Командир роти 2-го батальйону 128-ї бригади Юрій Герус, відомий як Геркулес, висловив думку: "Усі втомилися від війни, але якщо ми підемо, то хто ж захищатиме нашу землю?"

Протягом майже трьох років масштабного воєнного конфлікту, чоловік з Рівненської області, що займався аграрним бізнесом, був удостоєний всіх трьох орденів "За мужність".

Деякі бесіди відбуваються під час подорожей або в перервах між спілкуванням з іншими військовослужбовцями. У таких випадках інтерв'ю легко перетворюється на справжню серію анекдотів. А якщо ще й співрозмовник володіє тонким почуттям гумору, його військові історії стають настільки захоплюючими, що їх хочеться ділитися зі світом. Саме такі спостереження та замальовки можуть стати чудовою основою для сценаристів, створюючи сценарії для майбутніх героїчних фільмів, де неодмінно з'являться персонажі-коміки, які завоюють симпатії глядачів.

Перед початком розмови я зазвичай маю якісь відомості про співрозмовника, що дозволяє мені зрозуміти, на які теми питань зосередитися і як краще вести діалог. Але в цьому випадку ми зустрілися вперше. Мені коротко розповіли про досягнення Юрія Анатолійовича, і тепер я мала завдання – пізнати його ближче. Це відбувалося під час подорожі з Запоріжжя в районі Оріхового, де перебуває його підрозділ. Зізнаюся, це було справжнє задоволення – слухати Геркулеса, іноді ставити йому запитання, на які він відповідав, перетворюючи їх на нові теми для обговорення. Я також спостерігала за його спілкуванням з іншими бійцями, з якими ми зупинялися по дорозі. Таким чином, я намагалася зберегти і нашу бесіду, і стиль спілкування командира роти.

"МЕНЕ ХОТІЛИ ВБИТИ В РОБОТИНОМУ... КАБами. ПО ПІДВАЛУ, ДЕ МИ БУЛИ, ЇХ ПРИЛЕТІЛО ДЕСЯТЬ ШТУК"

Я чув, що у вас є всі три ордени "За мужність". Чи могли б ви детально розповісти, за які вчинки вам було вручено орден третього ступеня?

- Чи пригадуєте той резонансний випадок, коли солдати 128-ої бригади захопили в полон підполковника російських військ, який був одягнений лише в шкарпетки та труси ЗСУ? - запитує мене командир 6-ої гірсько-штурмової роти 2-го гірсько-штурмового батальйону 128-ої бригади Юрій Герус.

- Це ви його перевдягли, щоб мав вигляд як людина?

Скажемо так, ситуація була така, що я не зняв з нього навіть трусів. Я не бачив усіх деталей. Лише встиг почути, як він сказав, що заблукав. Усі тоді так висловлювались.

Була у нас позиція "Берлін". Не знаю, чому її так назвали. Перехрестя неподалік ми називали "Марсель". Трошки попереду того перехрестя тримали трасу. Там періодично блукали москалі. Я їх називав "дети понедельника", тому що кожного понеділка вони нас штурмували. Раз приїхали - якщо не помиляюся, це було 6 березня, - два КамАЗи тентовані з причепами, привезли БК до танка. Машина приїхала, ми спостерігаємо - десь 900 метрів до неї було. Там блоки стояли, "їжаки". Вони зупинилися, ми їх трошки цей... розстріляли. Один водій втік, а техніка так і стояла. 21 березня повторилася та сама історія. На той момент КСП нашої роти переїхало. Я пішов на місце попереднього - там лишався генератор, ми заряджали батарейки до радіостанцій, і я пішов за ними. Спускаюся металевими сходами і чую по рації: той, що на посту, викликає командира роти Фазана: "Їде КамАЗ із "зеткою". Що робити?" Той каже: "Знищити". Я виходжу в ефір: "Що, у нас в підрозділі так машин багато? Це ж КамАЗ, давай заберем". Всі, хто навіть відпочивали, поки я до них добіг, вже були у броні, в касках. Всі побігли на позиції, в окопи, починають стріляти.

