"На прийомі у академіка". Фінальний поєдинок українського героя Павла Сбитова. Стрічка від Ірини Сампан.

"Цей фільм я присвячую своєму другу, відданому командирові, Герою України (посмертно) Павлу Сбитову." 9 березня 2022 року механізовані колони російських військ у складі 5 батальйонно-тактичних груп (до 2 тисяч осіб) розпочали наступ на Зачатівку неподалік Волновахи на Донеччині. На той момент ці населені пункти тримав лише 503 окремий батальйон морської піхоти і рота 140 ОРБ. Під командуванням комбата Павла Сбитова морпіхи вступили в нерівний бій, зазнавши перших втрат.

З метою уникнення оточення, батальйон здійснив відступ до Євгенівки, створивши коло оборонних позицій. 11 березня противник практично повністю замкнув кільце навколо села, але морські піхотинці залишилися на місці. Командир Павло Сбитов наполягав на тому, щоб не залишати своїх бійців і не переходити до резервного командного пункту.

Дмитро Багатюк, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- На момент повномасштабного вторгнення Паша був командиром окремого батальйону морської піхоти. І в той час ми якраз перебували на бойовому завданні, займали оборону по рубежах біля населеного пункту Верхньоторецьке.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

На нашій ділянці фронту, відповідно, нічого особливого не відбувалося. Лише зросла інтенсивність обстрілів. Через кілька днів почалися диверсійно-розвідувальні дії супротивника, чого раніше тут не спостерігалося. Крім того, ця ділянка була однією з піших контрольних пунктів в'їзду-виїзду, яка була закрита на початку пандемії COVID-19 і не використовувалася.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

Я зателефонувала йому 24 числа і питаю: "Павлику, війна?" А він відповідає: "Що, і у вас теж?" Я кажу: "Так, і у нас". Він усвідомлює, що ми в Львові, далеко від подій.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- 28 лютого прийшло бойове розпорядження, що нам треба за 12 годин передати смугу і вирушити в район зосередження.

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Нам було дано наказ вирушити до Маріуполя. Команда полягала в тому, щоб узяти лише боєприпаси, без жодних особистих речей — лише зброю та боєприпаси.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Ми вже усвідомлювали, що бойові дії тривають переважно на околицях Маріуполя. Лінії фронту, так би мовити, максимально наблизилися до міста, і в деяких зонах вони вже пролягають безпосередньо в його межах. Ми розуміли, що на даному етапі наша ключова місія полягає в тому, щоб не дозволити противнику просуватися вздовж меж Донецької та Запорізької областей. Це було критично важливо, аби не дати можливість оточити всі підрозділи, які виконують оборонні завдання в ООС, адже це могло завдати суттєвого удару по Збройним Силам загалом.

Олександр Свинарчук, захисник з 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Спочатку ситуація була під контролем, все йшло гладко, наші підрозділи утримували позиції та відбивали всі атаки. На нашому напрямку, згідно з інформацією, що до мене доходила, все виглядало добре, поки не була прорвана лінія нашого сусіднього підрозділу зліва. Це сталося в районі Волновахи, здається, 53-ї бригади. В результаті, якщо поглянути на ситуацію з боку противника, вони почали обходити нас з лівого флангу від Маріуполя. Тим часом інші підрозділи Російської Федерації також пересувалися з напрямку Херсона та Криму.

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- З того часу в нас батальйон ніби зірвали з цепу. Адже до того не можна було стріляти, за кожен постріл нам треба було відчитуватись. А тут - просто війна, і можна мочити п*дарів.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Оскільки більшість сімей та військовослужбовців батальйону складалися з місцевих мешканців Маріуполя, бойовий дух у підрозділі був на надзвичайно високому рівні. Усі прагнули якнайшвидше повернутися додому і дати відсіч загарбникам. Ніхто навіть не мав думки про те, щоб ухилитися від виконання завдання чи відмовитися від нього.

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- Але не доїхали, тому що вже кільце зімкнулося навкруги всього Маріуполя. Тобто ми не змогли дібратися до Маріуполя на той момент.

Олександр Свинарчук, захисник з 36-ї окремої бригади морської піхоти.

- Оточують, оточують, оточують, і йдеться, я не знаю, в числа 10 березня, здається, кільце повністю зімкнулося. Зв'язок, здається, пропав. Мобільний. Де-то в числа 7-8 березня.

Фрагмент з відео: Ушльопки атакували школу та дитячий садок. Все палає. У підвалі знаходяться 37 дітей. 37, чорт забирай, дітей. Ці негідники стріляють з "Градів". І хто ж тут, чорт візьми, не є чистою силою, а?

