Мрію стати жінкою-генералом: розповідь про Анну Дівіченко

Телеканал "Еспресо" спільно з компанією "Карпатські мінеральні води", виробником мінеральної води "Карпатська Джерельна", представляють авторський проєкт Христини Парубій "Жінки на війні. Погляд у майбутнє"

Ця історія розповідає про Анну Дівіченко, яка залишила успішну кар'єру педіатра, щоб стати військовим лікарем. Протягом восьми років вона невтомно підтримує наших солдатів на фронті. Анна брала участь у визволенні Херсона та надавала допомогу місцевим жителям після звільнення. За час своєї служби їй вдалося взяти в полон десятки окупантів, і зараз вона продовжує захищати Україну в лавах територіальної оборони.

Анна Дівіченко, відома під позивним Гера, є старшою лейтенанткою медичної служби та керівницею медичного підрозділу 103-ї бригади територіальної оборони.

Випускниця Дніпропетровської державної медичної академії, я проходила інтернатуру, коли завідувач приймально-діагностичного відділення запропонував мені працювати лікарем-педіатром у патріотичному таборі, організованому полком Азов. Я вирішила прийняти цю пропозицію.

У цих умовах, що нагадували військові, діти мешкали в наметах, займалися стрільбою, брали участь у страйкболі та влаштовували імітацію атак ворога. І мій син також був зі мною. Це був вражаючий досвід, - ділиться своїми спогадами Анна Дівіченко. - Коли я приїхала, оголосила, що вирушаю на фронт. Моя мама, почувши це, запитала: "Ти що, зовсім не в собі?" Мене чекала перспектива успішної кар'єри в медицині, адже мені пропонували залишитися в педіатрії в Дніпрі. Але Аня прагнула змін.

24 липня 2017 року Анна уклала контракт і стала санінструктором у роті вогневої підтримки. Вона згадує, що, коли вперше потрапила на бойові навчання, відчула страх, але змогла подолати його.

Я опинилася в бліндажі, який виявився ямою з дерев'яними перегородками. Все навколо гуло, свистіло і рикошетило. Я сіла на землю, сльози текли по щоках, і в голові крутилася думка: "Боже, що робити? Назад шляху вже немає." Я пережила цей момент, і згодом все стало на свої місця. Ніхто не навчав мене, як діяти в таких ситуаціях, адже всі вважали, що я, як лікар, і так усе знаю. Перший виїзд на передову відбувся між Красногорівкою та Мар'їнкою. Того дня там стояв прапор "Правого сектора". Часто буває так, що вони приїжджають, щоб "порадувати" окупантів, а ми потім змушені відбиватися. Хлопці вирішили зняти прапор, але він виявився замінованим. В одному з бійців була поранена аорта, а в іншого – черевна порожнина. Цей виїзд залишився в пам’яті дуже яскраво. Ми виїхали на дорогу, яка між Красногорівкою та Мар'їнкою піддавалася обстрілу. Я отримала пораненого, у якого в сумці виявилася велика кількість гранат. Перше, що вчать, – це забрати зброю у пораненого. Адже коли людина в стані психічного збудження, вона може подумати, що, якщо загине, то загинуть і всі навколо. Але, на щастя, все обійшлося. Не знаю, чи то адреналін, але в той момент я зрозуміла, що не втрачусь у складній ситуації.

У 2020 році Анна перебувала на службі в Одесі, виконуючи обов'язки в тилу, де обіймала посаду начальника медичної служби батальйону. Саме там вона отримала своє перше офіцерське звання. Проте згодом вирішила покинути військову службу, про що з часом почала шкодувати. У цивільному житті вона працювала лікарем-педіатром у лікарні, спеціалізуючись на невідкладних станах. Коли Росія почала скупчувати війська на українському кордоні, Анна усвідомила, що настає час масштабного конфлікту.

"Я навіть розплакалася і вигукнула: 'Мамо, війна настане, але вона буде зовсім не такою, як та, яку я пережила раніше, це буде набагато жахливіша війна'. Я маю відчуття, що мене призначать першою, адже я офіцер запасу," - ділиться жінка.

На момент, коли розпочалася повномасштабна війна, Анна перебувала в Одесі і приєдналася до одного з підрозділів територіальної оборони міста. Ситуація в Одесі залишалася відносно спокійною. Через наявність бойового досвіду Анну направили на Донеччину, в Сіверськодонецьк.