Спостерігаючи за ситуацією, я усвідомлюю, що це автомобілі, яких ми ще не зустрічали, щось абсолютно нове. З лівого боку виявилася велика посадка. Я запитую: "Давайте, кілька людей, треба туди побігти. Хто зі мною?" У відповідь чую: "Ніхто". Тоді кажу: "Переформулюю. Хто зважиться йти зі мною?" І тут Олег Купа, з позивним Купол, вирішує приєднатися. Ми йдемо стежкою, уважно розглядаючи кожен шматочок трави. Раптом у рацію долинає повідомлення: "КамАЗ зупинився, розвернувся, з нього висипалося від десяти до п’ятнадцяти людей". Олег говорить: "Схоже, ми щось робимо не так". Я відповідаю: "Та нічого, давайте подивимося". Коли доходимо до посадки, все виглядає мирно. Трохи далі стояла двоповерхова будівля колишньої фабрики, де також чергували наші люди. Я не мав з ними зв'язку, але знав, що вони вистрілили в машину, яка розверталася. Наш командир взводу, Португалець, влучив у радіатор. Після цього з автомобіля вилазили люди. Я підбігаю до машини, і в Олега завжди була граната в підствольнику автомату. Знайшов ямку і кажу: "Тут добре видно. Лягай сюди, а я піду подивлюся. Якщо що, спостерігай за мною і реагуй". Вирушаю вперед. Нікого не бачу. Зайшов, ставши за колесом, підходжу до машини, оглядаю її та озираюсь позаду - все спокійно. Повертаюся глянути, чи немає когось у кабіні. Зворотною дорогою натрапляю на шматок заліза, що залишився від попередніх автомобілів, і коли він зашкребе, я вже уявляю, як перетворююся на решето. Але чомусь пострілів не було. Переконавшись, що в машині порожньо, зв'язуюсь по рації з хлопцями, що залишилися спостерігати, з Португальцем: "Скільки їх було?" - "Троє. В одного точно влучив в ногу. Інші втекли". Добре, знову обережно повертаюся, ще раз оглядаю... Дорога була нижче, і тут я помічаю одного трохи збентеженого чоловіка, досить кремезного. Я взяв його на вогневий контроль і запитую: "Ти хочеш жити?" Відповідає: "Так". - "Тоді я підійду". Перекривши шлях машиною, він каже: "У мене нічого немає, залишили одного..."

Чи була у нього нога пробита?

У нього була серйозна поранення стегна, ще десь поранення від кулі, і на коліні він сам наклав джгут. Я запитав: "А що з іншою рукою?" Він показав, а там граната, витягнуте кільце. Я кажу: "Кидай, якщо хочеш, але я встигну тебе вразити..." Він щось пробурчав: "Ні..." - "Так де ж кільце?" Він знайшов його і поклав назад. Я підійшов ближче, відсунув його гранату, а пістолет, що був у нього на нозі, забрав. Я запитав: "Хто тебе навчив так діяти? У тебе ж вище рани, а джгут ти наклав нижче". Джгут у нього був зовсім сухим і не тримав рану, довелося надати йому допомогу. Він зізнався: "Я заблукав..." Я відповів: "Розповідай мені про це!" - "Що розповідати?" - "Співай, як ти заблукав". Він сказав: "Я такий же солдат, як ти, виконую наказ". - "Не порівнюй. Якби вас тут не було, нас би теж не було". Найцікавіше було, коли я перев'язував його ногу, і раптом прибіг Португалець, заявляючи: "Це мій трофей!" - "В смислі - твій?" - "Я ж йому ногу прострелив!" - "А я його взяв у полон. Якщо він твій, то що, відрубати йому голову?" Той закричав: "Не треба! Не треба!" Зблід ще більше. (сміється.) Згодом прибігли хлопці з ношами, і все це під мінометним обстрілом. Я сказав: "Бачиш, твої ж намагаються, щоб ти не вийшов звідси живим". - "Я, - відповів він, - вже зрозумів". Коли зняли з нього бронежилет, помітили цікавий шеврон. Я не розумівся на шевронах, але наш командир взводу запитав: "Хто ти такий?" Він відповів, що військовий кореспондент. "А де ти взяв шеврон?" - "У магазині купив". Я глянув, а у нього погони підполковника. Ми почали піднімати його, але виявилося, що й друга нога поранена. Не було часу перев'язувати її, бо хлопці вже підбігли з носами і відвезли його. А ми з Куполом в іншу сторону - відводили вогонь на себе, щоб інші могли вийти. Таким чином, по п'ятах, по п'ятах - міномет не встиг нас дістати. І ми вийшли, а машину забрала полоненого...

КаМАЗ лишився. Ще колеса у нього були простріляні, хлопцям сказав, що ми його потім заберемо, як обстріл закінчиться. А ми тільки того полковника вивезли, одразу з Нестерянки виїхали два БТРи його відбивати... І танки ішли. Ще повоювали з ними, відбилися якось. Вже ввечері, коли приїхав командир роти, узнали, що взяли ми дуже непростого дядька. От за це дали мені і Олегу по ордену "За мужність".

З офіційних заяв бригади 22 березня 2022 року: "Військові 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади затримали Олександра Кошеля, начальника групи інформаційно-психологічної протидії російської військової частини 47084. Він підтримував безпосередній зв'язок з командувачем 58-ої армії рф, генерал-лейтенантом Михайлом Зуськом, якому щоденно надсилав звіти. Під час обшуку Кошеля бійці були вражені, виявивши, що він був одягнений лише в нижню білизну та шкарпетки з символікою "Збройних Сил України".

- А орден другого ступеня?