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

У ніч з першого на друге число ми вже розпочали оборонні дії, займаючи позиції поблизу села Зачатівка. Батальйон був розділений на кілька груп, розміщених у населених пунктах: Залізнична, Зачатівка та Красна Поляна. Саме в цей час почали відбуватися перші зіткнення. Це стосувалося, зокрема, станцій Зачатівка та Залізнична.

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

З 3 по 9 березня ми відстоювали ці населені пункти. Це було надзвичайно важко, але наш батальйон продемонстрував відмінні результати.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

8 березня я була на роботі, вже майже збиралася йти додому, коли раптом дзвонить Вайбер — це Павлусик. Він, напевно, знаходився в якомусь окопі, бо навколо було дуже темно. Над ним світила лампочка. Він виглядав дуже стомленим і зарослим, і я в той момент не могла вимовити ані слова. Він починає вітати мене з 8 Березня, а я не стримую сліз. Він каже: "Все буде добре, мамо, я вас дуже люблю". А я лише прошу: "Бережи себе, синочок, будь ласка, адже я не знаю, що нас чекає". На що він відповідає: "Все буде гаразд, не переживайте".

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

9 березня на нас насувалася група, що налічувала близько 2000 осіб. Три БТри. Вони атакували в найбільш вразливих місцях між нашими підрозділами.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Вночі ми перебували на командному пункті разом з командиром батальйону. У той момент я виконував обов'язки начальника розвідки, і всі отримані дані проходили через мене, перш ніж потрапити до командира для ухвалення рішень в залежності від ситуації. Близько 3:30 ночі я отримав зведення, включаючи аерофотознімки. Можна сказати, ми були вражені побаченим. Те, що знаходилося поруч, стало очевидним. Ми спостерігали колону, яка простягалася на 2 км у п'яти рядів. Вони розташовувалися уздовж посадок, а приблизно о 6 ранку ця маса почала рухатися в нашому напрямку. І це сталося з кількох напрямків: з боку Зачатівки, залізниці, а також по шляху від населеного пункту Азовське. Додатково, між Червоною Поляною та безпосередньо в її сторону рушили батальйони в колонах. На кожну роту, яка займала свій сектор оборони, противник кинув батальйонно-тактичну групу, забезпечену танками, БМП та великою кількістю піхоти, у максимально можливій кількості.

Перші години бою стали справжнім шоком для наших військових через величезну кількість ворожих солдатів, які наступали. Кулеметники були в розпачі. Російські війська просто йшли один за одним, падали, переступали через своїх поранених і продовжували наступ, без жодної зупинки. Командир віддав наказ відступити до іншого населеного пункту, спочатку в район Вільного, а згодом у Євгенівку. Стало відомо, що сусідні підрозділи зліва та справа вже не могли тримати оборону і відійшли. Це створило величезну загрозу для нас, адже ми могли опинитися в оточенні. Це був вперше такий серйозний ризик. Тому, злагоджено прикриваючи один одного, наші підрозділи зуміли зманеврувати в інший населений пункт і перейти до оборонних дій. Найскладніша ситуація виникла у другій роті морської піхоти, що знаходилася на правому фланзі батальйону, адже ворог змусив їх частково потрапити в оточення в населеному пункті Червона Поляна.

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Моя рота залишалася десь далеко, це було 9 число, і ми ще добу виходили з Червоної Поляни, намагаючись вирватися з оточення. В Євгенівці нам вдалося переночувати з 9 на 10, а потім з 10 на 11. Там була лише артилерія. У перший день ми практично всі ночували в церкві, але наступного ранку церкви вже не стало. Слава Богу, наші люди встигли покинути це місце. 10 числа ми вже займали оборонні позиції. З боку ворога, звідки він наступав, на першій вулиці розташувалася моя рота. А з боку, що вела на Вугледар, діяла десантно-штурмова рота. Трохи глибше, на другій вулиці, стояла РПП, а в ангарах на той час перебувала перша рота.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Станом на ранок 10 березня, перші частини супротивника, якщо не помиляюся, з 160-ї мотострілецької дивізії вже розпочали наступ на населений пункт Євгенівка.

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

КСП розташовувалося неподалік від тієї церкви, а навпроти нього знаходився клуб. Як зазвичай, це було одне з найбільших приміщень, яке можна було використати для організації різних заходів. Таким чином, штаб знаходився десь на четвертій вулиці.

