство, письмової угоди немає. Але все одно можна було, як на ті часи, апелювати, що це було на умовах угоди. Бо все одно ж була організована автономія своя і відносини між Запорожжям і Московією відбувалися не по лінії адміністративної вертикалі, а безпосередньо. Все можна було відіграти. І це було легітимно з точки зору міжнародного права. А Туреччина тим паче працювала на цю легітимність, бо це їй було вигідно. І тоді ситуація пішла б інакше. І не тільки для України, а й для Кримського ханату і для Речі Посполитої. Перший поділ Речі Посполитої - все взаємопов'язано - був у 1772 році. Він був тільки тому, що вдалося ліквідувати Гетьманщину. Якби не ліквідували Гетьманщину, то тоді б Росія не ризикнула, а заодно з нею і Австрія, і Пруссія, розділити Польщу. Бо природним союзником тоді ставала Гетьманщина і Польща - спільна загроза для них усіх. Ліквідувавши Гетьманщину, пішли на перший поділ. На другий поділ пішли, ліквідувавши Запорозьку Січ і розчистивши тут поле для того, щоби можна було приєднувати Правобережну Україну, Білорусь.

Віктор Брехуненко. Фото: Укрінформ

Другий важливий аспект стосується карти Криму. У XVIII столітті козаки та кримські татари нарешті знайшли спільну мову для мирного співіснування, де напруженість переважала над відкритими конфліктами. Обидві сторони усвідомлювали, що справжньою загрозою є Росія. Чим далі просувалося XVIII століття, тим більше виникала потреба в вирішенні цієї проблеми. Проте, як у Бахчисараї, так і на Січі не вистачило політичної мудрості для створення потужного військово-політичного союзу. Історичні приклади свідчили про російську експансію, внаслідок чого обидві сторони зазнали поразки. Кримське ханство не протестувало, коли ліквідували Січ, і це стало знаковим моментом. У 1753 році Кримський ханат був знищений і приєднаний до Росії. Протягом трьохсот років свого існування козаки підготували грунт для того, щоб цей простір степу став українським. Вони поступово зміцнювали свої позиції. Козацька версія співіснування виявилася ефективною проти мусульманських сусідів, і в середині XVIII століття козаки активно інтегрувалися в кримське суспільство. З'явилося чимало козацького населення на південному березі Криму, коли росіян там ще не було. У 1756 році кримський хан призначив отамана для цих козаків, адже їхня чисельність вимагала встановлення порядку. Таким чином, можна було стверджувати, що в Криму вже існувала структура вільних поселенців, в той час як росіяни ще не мали там жодного представництва. Ціла військова одиниця Запорізького Низу функціонувала на території Криму, і це не викликало жодних проблем. Співіснування було на користь України. Те, що було створено руками українців, врешті-решт використала Росія в результаті російсько-турецьких війн. Виникла парадоксальна ситуація: відповідно до норм міжнародного права, а також уявлень української еліти, південний кордон України проходив по узбережжю Чорного моря між річками Дніпро та Білгород. Ярлики кримських ханів та договори Речі Посполитої з Кримським ханатом підтверджували, що кордон проходить там. Сучасна Одеса, тоді відома як Кочубіїв, згадувалася в усіх ярликах. Білгород, Очаків — всі ці назви свідчать, що це була не просто територія, визнана Кримським ханатом за Великим князівством Литовським, а частина Русі України.

Шість із восьми Січей були на території сучасної Дніпропетровської області

Повернімося до 15 червня 1775 року. Саме тоді відбулися важливі події, які призвели до занепаду Січі, коли Петро Калнишевський зіткнувся з ворогами. Де ж це сталося?

Шість з восьми Січей розташовувалися на землях, які сьогодні входять до складу Дніпропетровської області. Це була мережа річок, островів та плавнів, що забезпечували природний захист. Великий Луг, з річками Підпільна та Чортомлик, став домівкою для однієї з Січей, відомої як Підпільненська. Починаючи з кінця XVI століття, тут виникали Січі одна за одною. Ця місцевість мала всі можливості для ефективної оборони від нападників як з півдня, так і з півночі. Найближчими населеними пунктами були Нікополь і Покров. Лінія, що проходить між Нікополем і Покровом, охоплює територію, де постійно з’являлися нові Січі.

Російські війська з сучасного Кропивницького відправляються до Січі.

Калнишевський та його команда не мали наміру боротися; вони здалися, і їхні позиції в шістдесяті роки залишалися нечітко сформульованими. Вони не говорили з Петербургом з позиції сили, не намагалися повернутися до Кримського протекторату або встановити союзи з різними сторонами, намагаючись уникнути ліквідації. Замість цього, вони вплутувалися у підкилимні ігри, влаштовували численні делегації та аудієнції у цариці. Вважали, що лояльність зможе зберегти існування Запорозького Низового війська. Їм не вистачило уроків із долі Гетьманщини, коли еліта, перед лицем ліквідації, запропонувала амбітні реформи, що мали на меті відновлення втраченої суверенності, але не вжила жодних фізичних заходів. Необхідно було зібрати сили, проте старшина вирішила не чинити опору.