Слід згадати про розсіяний склероз… На той час я вже став командиром 6-ї роти. Саме в цей період відбувся мій перший штурм у ролі командира. Ми атакували одну позицію неподалік Копанів, яка раніше мала прізвисько "Заноза". Ця територія входила до зони відповідальності нашої бригади. Є навіть запис бою. Ми підійшли на танку та двох БМП, але одна з бойових машин не встигла доїхати – підірвалася на власній міні. Незважаючи на це, ми виконали завдання і захопили позицію. Перед цим ще відбулося звільнення Херсонщини, і, як я розумію, все це разом стало підставою для отримання моєї другої нагороди.

Перший варіант також містить...

Мене намагалися вбити в Роботиному з використанням боєприпасів класу КАБ. Ми двічі входили в це село і утримували свої позиції. Там відбувалися серйозні штурми, і ми контролювали дві важливі висоти перед самим населеним пунктом. Одна з них розташовувалася перпендикулярно, а інша — ліворуч від неї. Це місце, до речі, стало нашим найтривалішим пунктом оборони. Три рази російські війська намагалися зайти в школу, що була неподалік. А ми залишалися на КСП роти, розташованій за 400 метрів від цієї школи, з теперішнім командиром 5-ої гірсько-штурмової роти, позивний — Арчі. Я користувався тепловізором, а він — нічним прицілом, прикріпленим до автомата, оскільки ми мали намір йти в наступ. Я розгорнув радіостанцію "Либідь", велике обладнання. Виявилося, що це була єдина радіостанція в усьому Роботиному серед усіх підрозділів, які там перебували. І, як виявилося, мене вдалося запеленгувати з великого дрону. У нашому районі приземлилося десять боєприпасів КАБ.

- Десять?!

Десять 500-кілограмових КАБів! Вісім із них впали прямо поруч із підвалом, де ми ховалися. Найцікавіше, і в це важко повірити: чотири з них приземлилися в одну яму. Я в той момент спілкувався по телефону з Діджеєм, нашим командиром батальйону, обговорювали робочі питання, зокрема заміну особового складу, і раптом – вибухи. Один із них пролунав неподалік, прямо над нами. Він запитує: "Що відбувається?" – "Це КАБи. Все в порядку. Якщо так продовжиться, більше не будемо розмовляти". Лише закінчили розмову, як стався ще один вибух, і все навколо почало падати, думав, нас зруйнує. Виходимо з підвалу, а земля вже насипана біля виходу. Центр кратера був приблизно за п’ятнадцять метрів від нас, а край ями – за чотири метри від підвалу. Ми швидко почали збирати речі, щоб перенести КСП, адже стало зрозуміло, що нас виявили. В армії без жартів важко, і тоді це також підтвердилося. Я подумав: "Сходжу в туалет, бо потім буде незручно". Вискочив першим, за мною – Арчі. Чую, знову щось летить. Кажу: "Арчі, це КАБи". Він тільки встиг повернутися, як бомби знову впали в ту ж яму. Ударною хвилею Арчі злетів назад у підвал разом із цеглою та каністрою з пальним, і в результаті у нього з’явилися тріщини в семи хребцях. Ми зібрали все можливе і переселилися в інший підвал, де знаходилася наша піхота, на сусідній вулиці. Поки ми йшли, ще два КАБи впали, один з них прямо на край Роботиного – розбив точку евакуації 65-ї бригади. Всіх вдалося врятувати, але кілька людей постраждали.

Ми зрозуміли, що там, де перебували хлопці, не було можливості розгорнути КСП. Це вже був провулок, а далі — крайня вулиця, яка межувала з полем. На тій ділянці дислокувався розвідбат. Я знав, що незабаром їм потрібно буде покинути це місце. Хлопців було троє або четверо, і ми вирішили до них приєднатися. У них вже був доступ до Інтернету. Тим часом наші позиції зазнавали атаки. Ми швидко підключилися до їхніх зусиль і разом відбили штурми, залишившись там на деякий час. Однак одного вечора ворожий танк знищив наш підвал. Я думав, що це місце було надійним, і противник не зможе нічого зробити. Але з сусіднього села виїхав танк і почав методично розстрілювати кожну хату. Я тільки сказав: "Потрібно трохи відпочити, адже ситуація непередбачувана". Лише ліг... А наш медик Рома Бех почав заварювати каву, як раптом пролунав вибух прямо над ним! Пів підвалу обвалилося, і Рома отримав травму. Який тут вже сон? Поки ми розкопували завали і збиралися, розпочали пошуки нового місця для КСП. Зрештою, ми знайшли його неподалік від того підвалу, і виявилося, що в нього найменше потрапляло.