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

10 числа ми здійснювали оборонні дії. Ситуація була справді складною, адже для нас це був новий досвід. Усе це переміщення, до того ж ми втратили майже всю техніку, залишилося лише три БМП.

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Постійно діяли гради, авіація та гелікоптери. Все, що могло, працювало проти нас. Танки, БМП-3, винищувачі – вся ця техніка була на їхньому боці. У нашій роті не було жодної техніки, оскільки вона залишилася в оточенні, і довелося знищити все, що могло потрапити в руки противника, замінувавши чи спаливши.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

10 числа ми успішно відбили атаку ворога, внаслідок чого він змушений був відступити. Проте артилерійська підготовка тривала безперервно, працюючи 24 години на добу. Також мали місце спроби вогневих нальотів за допомогою танків: вони виїжджали, виконували вогневі завдання і поверталися назад. Ворог діяв у мобільних групах. Уранці 11-го числа противник знову розпочав наступ, але вже з трьох напрямків. На нашому лівому фланзі ситуація була дещо легшою, оскільки поблизу знаходилася водойма. Це природний бар'єр, який допоміг зупинити ворога і ускладнив його пересування.

Ми зайняли всі ключові дороги, мости, дамби, які проходили через населений пункт. Брали їх під вогневий контроль. Вже інженерами було обладнано, заміновано ці ділянки дороги. І противник просто розумів, що йому складно буде пересуватися і якогось успіху досягти на тому етапі. І 11-го числа, після того, як вони з декількох напрямків пішли, якби прижали, інтенсивність обстрілу населеного пункту збільшилася в багато разів. Тоді батальйон зазнав перших вагомих втрат.

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Я пам'ятаю, що БМП прибули 10-го числа. Перша рота вже активно брала участь у боях, адже у них була техніка, і вони займали ангарні приміщення. Одна з БМП, я не зовсім впевнений, як це сталося, але ми підбили ту БМП з другої роти. Під час обшуку їхніх речей ми виявили документи та особисті речі наших бійців, які опинилися в оточенні.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Павло, незважаючи на надзвичайно складну ситуацію, зумів ефективно контролювати обстановку та безпосередньо керував своїми підрозділами в центрі бойових дій разом зі своїми морськими піхотинцями. Він залишався з ними не на відстані, а перебував у самому населеному пункті. Йому радили, що, можливо, варто трохи відійти, щоб зберегти ефективність управління та стабільний зв'язок, оскільки це зменшило б ризики втрати контролю.

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Цей бій виявився значно складнішим, оскільки ворог перегрупував свої сили і зрозумів, де розташовані наші підрозділи. Він активно атакував у тих місцях, де йому вдалося частково прорватися в перший день, але згодом змушений був відступити. Близько обіду ситуація досягла критичної точки, яка, можливо, стала найважчою для нашої оборони, оскільки центр нашого підрозділу почав зазнавати серйозних втрат. Через це особовий склад почав відходити назад вулицями, оскільки не міг більше утримувати позиції. Крім того, противник мав БМП-3 та численну піхоту, яку він не шкодував.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

- А вже 11 числа зранку я зібралася на роботу, вийшла тільки з хати, дивлюся, дзвінок від Павлика. Я скоренько підняла трубку. Кажу, Павлику, чому ти нічого не пишеш, як в тебе справи, синочок, що там у вас? А він: "Мамо, слухайте, не говоріть, слухайте, бо в мене зовсім немає часу. Мамо, я вас прошу, до вас мають приїхати купа дівчат. Я не знаю, скільки приїде, зі сім'ями приїдуть, але мають приїхати до вас дівчата. Хто б до вас не приїхав від мене, я вас прошу, прийміть всіх". І на тому він розірвав нашу розмову. Я йому не встигла нічого сказати. Я вже потім йому говорила: "Ти знаєш, я віддам все для них. Тільки ти тримайся, сину".

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

На щастя, на той момент нам привезли одноразові засоби захисту з різних країн. Серед них були й ті, що надійшли з Німеччини. Ми перебували в підвалі під обстрілом, читаючи інструкції з їх використання та дій у критичних ситуаціях. Чекали, поки мине небезпека, адже вибігати під артилерійським вогнем не мало сенсу. Спостерігачі займали свої позиції, і так і сиділи. Раптом наш командир роти почав передавати інформацію по радіо: "Зараз подивлюсь, де танки". Він вирішив вийти на поверхню, і в той самий момент пролунав звук танкового снаряда. Я вже був впевнений, що він загинув, але він раптом забіг назад, кричачи: "Я живий, все гаразд!" Ми тільки й могли подумати: "Як ти зміг вижити?"