Старшина цілком усвідомлювала ситуацію, проте їй бракувало внутрішнього ресурсу для опору.

Але чому ж Калнишевський зайняв саме таку позицію?

От анемія внутрішня. Розумієте? От тому це великий урок для нас зараз. Старшина все чудово розуміла. Вона мала свідомість, ту, яку треба було, але вона не мала внутрішньої сили протистояти. Отак і ми зараз під час нинішньої російсько-української війни. Можна мати найкращі уявлення, найпрогресивніший світогляд і все чудово розуміти, але не мати рішучості виграти війну. Тому ми повинні мати до інтелектуальних явищ снагу і волю, щоб викорчувати цю московську наволоч і виграти війну. І жодних обіцянок.

Вони здали зброю. Кошовий був заарештований, так само як і старшина січова. Перша група осіб, які викликали занепокоєння в Петербурзі, включала Калнишевського, Івана Глобу та Павла Головатого, яких відправили в заслання. Калнишевського відправили на Соловки, а Головатого з Глобою — до Сибіру. Інші старшини отримали іншу долю: їх покарали штрафами та залучили до російської служби з наданням землі, щоб інтегрувати цю територію в імперські структури.

Що ж трапилося з козаками?

Російська імперія, розробляючи концепцію Новоросії, а згодом і Совєтський Союз, а також сучасна Росія, дотримуються єдиної версії, згідно з якою запорожці нібито залишили ці території, переселившись на землі, підконтрольні Туреччині, і створили Задунайську Січ. Частина з них осіла в Австрії, що призвело до уявлення про ці землі як про пусті. Проте насправді вони нікуди не зникли. У Совєтському Союзі цю історію подавали в контексті марксистської теорії класової боротьби, де зображувався жорстокий царат, що пригнічував усіх навколо, змушуючи козаків залишати свої місця і змінювати територію. Ця наративна конструкція служила підґрунтям для концепції Новоросії, в якій спадщина запорожців нібито не відігравала жодної ролі у майбутньому цих земель. Все, що відбувалося на цих територіях, здійснювалося руками російських колонізаторів, які засновували нові міста і формували Новоросію. Однак реальність була зовсім іншою, і це підтверджують документи, що походять з московських джерел. Міф про те, що запорожці покинули ці землі і вони стали пусткою, легко спростовується архівними записами Азовської та Новоросійської губернських канцелярій, які фіксували території, що належали Запорозькому Низовому Козацтву. Російські чиновники, відповідальні за ці землі після ліквідації Січі, спиралися на реальні факти, що існували на той момент, і не могли уявити, що через півстоліття хтось створить концепцію Новоросії. Майже через століття ця ідея була знову піднята сучасною кремлівською елітою. Якщо проаналізувати, як московські джерела трактують ту ситуацію, стає зрозуміло, що все було зовсім по-іншому. Багатьом представникам старшини надавали дворянські титули та земельні наділи. Всіляко намагалися утримати запорожців на цих землях, не даючи їм можливості виїхати. Лише запорозькі руки могли освоїти цей край, спираючись на традиції запорозького козацтва. Потьомкін закликав бути максимально обережними з козаками, вживаючи всіх зусиль, щоб вони залишилися, заохочуючи тих, хто втік повернутися, адже їх було чимало - лише в очаківському степу зібралося до 12 тисяч осіб. Хоча деякі з них таки залишили територію, більшість продовжувала жити тут.

Наслідки ліквідації Запорозької Січі були несподіваними. Після її знищення Південна та Східна Україна, навпаки, набули яскравого українського характеру, коли сюди почали переселятися люди з Лівобережжя та Гетьманщини. Це призвело до значного збільшення населення завдяки новим прибульцям з України. Лише 1,5% з усіх переселенців становили іноземці. Українці не лише звільняли житла для нових колоністів, але й обробляли землю на їх користь. Запорозька казна використовувалася для виплат колоністам, а українцям доводилося допомагати їм влаштуватися, щоб ті могли вести господарство. У Бахмуті в 1774 році українці складали 80% населення, тоді як росіян було лише 17%. Вже в 1778 році співвідношення залишилося незмінним. До ліквідації Запорожжя стихійна українська колонізація цих територій забезпечила значну перевагу українському населенню. Без опори на спадщину Запорозької Січі та прибульців з інших українських регіонів освоєння територій колишніх вольностей війська Запорозького Низового в кінці XVIII та протягом XIX століття було б неможливим.