Згодом ситуація погіршилася. Через поле прокладали дорогу, і всього за 20 метрів від нашого підвалу заїжджала 65-та бригада. Тоді почали нас вибивати... Але, на щастя, все обійшлося. Незабаром нас замінили - приїхала, здається, 4-та рота. Усі, хто вийшов, одразу потрапили до лікарні, адже були контужені. Після лікування повернулися назад. Мені вже зробили КСП в іншому місці. Командир заборонив іти в Роботине, тому я залишився в крайньому посадці перед цим населеним пунктом.

"Торкнувся - одна нога, друга. А голови на плечах немає."

- А що то була за ситуація, коли ви під час обстрілу побігли витягати загиблих. А по вас ледь не влучили з ПТУРа...

- Це коли командир батальйону відчитав мене, як хлопчика?

Вот так.

- Нас тоді мав міняти якійсь ТрОшний підрозділ. Ми з ними няньчилися місяць. Біля мене у сусідньому такому, скажемо, невеличкому бліндажику, жив їхній командир роти, який теж був призначений з цивільних. Я йому пробував налагодити роботу, людей ми теж готували, навчали. І поступово почали своїх міняти, заводити їх на позицію. А там треба балочку пройти. Наші "смєнщики" всі були герої - до моменту, коли вже треба було йти. Так вийшло, що не було кому вести людей безпосередньо на позиції. Тому я лишав одну людину на зв'язку, а сам водив. Якось заводив групу чоловік 10-12, а другу вів мій бойовий медик. Він якраз вертався. І треба було одразу ж вести наступну. Я зі своєю групою вже доходив до посадки, де наша рота вогневої підтримки стояла, як почув, що летить ПТУР. А наші хлопці піднімалися саме туди, куди медик пішов, - по воду, продукти. І їх заптурили, бо навпроти стояв ворожий ПТУР і нас кошмарив постійно. Чую по рації, що один "трьохсотий", важкий. Викликав евак. Він проскочив, пораненого не знайшов і повернувся. Евак доганяла ракета. Поранила і побила, але нічого, обійшлося. Я довів групу. На позиції один з моїх хлопців каже: "Там лежить поранений в руку, я викликав допомогу". Питаю, чи є ще живі, - є. Ну я і погнав до них, бо ніхто не хотів йти, всі перелякалися.

Я витягнув одного важко пораненого, але більше нікого не знайшов. Повертаюся назад і ще раз запитую, де саме можуть бути інші поранені. На дворі вже сутеніло. Я попросив у хлопців ручний тепловізор і знову вирушив на пошуки. Саме в цей момент мене і виявили. Почали обстрілювати з правого і лівого флангів мінометами та АГС. Я зрозумів, що зліва мене не дістають, тому вирішив рухатись правою стороною посадки. Дістався до місця, де мені повідомили, що був обстріл і, можливо, ще хтось залишився - але там нікого не виявилось. Блукаючи, я натрапив на якісь шматки спальника, розкидані довкола. Почав обережно шукати руками - раптом натрапив на одну ногу, потім на іншу. Хлопцеві потрапило прямо в голову, його тягнули, а голова була відсутня... Тіло вже стало холодним. Що ж, залишати його не можна. Я вирішив забрати. Взяв його за ноги і почав тягнути. Рухався по лівій стороні посадки, адже там було зручніше. І тут раптом бачу, як ПТУР летить прямо на мене. Я швидко прижав ноги до себе, відскочив у посадку і став чекати. Чую звук - раз! Стрибаю в посадку і пробігаю вперед, наче до ворога, на метрів 15. Падаю, а ПТУР пролетів мимо. Думаю, все буде добре. Тягну далі. Залишалося зовсім трохи, і за наступним перекатом мене б вже не видно. Тягнув загиблого майже на чотирьох, щоб не потрапити в поле зору. Протягнув ще метрів 15, і знову та ж історія - ПТУР летить. А навколо корчі та клени, які там виросли. За схемою - пірнаю за корчі, відбігаю трохи. Коли перебігав, рація переключилася на інший канал. І знову - бабах. Добре. А тут ще й міномети почали мене шукати. Думаю: зараз вони трохи заспокояться, я піду до хлопців, у яких брав тепловізор, повернуся за хвилинку і заберу хлопця. Підходжу до своїх, і тут один з них, ніби ховрашок, шепоче: "Все, капець, там вже повний хаос! Я тебе шукав!" Кажу: "Ну що, знайшов?" - "Я ще не виходив!" А рація мовчить. Я включаю ліхтарик, дивлюсь - переключено. Ой-ой! Залишилися тільки мої хлопці, медик і пілот Романов на зв'язку. Вони кажуть: "Все, давай сюди, поки комбат не дізнався, де ти бродиш... Страшно, що коїться". Кажу: "Мені б ще разок сходити, та й цього хлопця дотягнути..." Отже, після цього я й вислухав...

- Забрали тоді хлопчину?