Дмитро Багатюк, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- Після того, коли пішли колони з БМП-3, потрібно було відкоригувати вогонь артилерії наших підрозділів. Я вийшов з укриття, давав координати. І після чого був здійснений постріл з танка, прямо перед нами. І я дістав множинні осколкові поранення, після чого я впав, прийшов до тями, зробив на комбата Академіка доповідь про те, що я поранений, потребую евакуації.

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Павло Олегович вигукнув: "Так, досить, евакуюйте його!" Я кинувся в бік виходу, коли раптом відчув, як танковий снаряд влетів у землю поруч. Удар відкинув мене на кілька метрів. Я нічого не чув і не бачив, але на щастя, не отримав осколкових поранень. Через хвилину я почав бачити світло і чути звуки навколо. Переді мною з’явилися ворота, і я зрозумів, що треба туди бігти. Але раптом ще один снаряд влучив і закрив мені шлях до тих воріт.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Він прибіг до командного пункту, сповнений останніх крапель адреналіну. Повідомив, що Дмитро отримав серйозні поранення, і сам має травму—ніжка його ледве рухається. Потрібна допомога для евакуації. Я відповідаю Павлу, що, мабуть, вирушу рятувати Дмитра. Він кидає: «Йдемо!»

В'ячеслав Шанда, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Я вже зміг піднятися на ноги. Разом із Павлом Олеговичем вирушили шукати автомобіль. Пам'ятаю, це була вишнева четвірка — "жигулі" у кузові універсал. Ми підійшли до машини: Павло Олегович відкриває задні двері для пасажирів, а я направляюся до водійської. Стою біля капота. Раптом пролунав вибух — танковий снаряд. Я відчуваю, як мені перебиває ногу, а потім ще один снаряд влучає в бронежилет. В останню мить я подумав: "Чорт, я ж без каски!" І, не роздумуючи, втискаю голову в плечі. Від удару падаю на землю. Павло Олегович і пан Весєлов швидко підхоплюють мене і садять у машину.

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Коли настав критичний момент, наш центр почав відступ. Ми намагалися стабілізувати ситуацію, перекинувши резерви на місце подій. Проте, ворог здійснив обхід нашої оборони з лівого флангу, між населеними пунктами. Поряд з нами були бійці підрозділу "Айдар", і саме через зону розмежування між нашими силами противник прорвався. З тилу почали обстріл танки, націлившись на район КСП. Тоді ми зазнали значних втрат, і багато бійців отримали поранення. Командир батальйону разом із заступниками координували дії на полі бою: вони пересувалися, перевіряли ситуацію, спілкувалися по радіозв'язку, давали вказівки й накази. В один із моментів наші підрозділи займалися евакуацією поранених. Серед них був і командир роти. Павло Сбитов вирушив перевірити, як йдуть справи з пораненими, чи вдалося евакуювати командира. Саме в цей момент танк вразив КСП.

March 11, 2022

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Перед очима було суцільне пилове море, нічого не проглядалося, і ми не могли зрозуміти, що відбувається. Я разом із побратимом миттєво вирушили на пошуки командира. Він опинився під уламками будівлі. Ми почали його визволяти, намагаючись діяти якомога швидше, але каміння та завали ускладнювали процес. Нам вдалося відтягнути його на певну відстань, коли раптом пролунав ще один вибух. Танк влучив у стіну, і вона вибухнула. Це призвело до нових ушкоджень – незначних, але цегла полетіла в наш бік, і командир знову опинився під ще більшою купою уламків.

Висловлювання Павла Сбитова в інтерв'ю, яке було проведене в 2019 році.

Я став командиром роти у віці 23 років. Вважаю, що незалежно від того, яким є командир, він повинен залишатися людиною. Необхідно підтримувати зв'язок з підлеглими, слухати їх, розуміти та допомагати. Коли особовий склад відчуває підтримку та надійність з боку командира, командувати стає набагато простіше.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

- Павло народився в невеликому селі. Він в нас був дуже бажаною, очікуваною дитиною. Але він у п'ять місяців дуже захворів. Попав в реанімацію. Лікарі шансів на одужання зовсім не давали. Але оскільки ми християни, ми з такої побожної сім'ї, і тільки надія була на Бога. Постійно я кожен день молила, приходила під реанімацію, просила Бога, щоб допоміг нам його врятувати. І собі якусь таку обіцянку давала, що якщо він виживе, він буде священником. І я так постійно казала: Боже, він буде рятувати людські душі.