"Це був травень-червень 2022 року, коли почалися всі важкі події там. Ви уявляєте, як там було важко, вони за мною до Дніпра поїхали, щоб швиденько забрати, - пригадує військова. - На той час ще працювали Госпітальєри. Я брала легших, вони важчих. Одного разу у Дружківку я вивезла 78 поранених одночасно. У нас почалися дуже сильні втрати. В Там загинула дівчина, чоловік і дружина, ми чотири дні не могли їх вивести. Там така вже суміш була, згарище машин. Цих людей, які загинули, госпітальєри відмовлялися вивозити, вони допомагали тільки трьохсотим, тому що були випадки прямого попадання у їхні машини.

Важко втрачати, це ж побратими, ми ж з ними поруч. Коли я чую, що хлопець розвідник, йому 24 роки, а в нього вже ампутація правої руки. Ще важче, коли я чую, що безвісти зниклий, тому, що ця надія ніколи не вмирає знайти цю людину. А я знаю, що це вже неможливо, адже позицію захопили російські війська. А рідні, батьки будуть жити з цим. Я знаю досі людей, які були зі мною в Сіверськодонецьку, які там загинули, але родичі вірять, що вони в полоні та шукають їх. Вони живуть з цією надією, це найстрашніше".

Анна Дівіченко завжди виконувала наказ. Якщо наказував старший начальник їхати на евакуацію. Також неодноразово потрапляла під обстріли. У Куп'янську прилетіла міна позаду машини й жінка дістала сильну контузію і травму язика. Також осколок прилетів в лобове скло, пряме попадання в машину було.

Анна разом із товаришами брала участь у звільненні Херсона. Вона поділилася жахливими історіями про те, через що проходили жителі Херсона під час окупації.

Вони пережили справжні жахи. Я спілкувалася з мамою, чия донька стала жертвою насильства з боку кадировців, які знущалися над нею, використовуючи ложку, лише щоб повеселитися. Дівчинці всього 13 років. Я також розмовляла з місцевим жителем, якому робила перев'язку; його дружину тричі зґвалтували на його очах. Все це здійснювали кадировці. Вони вважають, що діють в ім'я Аллаха, але в їхніх діях немає нічого святого. Мене розривало на частини, коли я бачила броню, обмотану побутовими приладами, а потім дізнавалася про пряме влучення, яке знищило її. Я спостерігала, як стада корів бігали по полях і підривалися на мінах. Це просто жахливо. Поля безкраї, а пшениця така висока і красива, що, здавалося б, має віяти ароматом свіжого хліба, але натомість ти відчуваєш запах гнилі. Я пам'ятаю момент, коли ми проїжджали повз пам'ятник кавуну, де грейдером згрібали тіла. Знайшли телефон у полоненого, і в ньому були жахливі мрії – знущатися над нашими полоненими, зґвалтувати українську дівчину і вкрасти щось для себе на "щастя". Я думала, що їх навчають чогось, але зрештою зрозуміла, що це просто їхнє виховання, яке вкорінене з самого дитинства. Двоє з Охматдиту розповідали, що пішли служити, аби уникнути тюрми. Вони приїхали з Карелії, сподіваючись на гроші або на те, щоб уникнути ув'язнення. Причина їхніх боргів – вживання заборонених речовин і часте пияцтво.

Нині Анна продовжує служити у військових рядах і найбільше пишається своїм колективом, а також життями, які їй вдалося врятувати. Їй пощастило надати допомогу численним пораненим.

"Територіальна оборона – це справжня опора, свого роду атланти, які підтримують наше військо. Вони стоять непохитно. Я маю значний досвід у цій справі. ТРО нагадують атлантів, які забезпечують цей наступ. Наприклад, у Сіверськодонецьку мої хлопці використовували АКА, щоб виготовляти прості, але ефективні засоби для стрільби, пристосовуючи залізну трубку. Здавалося, що це звучить як ДШК, аби хоч якось налякати ворога. Адже не було нічого, окрім цих АКА – маленьких автоматів зі складною конструкцією та ручкою. Ці люди – справжні винахідники", - підкреслила Анна.

Дочка цієї жінки також прагне наслідувати її приклад і вступити до лав армії.

"Я звикла бути військовою. Я всіх диванних критиків запрошую в гості подивитися. Я особисто проведу екскурсію, повезу на штаб, можу повести на позиції. Бо мене особисто вбиває, як мачо з Одеси каже як він втомився.

Я активна особистість, емоційна за натурою, але маю захоплення – створення виробів із камінців. Я займаюся виготовленням ікон і картин. Ось, наприклад, зараз я створюю подарунок для нашого командира медичної роти. Ця робота досить монотонна і вимагає уваги до дрібних деталей, але саме це приносить мені спокій. Коли я займаюся цим, я відчуваю справжній релакс.

Найбільша мета у війську для Анни стати жінкою - генералом, командувачкою медичних сил.

"Мрії повинні ставати реальністю. Я заслуговую на це більше за всіх."