- Ні, я мусив йти до себе. Потім його забирати ходили з підрозділу РВП - я по коптеру показав, де він лежить. Пояснював: "Візьміть з собою шнурка метрів хоча б двадцять, закинете за ноги, підтягнете його 15-20 метрів, що лишилися. А далі спокійно можна виносити". Вони зробили інакше. Я в той час знову неподалік заводив групу. Коротше, бабахнуло, ПТУР залетів. Ще один мій хлопака пішов їм допомогти. Врятувало його те, що стояв страшенний трупний запах. Він відійшов блювати, сів за корчі, за кленом з другої сторони посадки. І якраз прихід - він отримав уламок у руку, вийшов. А другого вивели - отримав поранення в ногу. Третій, що був близько від тіла - навіщось в спальник його пакував, теж хапнув добре. Я взяв двох нових хлопців з ТрО, що заводив, і ми пішли туди під свій коптер, під рацію. А той поранений у ногу думав, що то ворожа пташка, тому заліг, закидався збитими гілляками - піди його знайди. Добре, був день. Знайшов його. У нього вся права сторона була побита уламками. То я його відтягнув униз, покликав тих двох хлопців, ми його акуратно винесли. Потім уточнював у командира роти - з ним все добре, вижив. Всі ті події були буквально протягом одного місяця.

- А командира вже тридцять хвилин немає. І він вас лаяти буде...

Суть справи зовсім не в тому, що ти начальник, а я — простак. У нас там все було по суті. Він абсолютно правий. Це не обов'язок командира роти займатися витягуванням поранених і загиблих, адже для цього є спеціально підготовлені люди. Моя роль полягає в управлінні. Проте, як кажуть, я ще не навчився адаптуватися...

"У моєму характері є одна недолік - не вмію правильно косити."

Я правильно розумію, що вас той самий командир батальйону змусив стати офіцером?

Ситуація склалася трохи інакше. У штат було введено нову позицію: заступник командира роти. Тоді Кіпіш, який виконував обов'язки заступника командира батальйону Діджея, залишався на своїй посаді. Ми проходили якісь навчання, і Кіпіш дізнався про мою вищу освіту. Якраз у той час якраз формували групу для навчання в Одесі. Він неодноразово звертався до мене: "Анатолійовичу, чому б вам не поїхати? Це ж шанс, адже зазвичай присилають якихось некомпетентних людей, а нам потрібен свій, надійний офіцер". Я спочатку відмовлявся, бо мені було комфортно бути сержантом. Також Кіпіш переконував і Олега Купу, відомого як Купол, щоб той взяв участь у навчанні... Коли я дізнався, що Олег також планує поїхати, то здався: "Сам поїхати не хотілося, але разом..." І так ми вирушили, місяць навчалися. Після цього я отримав посаду командира взводу вогневої підтримки, з якої згодом пішов. Згодом мене призначили командиром роти, хоча я насправді мріяв стати заступником.

- Чи не бажали ви стати командиром?

Причина насправді дуже проста: командир роти є матеріально відповідальною особою. Я, насправді, не очікував, що війна затягнеться так надовго. Мені здавалося, що в якийсь момент я просто зберу свої речі і повернуся додому, не замислюючись про те, що щось залишилося втраченим, не списаним чи взагалі невідомо де. Як це зазвичай буває в армії. А ще й доведеться платити. Саме через це я і не прагнув займати цю посаду.

Ви висловили: "Не очікував, що конфлікт триватиме так довго". Які у вас були уявлення про те, як розгортатимуться події?

- Думав: три-чотири місяці активної війни буде, а там вони знову хапнуть, і на тому все заспокоїться.

А як ви тепер ставитеся до цього?

На мою думку, це триватиме ще три роки. Кіпіш переконаний, що до 2030 року все залишиться незмінним. Кожен має свою точку зору, але я впевнений, що ще три роки - це безсумнівно.

На скільки ви готові знайти виправдання, щоб звільнитися? Будемо відверті: чимало людей шукають законні причини, щоб залишити армію. Дехто справді втомився, а когось просто дістало...

- Є у мене одна погана риса характеру - не вмію косити. Ніколи не вмів. От в армії строкову служити пішов - в останню партію, вже з роботи, хоча міг не йти, міг порішати, у мене були всі можливості. Пішов, відслужив. Після того поміняв роботу. Не жалкую ні разу. У 2014-му міг не йти. Треба було за три дні пройти комісію, пройшов...

- Вас мобілізували?