Класна керівниця Павла Сбитова Катерина Іванівна

- В цьому класі навчався Павло. В класі навчалися 15 хлопців, і дівчина Іринка. Павло був старостою класу. Він був керівником футбольної команди. Дуже гарні призові місця вони завжди посідали. Дуже часто сварила. Ну, за те, що напевно свої повноваження він десь перевищував. Часами так, бо він думав собі, що він все знає, що він все може. А я також намагалася десь втримати свій авторитет. Тому він часом був і сварений. Одного разу допік Павло. І мені треба було придумати, яке ж то покарання має бути для нього. Надрукувала таку заявку, що за порушення дисципліни Павло Сбитов буде виключений зі школи. Прийшла з цією заявкою прямо на стадіон, де в них триває футбольний матч. Вони мене там і не чують, і не бачать. Але кличу: Іди сюди, Павло. Бере ту заявку. Кажу, читай, читай, ти вже догрався. Він читає. Так насуплює брови. В нього такі красиві були брови. Насуплює і каже: не маєте права. Це незаконно. Я йому кажу: маю, Павле, на все маю право. Він мені того листочка - і погнав далі до друзів. Такий був наш Павло. Веселий, який завжди знав собі ціну і тримав своє слово.

Висловлювання Павла Сбитова в інтерв'ю, яке було проведене в 2019 році.

Тобі 25 років. Як довго ти вже перебуваєш на військовій службі?

Якщо вважати це армією, то мій шлях у військовій службі стартував ще в 2010 році, коли я вступив до військового ліцею Героїв Крут у віці 15 років.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

- І так в нього почалося - я піду в ліцей Героїв Крут, я хочу в той ліцей. Спочатку той ліцей після 8 класу можна було зразу туди йти. То у Львові. Але 8 клас, то для нас ще такий маленький. Я кажу, Павле, може, передумай, ще маєш час. Тут школа близько, ще ходи до школи, ти ще будеш з нами. І він так ще 8 клас переходив. А на 9 класі він все-таки каже: мамо, я хочу в ліцей. Думаю, ліцей -- то непогано. Ліцей -- то ще не кінець. Він побачить ту строгість, дисципліну, вже таке напівармійське життя. Може, він потім і перехоче. Та й ми так з чоловіком нічого йому не сказали, що не треба того тобі. Хочеш, попробуй. І ми так його дали з 9 класу до Львова, в той ліцей.

Дмитро Багатюк, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- На чому ми виховувалися? Ми виховувалися на... до 2009 року, коли закінчив школу і пішов в інститут, фільми про що показували? Про Чечню, про Афган, та сама "9-та рота". Ми рівнялися на цих російських десантників, вони для нас були прикладом. А Паша виховувався на січових стрільцях, на воїнах УПА, на національних героях.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

Його бажання полягало в тому, щоб вступити до Львівської сухопутної академії в перший рік навчання. Проте його призвали до аеромобільних військ, а потім перевели до Одеси на один з факультетів. Виявилось, що це також було його давнім бажанням. Він не прагнув служити в піхоті, адже мріяв про щось інше. Я, як мама, не маючи жодного уявлення про військову справу, подумала: "Боже, що ти вигадуєш? Куди? В Одесу?" Сказала йому: "Ні-ні-ні, Павле, це вже перебір. Обирай те, що є у Львові, або взагалі не вступай до армії."

Висловлювання Павла Сбитова в інтерв'ю, яке було проведене в 2019 році.

Вони завжди заперечували моє бажання служити в армії, вважаючи, що варто зосередитися на кар'єрі в іншій сфері. Напевно, так думають багато батьків, особливо коли в родині немає військових традицій. Я став першим у своїй сім'ї, хто обрав цей шлях. Це було чимось абсолютно новим для нас, кроком у невідомість, адже армія асоціювалася з жахливими фільмами та ризиками, особливо до початку війни. Вони не розуміли, чому я не хочу залишитися з ними, чому не піти в навчальний заклад цивільного спрямування. Але я наполіг: я хочу стати військовим, і вступив до Львівської академії.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

Він, намагаючись не засмутити мене, промовив: "Добре, добре, давайте". І врешті-решт обрав факультет управління діями механізованих підрозділів, простіше кажучи, це піхота. Саме сюди він вступив до академії.

Володимир Мельник, керівник навчальної програми Національної академії Сухопутних військ.

У той період він виявив значні організаторські та командирські навички, що стало підставою для його призначення на першу аналогічну командирську позицію — командир відділення, відповідального за управління діями механізованих підрозділів. На цій посаді він служив безпосередньо до завершення навчання в нашій академії.

Як начальнику курсу мені постійно було дивно те, що він родом є недалеко від академії, але він ніколи не просився часто у звільнення, постійно навпаки піклувався про своїх підлеглих, щоб вони десь більше відпочили. Він старався переважну більшість вихідних днів проводити в стінах академії, де додатково займався фізичною підготовкою і іншими видами діяльності.

Він розумів будь-яке завдання, яке я ставив, з півслова. І він належав до тої категорії військовослужбовців, яким потрібно було поставити завдання і не контролювати. По навчанню теж в переважній більшості він цікавився дисциплінами військового спрямування. Особливу увагу приділяв не так тактиці, наприклад, як вогневій підготовці. Він постійно брав участь у додаткових якихось заняттях, додаткових гуртках, які були організовані на кафедрі вогневої підготовки. Він постійно любив бути, наприклад, командиром бойової машини під час стрільби із озброєння БМП-2, БТР-80. Постійно він старався бути командиром, щоб допомагати своїм підлеглим і не лише своїм підлеглим однокурсникам у якісному виконанні тої чи іншої вправи стрільби.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

Я була присутня на останньому шикуванні, де стала свідком того, як відкривали конверти, а кожен оголошував, в яку частину він потрапив служити. Коли дійшла черга до мого Павла, він прочитав: "Морська піхота. Миколаїв". Їх, до речі, випустили достроково. Після завершення лінійки я дізналася, що в їхній групі було близько п'яти хлопців, які мали можливість вибрати своє місце служби завдяки певним заслугам. І, як виявилося, мій Павло сам обрав цю морську піхоту, сам визначив, в яку частину піти.

Батько Павла Сбитова - Олег Сбитов.

І постійно до мене говорив "тату, я десь хочу в гарячу точку, в гарячу точку". Він так постійно говорив.

Висловлювання Павла Сбитова в інтерв'ю, яке було проведене в 2019 році.

Хочу зазначити, що, напевно, немає причин для занепокоєння. Поки ми на місці, поки існують Збройні Сили України та морська піхота, ви можете бути впевнені в своєму спокої.

- Це було на околиці Маріуполя, на Маріупольському напрямку. Це був 2016 рік. Якраз зразу після мого випуску з академії, буквально через пів року, як я тільки прийняв свій особовий склад, підготував його трішечки, і ми зразу вийшли на ротацію. Я думав, що я готовий. Все виявилося зовсім по-іншому. Те, що ти бачиш по телевізору, те, що тобі розказують твої старші побратими, все на практиці, це все зовсім по-іншому. Там потрібно приймати швидкі рішення, і ти розумієш, що кожне твоє рішення -- це життя і здоров'я твого особового складу.

Дмитро Багатюк, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

З моменту, коли ми розпочали свої кар'єри в морській піхоті, ми завжди підтримували один одного. Коли я був командиром роти, і виникали труднощі, я міг розраховувати на його допомогу. І навпаки — коли у нього виникали проблеми, я був готовий прийти на виручку. Інші командири з різних підрозділів дивувалися, дізнавшись, що ми, командири рот, спілкуємося та взаємодопомагаємо. Вони вважали це ненормальним, адже в армії, за їхніми словами, панують конкуренція і суперництво. Однак у нашій команді було зовсім інакше — ми завжди підтримували один одного. Це стосувалося не тільки нас, але й усіх, з ким ми служили. Таке виховання стало для нас нормою.

Виступ Павла Сбитова в ефірі радіостанції.

- Всім відомо, морська піхота - це як сім'я. Всі друзі, всі побратими. І коли підрозділ виходить на такі довгі марші, там оця сім'я і показує себе. Тобто один одному допомагають, ніхто нікого не кидає. Мета не в тому, щоб доказати комусь, наскільки ти фізично сильний, можеш пройти 60-100 кілометрів, 150. Мета в цьому, щоб оцей колектив і цей підрозділ, який вийшов разом, вони разом повинні йти.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Я знав його вже багато років. Він був моїм найвірнішим другом. Ми разом жили і проводили багато часу один з одним. Я добре розумів його, хоча він ніколи не демонстрував своїх переживань. Колеги також помічали, що командир має високий бойовий дух — він залишався спокійним і розсудливим, без жодної паніки. Він чітко формулював бойові завдання та ефективно керував боєм. Це справжній талант.

Олександр Свинарчук, захисник з 36-ї окремої бригади морської піхоти.