Вот так. Але можна було пропетляти без проблем. А зараз мене, можна сказати, війна у душі застала. Як раз в гості приїхали батьки дружини. Ми повечеряли, я телевізор не дивився. Вранці, як завжди, щось там поробив і пішов у душ, бо вже на роботу їхати треба. Машина прогрівалася. Тут дивлюся: військовий обліковець, тьотя Галя заходить. Питаю: "Щось термінове? Заходьте та почекайте, я хоча б витруся та вдягнуся". Виходжу: стоїть військовий обліковець, один хлопчина з військкомату і два поліцейських. Кажу: "Добрий ранок! А що сталося?" - "Ти що, не знаєш?" - "Ні". - "Війна". Я знаю, що війна з 2014 року... А мені повістку дають. Кажу: "Дивіться, ви мені нах... не потрібні. У мене є мобілізаційне розпорядження, я резерв першої черги, маю їхати у 128-му". Хлопчина з військкомату не знав, що робити з тією повісткою. Мені жалко його стало, кажу: "Давай, я підпишу, бери корінця, а я заїду, розберуся". Тільки вони пішли, дзвонить побратим - недавно він помер - ми разом служили в одному розрахунку, каже: "Що, Юрко, повоюємо?" - "Звичайно! - кажу. - У мене вже й повістка є на руках". І ми поїхали в Мукачеве.

Яка конфліктна ситуація відбувалася у 2014-2015 роках і як вона виглядає в даний момент?

У 2014 році я був наївним, маючи досить туманне уявлення про війну. Один з моїх дідусів - ветеран, і його розповіді про війну завжди мене захоплювали. Ми з братом вважали їх казками, але реальність виявилася зовсім іншою... Коли настало 2022, я вже усвідомлював, куди прямує моя дорога, і розумів, що на мене чекає. Але я не міг уявити, що війна набуде таких масштабів. У 2014-му я стикався з "Градами" і танками, а бої в Дебальцевому зводилися до прямої стрільби. Але що стосується авіаційних атак, то для мене це було чимось неймовірним. Ми жартували в підвалі, що якщо тут, у полях поблизу Роботиного, з'явиться підводний човен, то я вже побачив усе можливе.

- Добре. Тоді скажіть, чи ви втомилися від війни? Хочу почути вашу відповідь.

Я не зовсім розумію, в чому полягає суть цього питання - що означає "втомився від війни"?

- Ну от всі кажуть, що всі вже втомилися від війни.

Хто ж це говорить? Той, хто не бере участі у бойових діях? Якщо відверто, я не зовсім розумію суть цього питання.

Дозвольте пояснити інакше: чи набридло вам існувати в бруді, вести боротьбу, рятувати поранених і ховати загиблих?

- Почекайте, ми ж нормально спілкувалися, чому така реакція? Чому ви узагальнюєте і все скидаєте в одну купу? Як кажуть, все, що відбувається в житті, робить нас сильнішими. Вірно? Не можна все зводити до одного: одне дратує, інше... Допомагати своїм ніколи не є обтяжливим. Я в будь-який момент готовий це зробити, і він, - Юрій вказує на водія, - також. А якщо знаєш, що допомога потрібна комусь із знайомих, то взагалі не варто роздумувати. А навіть якщо це незнайомий? Найгірше під час війни - це ситуація, коли люди пропадають безвісти.

- Здебільшого це ті загиблі, чиї тіла не можливо було витягти...

У Роботиному ми стали свідками жахливої ситуації, коли людина була втраченим без вісті. У асфальті виявилася невелика яма, і ми впізнали його лише за берцями. Він був закатаний у асфальт, і ніхто не намагався його забрати, хоча поруч працювала бригада, яка пересувалася на своїх машинах. Ми звернулися до них: "Чому ви не забираєте? Це ж ваші люди". А у відповідь... Рідним повідомляють, що їх син, чоловік чи брат вважається безвісно зниклим. Це надзвичайно сумно.

...Кому хочеться, відверто кажучи, залишатися в болоті, при цьому постійно відчуваючи загрозу? Звісно, я жартую, що моя присутність тут пов'язана лише з грошима. Але це не зовсім так. Є чимало причин, чому я залишаюсь. Усі втомилися від війни, і я теж мрію про мир, про те, щоб повернутися додому і зайнятися звичними справами. Проте є й інша сторона питання: якщо ми підемо, то хто ж продовжить боротьбу? Такі населені пункти, як Роботине, повинні бути українськими. Ось чому ми тут.

"Ті, хто не можуть брати участь у бойових діях, повинні долучитися до підтримки армії та фронту, як тільки мають можливість. Кожен з нас зобов'язаний зробити свій внесок."

- У вас діти є?

- Син. Влітку йому минуло 18 років.

Certainly! Here’s a unique version of your text: - І... що далі?

- Що ж це таке "і"? Дев'ятнадцятий вже минув... (сміється.) Десять років тому, коли я служив на війні, він малював свої малюнки для військових... А тепер уже син старший за мене. Мабуть, пора змінювати позивний... (сміється.) Коли постійно поруч із дитиною, важко помітити, як вона змінюється. Але варто лише відсутніми бути якийсь час, і... Знаєте, як я зрозумів, що мій син виріс?