У п'ятницю вранці частина нашого батальйону, зокрема я, Павло та інші хлопці, готувалися до навчань Agile Spirit у Грузії. Через п'ять днів ми планували вирушити з порту Очаків до Грузії морем через Чорне море. Командир дозволив тим, хто брав участь у навчаннях, за погодженням з Павлом, відвідати свої домівки, щоб зібрати необхідні речі, відпочити та побачити батьків. Під час вечері Павло висловив думку: "Навіщо їхати в Маріуполь? У нас є чотири дні. Давай краще поїдемо до мене в Львівську область. Ми все одно їдемо з Одеси, а квитків, напевно, не знайдемо. Що ти думаєш?". Я раптом згадав: "У тебе ще зарплата є? У нас щойно нарахували". Він відповів: "Так, є". Тож ми вирішили знайти автомобіль на бляхах, купити його і доїхати спочатку до мене, а потім до нього, а потім повернутися з машиною. Вирішено, починаємо пошуки!

Виступ Павла Сбитова в бесіді з журналістами.

Морська піхота представлена трьома стихіями: повітрям, землею та водою. Ми вже довели свою майстерність у повітрі та на землі, демонструючи силу під час виконання бойових завдань. Тепер, перебуваючи на морі, ми знову підтверджуємо, що вміємо бути й моряками. Я – справжній морський піхотинець, якому під силу всі три стихії. Зараз наш підрозділ морської піхоти вирушає на міжнародні навчання Agile Spirit 2019 до Грузії. Цьогорічні навчання мають великий масштаб, адже в них беруть участь українські сухопутні сили у складі роти, з технікою та військовим кораблем, на якому ми наразі проходимо підготовку до морських операцій.

Дмитро Багатюк, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- Шуткували над тим моментом, що він як їздив за кордон, то там платили у валюті за відрядження. І він дуже інтенсивно їздив. І там він приїде. "О, брат приїхав із заробіток". Все, всі гуляємо, відпочиваємо. Потім, оп, проходить трошки часу, там зарплату задержують, або там не розрахували, там все потратилося. І сидимо такі, так, мабуть, Павлентія тре відправлять за кордон на заробітки. (сміється)

Виступ Павла Сбитова в бесіді з журналістами.

Ми намагаємося стати частиною НАТО. Як майбутній член цього альянсу, я впевнений, що наша країна має налагоджувати співпрацю з усіма державами та бути готовою до взаємодії в будь-який час. Це перший аспект. Другий — ми повинні активно співпрацювати з Грузією, адже в нас є спільний супротивник.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

- Він, знаєте, що хотів в першу чергу? Він хотів, щоб ми йому хату в Маріуполі купили. То напевно був рік 2018-й, 2019-й. І він щось так загорівся бажанням. Я кажу, Павло, ти п'ять років відслужиш - і вже залиши ту армію. Та яка, кажу, в Маріуполі хата? Про що ти говориш? Він каже, мам, там такі дешеві, отакі класні хати продають. Я кажу, то про що ти говориш? Де Маріуполь, де ми? Відслужив, кажу, нічого. Трошки, кажу, приїдеш додому, - А що я буду вдома робити?

Я кажу, якщо плануєш працювати вдома, то знай, що вдома теж є справи, тож краще йди на роботу. Він тільки засміявся з мене, мовляв: "Ти, мамо, розважайся, а я все знаю".

Дмитро Багатюк, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- Регулярні перебування в окопах, бліндажі, протяги, перемерзання вони тягнуть за собою здоров'я. І коли у нього були проблеми по здоров'ю, у мене, у Богдана, і ми так сідали ввечері, і ми розуміли, що хлопцям, яким по 25-27 років, у них такі проблеми зі здоров'ям, як у мужиків, яким по 50. У кожного військового, який служить більше п'яти років, у нього формується певний набір хвороб. І він казав, я не здивуюся, якщо я не доживу до 40 років. Тому це було неоднократно. Та й всі, в принципі, не дивилися далеко в майбутнє. Просто жили сьогоднішнім днем.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- Павло дістав численні поранення, які, на жаль, вже були не сумісні із життям. Після того, як я повернувся на командний пункт, він вже був мертвий. Я одразу не міг повірити, я ще помічнику-заступнику з артилерії кажу - Василю Олеговичу, може, ще живий, може просто без свідомості?