Ми опинилися в Херсоні, і ледь не стали свідками хаосу, з якого вийшли з великими труднощами. Всього в чотирьох метрах від мене і двох моїх товаришів розірвався мінометний снаряд. На щастя, земля була м’якою, тому нас лише контузило, але уламків уникнули. Ми змогли витягти всіх, спочатку забравши тих, хто отримав серйозні поранення. Справа в тому, що ми з командиром роти домовилися повернутися додому в кінці тижня, на вихідні. І ось сидимо, і раптом це сталося. Мій товариш каже: "Потрібно йти до лікарні, адже це ж контузія". Я ж його переконав: "Послухай, потерпимо. У п’ятницю їдемо додому на три дні, все буде гаразд". Але випив води і зрозумів: вже нічого не вдієш.

- Чи починає з'являтися поворот?

Вот так. Поїхали ми таки в Кривий Ріг у лікарню. Доба - нас ніхто не питає, якої зарази я у травматології сиджу. Пішов посварився - нас оглянув лікар. Пішов посварився знову - нам якусь крапельницю дали. Перевели Костю того, що зі мною разом був, у терапію... Він приходить, питає: "Тобі аналізи робили?" - "Ні". Знайшов медсестру, знову посварився. Виявляється, я мав здогадатися, піти взяти папірець і все те поздавати.

- Якась форма самообслуговування...

Так, шведський стіл... У нас є хлопець з розвідки, він отримав травми від розтяжки. Його дружина також військова, з Києва. Йому відмовилися витягувати уламки — чи з м'язів, чи з кісток, точно не пам'ятаю. Його дружина знайшла військового хірурга, який погодився це зробити, і організувала переведення. Він передав мені форму для переведення в іншу лікарню. Я п’ять днів намагався вирішити цю ситуацію, адже лікування надають лише за умови, що купиш ліки сам. У понеділок, під час обходу лікарів, мене запитали про самопочуття. Я підвівся і сказав: "Ми вже тут п’ять днів, а ви нічого не робите!" - "Це не зовсім наш профіль..." - "А навіщо ми тут?" - "Просто немає вільних місць". Я відповідаю: "Навіщо брати пацієнтів, якщо не лікуєте?" Вони почали пояснювати, питаючи: "Що саме ви хочете?" - "Перевестися в іншу лікарню, де зможуть надати допомогу". - "Для цього потрібен лист". Але моя дружина вже підготувала документ для переведення за місцем проживання. І ми вирушили. Але до цього я ще й застудив сідничний нерв — не міг ні ходити, ні голову повернути.

Завітали до мене на подвір'я десь о другій ночі. Я вже був упевнений, що малий спить. І тут раптом з'являється мій "крихітка", який, до речі, вже виріс більше за мене. Мене охопила думка: якщо він вирішить стрибнути на мене, то можуть довго збирати мої частини... На щастя, обійшлося, не стрибав. В той момент стало очевидно, що він справді значно більший за мене.

Чи перебували ви в оточенні в Дебальцевому у 2015 році?

- У 2014 році ми приїхали кудись в Попасну, вночі: всі ставайте до кругової оборони. "Уралом" приїхали, я в роті РВП служив, на СПГ. Стали ми всі в кругову, слава Богу, що ніхто не шастав. Як ранок почався, стало зрозуміло, що тут всі наші, на одній території асфальтного заводу. Ото були б пострілялися добре... Почали рити укриття, бліндажі, як наказав ротний. Викопали, пішли десь помитися - була вода в якійсь аптеці. Вертаємося, а нас вже шукають: "Де ви лазите? Їдете на передок з 1-ою ротою". Відстояли 18 днів. За цей час і горіли, і я свої перші уламки зловив. Тільки вийшли - нас на Дебальцеве. Там нашу роту вогньової підтримки не в повному складі (два розрахунки СПГ, два ПТУРи, ЗУшка, щось там ще) прикомандирували до штабу сектора. В Дебальцевому був блокпост "Хрест", ми жили там неподалік. Потім переїжджали, мали п'ять вогневих рубежів, копали. Ми там пробули, по-моєму, з жовтня місяця. Все було ніби тихо-мирно, не особо стріляли. А 21 грудня нас перекинули на ліву сторону, бо був перший прорив, пішла техніка. Ви знаєте також, що є така всім відома висота - "Валєра". Я стояв лівіше, за п'ять кілометрів, наш опорник називався "Льоха". Там ми знаходилися до кінця. Командир роти, який тоді прийшов за старшого, бо того поранило "Градом", вийшов звідти 23 лютого, хоча офіційно бригада вийшла 18-го. А я виїхав 8-го - вертольотом, на Мі-8.

Чи отримали поранення?

- Попали в мене трошки з "Василька". Сьомого числа мене поранили, ввечері вивезли в Артемівськ, а на ранок - зі стадіону на Мі-8 у Дніпро.

Чи не є ви, по суті, звичайною цивільною особою?

Вот так.

Чи можливо перетворити цивільну особу на військовослужбовця? За яких умов це відбувається? Чи справді ви стаєте військовою особою, чи це всього лише вимога обставин?

- Що означає "зробити військового" чи "стати військовим"?

Отже, сьогодні ти звичайна людина, а вже завтра — на передовій, беручи участь у штурмі та володіючи різноманітною зброєю.

- А, я зрозумів! Ви говорите за ту категорію людей, які кажуть: "Та ми не готові, нас не вчили..." (сміється.)

Мені цікаво зрозуміти психологічний аспект: вчора я займався агробізнесом, а сьогодні опинився в ситуації, де потрібно захищати свою країну. Тож я прийняв це виклик і почав виконувати цю нову роль.

Вважаю, що зможу відповісти на ваше запитання. Для кращого розуміння: я проходив строкову службу у Львові, в частині, яка згодом стала основою для формування ВСП. Нас направили на навчання для отримання звання сержанта. Після цього я служив у роті охорони і був заступником начальника караулу. Мій досвід обмежувався лише стрільбою з автомата. Але в 2014 році моя країна потребувала моєї допомоги. Мій кум, який також служив строкову в десанті, приєднався до мене, і нас забрали на навчання. Дівчата запитували мене: "Яка у вас спеціальність?" Я пояснював, а вони записували олівцем "Б1". Коли я запитав, що означає цей "Б1" на першій сторінці, мені відповіли: "Вам там все пояснять". Я помітив, що у інших були "Б3", "Б5" та інші, і вирушив по Мукачевому шукати, де оформлюють військових, але ніхто не міг дати чіткої відповіді. Потім нас посадили в автобуси і відвезли у Виноградів. Коли ми приїхали і вийшли з автобуса, нас зустрів сивуватий чоловік, який записував дані з документів. Коли дійшла моя черга, він глянув на мене і сказав: "О, "Б1"!". Нас таких було досить багато.

- І ніхто не знає, що це значить?

Він говорить: "Вас зараз переведуть в іншу палатку". Я запитую: "Що таке "Б1"?" А він у відповідь: "Чому ти питаєш мене? Я ж сам мічман". І на цьому мої запитання закінчилися... (сміється.) Згодом ми все ж з'ясували, що "Б1" — це протитанкові підрозділи, які працюють на СПГ, а "Б2" займалися АГС. Просто виявилося, що потрібно було закрити певні пробіли. Термін "СПГ" мені був невідомий, не бачив його раніше. Але нас навчили. Тоді всі прагнули отримати знання. Коли я служив у роті вогневої підтримки, у нас були й 120-міліметрові міномети. Так ми самостійно навчилися користуватися ПТУРами. Я добре усвідомлював, що можуть бути різні ситуації — поранення або навіть загибель. Тому було важливо, щоб кожен міг підмінити іншого. Після цього нас почали навчати всім цим засобам. То що, я ж не народився з автоматом у руках? Чи був я готовий, чи ні?

- Які цивільні спеціальності мають люди, що зараз проходять службу у вашій роті?

- Ворон отримав поранення на тому самому "Валері", його збирали по запчастинах... Після того він влаштувався в охоронну фірму. Куба був будівельником. В основному хлопці ремонти робили. Та є різні. І бухгалтери, і інші звичайні професії. Немає чогось екзотичного. Але більшість до військової справи не мали ніякого відношення.

Якщо особа прагне до знань, вона обов'язково їх отримає.

Вот так. Більше нічого не потрібно.

- Що для вас Україна?

- Я не знаю, це таке загальне питання. Просто знаходяться причини бути тут. Основна маса воює за сім'ю, за родичів. У мене є брат, рідний, я не хочу, щоб він йшов воювати. І сина б не хотів десь тут бачити. Так само думають і інші хлопці...

- У мене така сама ситуація з братом. Я не хотів, щоб він воював, , - додає побратим Юрія, - та він також воює - в 10-ій бригаді.

- У кожного свої мотиви, - продовжує Геркулес. - В певній мірі й патріотизм. Але говорити: я тут заради країни... Не знаю, для мене це занадто. Якби люди думали раціонально, до цього б не дійшло. Все можна було б вирішити ще в 2015 році. Та ж історія з Дебальцевим... Приїхав до нас заступник начальника сектору, показав карту. Я питаю: "Вас не турбує, що тут простір досить обмежений?" - "У нас стільки сил і ресурсів, що ми можемо там все організувати!" Організували, а в підсумку - провал... Я вважаю, що просто втратили Дебальцеве, я це бачив на власні очі.

Патріотизм — це складне і багатогранне явище. Патріот — це людина, яка залишилася, а не втекла. І тут не йдеться лише про участь у бойових діях. Не всі здатні воювати, і це нормально. Існують моральні та психологічні аспекти, які також потрібно враховувати. Ті, хто не може взяти до рук зброю, можуть допомагати армії та фронту іншим способом — працюючи, волонтерячи, підтримуючи. Кожен повинен знайти свій шлях до внеску у спільну справу.