Дмитро Багатюк, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- Приїхала машина, і я, виходить, лежу, бо були осколкові поранення обличчя і ноги. Я лежу просто на траві, приходжу трохи до тями після всіх маніпуляцій і дивлюсь, метрів за 10 лежить чорний пакет. І я питаю у медика - це хто? Він каже - це Академік. І я такий розумію, що 20 хвилин тому, 25 хвилин я з ним говорив по радіостанції.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

У нього була можливість обрати інше місце для розташування командного пункту, але він вирішив вчинити по-іншому. Він відправив начальника штабу та оперативний відділ на бронетранспортері на відтяжку, щоб забезпечити зв'язок зі старшим командуванням, з метою організації інтернет-зв'язку для передачі та отримання важливої інформації. Він залишився на командному пункті, а я, як начальник розвідки, завжди був поряд з ним. Також були присутні начальник артилерії та кілька сержантів, які допомагали на командному пункті.

Владислав Сочинський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Вдалося відкинути ворога. Передусім, варто відзначити тих, хто перебував на передовій. Їм слід висловити найщирішу подяку. Адже вони не лише утримали свої позиції, але й не піддалися паніці, продовжуючи боротися, навіть почувши по радіозв'язку про загибель командира. Крім того, до нас прибула рота з 95-ї бригади, яка вразила своїми діями. Танкісти, мов божевільні, вломилися в село і просто знищили все на своєму шляху. Вони хаотично пересувалися територією, завдаючи шкоди ворогу. Їх внесок у цю перемогу під час бою був суттєвим. Врешті-решт, противник змушений був відступити, і йому не вдалося прорвати наші оборонні лінії. Ми перегрупувалися та отримали наказ відступити до населеного пункту Новоукраїнка.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

- Всі були шоковані, тому що втрата це була для нас, для всіх дуже велика. Для мене особисто, як втрата рідного брата. Для бійців, підлеглих, офіцерів також. Ввечері, коли вже бій трішки затих, я сказав, що не треба нікому дзвонити. Я особисто набрав маму Павла, тому що розумів, що хто, як не я, їй про це скажу. Хоча це було зробити максимально важко.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

- Я обдзвонила всіх і я думала, що це неправда. То його найкращий друг мені дзвонив, перший сказав. І потім зв'язок з ним перервався. Я вже до кого могла, до кого знала, я до всіх дзвонила. Я наш військкомат благала - привезіть мені дитину.

Богдан Пржегалінський, солдат 53-ї окремої бригади морської піхоти.

Він завжди випереджав усіх. Його лідерський підхід завжди був помітний серед бійців, оскільки він надихав їх особистим прикладом. Він вірив, що підлеглі повинні бачити командира поруч із собою. Ускладненість ситуації, в якій вони опинилися, вимагала цього. Коли морпіхи спостерігали, як їхній командир брав участь у боях на рівні з ними, це надихало їх і провокувало ще більшу рішучість у боротьбі з ворогом. Тому я вважаю, що Павло ухвалив рішення залишитися саме там.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

Куди б я не йшла, виходячи з дому, завжди бачила могилу. Лише ближче до літа, коли дерева розпустили листя, їх гілки трохи загородили мій погляд на це місце. Тоді я почала відчувати спокій, коли дивилася на нього. Жодного дня не проходило без того, щоб я не відвідала могилу. Коли йшла на роботу, завжди спершу заходила до могили, а після повернення додому — знову туди. Навіть під час обіду, куди б я не йшла або їхала, моїм маршрутом завжди залишалася могила.

Батько Павла Сбитова - Олег Сбитов.

Кожного дня, якщо я не відвідаю, мені стає нестерпно. Я приходжу на могилу, сідаю на лавку. Там мені легше спілкуватися з ним. Тут, бачиш, все наче стискається всередині. А на лавці я просто розмовляю, ніби він поруч. Про що ж я говорю? Про спогади. Вибачте, мені зараз нелегко.

Мати Павла Сбитова, Іванна Сбитова.

Навіть до того, як його привезли, я вже знала про ту нагороду. Це сталося всього за кілька днів до того, як його визнали героєм. Я не могла зрозуміти, чому мені про це розповідають. Кажуть, він герой, він герой... але ж усі герої. Після похорону мені стало зрозуміло, що йому присвоїли звання героя і вручили золоту зірку — найвищу нагороду, яку може дати держава. Я пишаюся ним, але водночас мені дуже важко. Дуже важко усвідомлювати, що нічого не змінити, і що потрібно просто змиритися з цим. А ще розумієш, що ти не одна. Існує безліч матерів, які переживають таке саме. Якщо подумати про тих, хто навіть не зміг поховати своїх дітей, то вже й немає про що міркувати. Що вечора я звертаюся до Бога з молитвою, щоб війна закінчилася якомога швидше, щоб мир настав якнайшвидше. І щоб ми не залишили таку біду для наших внуків. Щоб ця смерть і героїзм наших дітей не були марними.